Менахему-Менделу Вольфу 29 років. П'ять років тому він став рабиномРабин — релігійний наставник і знавець юдейської традиції та релігійного права, який працює з єврейською громадою. синагоги на Фонтані в Одесі. За пів року після її відкриття почалося повномасштабне вторгнення. Тоді єврейська громада евакуювала з міста понад 120 дітей: планували виїхати до Берліна на три тижні, але залишилися там на рік.
За словами Вольфа, від початку повномасштабної війни змінився і склад єврейської громади Одеси: частина людей виїхала, натомість до міста переїхали євреї з Херсона та прифронтових територій. Серед членів громади є військовослужбовці, а двоє близьких друзів рабина зникли безвісти на фронті.
Про війну та евакуацію дітей, роботу рабином у 24 роки, антисемітизм, шлюб брата з донькою головного рабина Росії, хасидів в Умані, єврейські свята та традиції Менахем-Мендел Вольф розповів в інтерв'ю Суспільному.
«Рабинами не народжуються»
Ми зустрілися у центральній синагозіСинагога — місце, де євреї моляться, вивчають релігійні тексти та проводять зустрічі й заходи громади. Одеси, хоча ви рабин синагоги на Фонтані. Розкажіть про місце, де ми зараз перебуваємо.
Ми знаходимося у центральній синагозі міста. Синагога — це місце, куди збираються євреї для проведення різних церемоній та зустрічей. Здебільшого це молитва, але це не єдине, для чого євреї збираються у синагозі.
Після того, як був збудований Єрусалимський храмЄрусалимський храм — головний храм юдаїзму, який існував у давньому Єрусалимі. Після його руйнування синагоги стали основними місцями релігійного життя єврейських громад., євреї створювали такі будинки, де могли збиратися та проводити різні заходи — як релігійні, так і громадські. Нерелігійні заходи також.
Ми зараз перебуваємо в одній із понад 80 синагог, які були в Одесі до Радянської революції.
У цієї синагоги була особлива назва?
У цієї синагоги була назва «Мальбіш Арумім» — «той, хто одягає нагих». Це благословення про Бога. Бог називається тим, хто одягає нагих, тому що він турбується, щоб кожній людині було що вдягнути.
Ця назва символізувала те, що синагогу збудували за гроші євреїв-кравців, які жили в Одесі. Вони зробили собі свою синагогу, мали свої заходи, своє коло інтересів.
В Одесі були й дуже великі синагоги, де могли зібратися 500 чоловіків і 500 жінок. Наприклад, Бродська синагога на Пушкінській, яка зараз називається Італійською. Нині там обласний архів.
А тут була зала приблизно на 180 людей. Можна було прийти, послухати рабина, помолитися, провести якийсь захід, святкування.
Ви рабин, і ваш батько теж рабин. Це династія чи у вас був вибір не ставати рабином?
Рабинами не народжуються. І якщо твій батько рабин, це нічого не означає для тебе.
Але мій батько був настільки — і є настільки — гарним натхненням для мене, що я дуже хотів бути як він, коли був маленьким. І коли я вибирав, чим займатимуся у житті, хотів бути як тато.
Це мій вибір. Тут, в Україні, є рабини, чиї діти — мої друзі — не стали рабинами й працюють у різних сферах. Хтось психолог, хтось працює навіть на СТО. Кожен сам обирає свою професію.
Вам зараз 29 років, і ви вже п'ять років рабин. Ваш батько теж почав працювати досить молодим?
Мій батько став рабином у 25 років. Він приїхав сюди, коли йому був 21 рік, коли тільки-но розпався Радянський Союз.
Він приїхав із другом до Херсона. Розпочинав у Херсоні, зробив там літній табір. Потім залишився на осінні свята — Рош га-Шана, Йом-Кіпур. І так продовжував працювати.
У 1994 році він одружився з моєю мамою в Ізраїлі й приїхав із нею до Херсона. У 1996 році народився я. Коли мені був місяць, ми знову приїхали до Херсона.
У 1998 році ми переїхали до Одеси. І з 1998 року мій батько працює для єврейської громади Одеси та півдня України.
А ви самі стали рабином у 24 роки. Невдовзі почалася повномасштабна війна. Як ви це сприйняли?
Це було дуже складно, але тоді не було часу думати про це. Треба було працювати, і ми робили все, що могли.
Потім, коли щось стабілізувалося, якщо можна так сказати, починаєш міркувати. Треба думати, що робити, як робити, куди рухатися далі, що змінювати.
Я вважаю, що всі мої однолітки пережили те саме у своїх професіях. Неважливо, рабин ти, вчитель чи працюєш на заводі. Коли почалася війна, люди так само не знали, що робити.
Старші рабини в Україні дуже допомагають і підтримують. Вони кажуть: коли ми приїхали сюди, в Україну, у 1997-1998 роках, теж було нелегко, але не так.
Коли я був на останньому з'їзді рабинів у Нью-Йорку, там щороку збираються всі рабини ХабадуХабад — один із напрямів хасидизму. Його представники створюють єврейські громади й освітні центри в різних країнах та допомагають євреям підтримувати зв'язок із релігійною традицією. з усього світу — понад 6000 рабинів на одній конференції. Там зустрічаєш рабинів, які працюють, наприклад, у В'єтнамі чи Індії.
І бачиш, що є люди з іншими викликами. Можливо, не факт, що у мене найгірше життя чи найгірша робота. Є рабини в Руанді, Уганді, Зімбабве, Замбії. Там теж є складні умови, навіть без війни.
Кілька днів тому був ще один приліт у багатоповерхівку. У нас школа біля «Стальканату» досі не працює. Там усе виведено з ладу. Ми намагаємося зробити ремонт, але немає навіть електроенергії. Нічого не рухається.
Ми живемо в одній Одесі з усіма одеситами. Ми розуміємо, ми бачимо ці складнощі. Але я маю сказати, що є й інші точки у світі, де людям теж нелегко.
У євреїв кажуть: коли оцінюєш свою матеріальну ситуацію, завжди пам'ятай, що є люди, які перебувають у гірших умовах за тебе. І це дуже підтримує.
«Ми сказали дітям, що це табір»
Як повномасштабне вторгнення змінило єврейську громаду Одеси? Людей стало менше?
Ми бачимо, що сьогодні в Одесі менше людей, ніж до початку повномасштабного вторгнення. І разом з іншими людьми, які залишили Одесу, виїхали й євреї, які тут жили.
Хто мав можливість поїхати й хотів це зробити — поїхав. А хтось не має можливості чи не хоче залишати дім: люди народилися тут, їхні батьки живуть тут, батьки поховані тут.
Водночас багато євреїв, як і інших переселенців, приїхали сюди з інших місць — із Херсона, з прифронтових територій.
Тому скажу так: сьогодні серед людей, які приходять у нашу синагогу, більшість — це люди, яких тут не було до війни, до 2022 року. Це нові люди.
Синагога на Фонтані з'явилася буквально напередодні повномасштабного вторгнення?
П'ять років тому ми відкрили філію синагоги на Фонтані, і я став там рабином.
Синагога проіснувала приблизно пів року, а потім почалося повномасштабне вторгнення. Люди евакуювалися, була дуже велика паніка. Думаю, всі пам'ятають, що тут було у перші тижні.
Тоді ви допомогли евакуювати до Берліна понад 120 дітей. Як це відбувалося?
Коли почалася війна, ніхто не знав, що буде. Це були апокаліптичні кадри.
При єврейській громаді є великий пансіон при нашому ліцеї. Тоді це була школа, де жили та виховувалися понад 120 дітей.
Коли почалася війна, наш головний рабин Одеси, мій батько, мав звернутися до людей, які перебували під його керівництвом і чекали від нього відповіді, що робити.
Він домовився з головним рабином Берліна про місце, куди можна було евакуювати дітей на три тижні — доки тут усе заспокоїться. А потім ми мали повернутися.
Ми сподівалися, що це буде два-три тижні. Думаю, всі тоді так сподівалися. Хтось був песимістом і казав, що це буде два-три місяці.
А дітям що сказали?
Ми сказали дітям, що це табір. Що ми їдемо в табір, трохи відпочинемо та повернемося.
І ми там були рік. Рік.
Потім до нас приїхало багато матерів із дітьми з нашої громади, які теж евакуювалися. Вони залишили чоловіків тут і виїхали.
Це були дуже жахливі кадри, коли діти та матері казали, що, мабуть, востаннє бачать своїх батьків. Діти щоранку дзвонили додому, щоб послухати, чи ще живі батьки.
І так був цілий рік.
Вони зрештою повернулися?
Діти, які були у пансіоні й перебували під нашим керівництвом, майже всі повернулися.
1 вересня 2023 року ми повернулися до Одеси. І знову відкрилася синагога на Фонтані, вона знову почала працювати.
З того дня кожен шабатШабат — щотижневий день відпочинку в юдаїзмі, який починається ввечері в п'ятницю і завершується ввечері в суботу. ми там збираємося. Приходять євреї, які живуть на Фонтані, Таїрова, Черемушках — кому це ближче.
Серед представників громади є люди, які зараз воюють? Є ваші друзі на фронті?
У мене є двоє друзів, які зникли безвісти. Ми за них молимося щодня.
Це близькі друзі, у мене мільйон фотографій із ними. Вони були тут, мобілізувалися й зникли.
З одним із них ми говорили перед святом Песах. Я відправляв йому мацу. Він пішов на фронт. За день до Песаху ми отримали повідомлення, що він зник.
Інший зник два роки тому. У нього є дружина, маленька донька, яка залишилася без нього.
Ми тут також поховали єврея, який загинув, коли служив у Силах оборони.
У нас є євреї, які служать у війську, є інструктори, є ті, хто безпосередньо воює. І щодня ми займаємося одним із наших нових завдань — допомогти їм залишатися євреями, допомогти їм зберігати традиції в умовах окопів.
Як саме громада допомагає військовим?
Перша мета нашої єврейської громади — допомогти євреям у громаді. Тому більшість того, що ми робимо, спрямоване на допомогу євреям.
Це можуть бути родини, які живуть тут, а батько воює. Або самі люди, які перебувають на фронті.
Ми допомагаємо, щоб у них був сидурСидур — єврейський молитовник із текстами щоденних, суботніх і святкових молитов. — молитовник на свята, щоб у них були свічки на ХанукуХанука — юдейське свято, яке триває вісім днів і пов'язане з освяченням Єрусалимського храму після повстання Маккавеїв., мацаМаца — прісний хліб із борошна та води, який традиційно їдять під час Песаху. на ПесахПесах — одне з головних юдейських свят, присвячене біблійній історії виходу євреїв з Єгипту..
І не лише це. Є також гуманітарна допомога. Це наш новий напрямок, який розпочався після повномасштабного вторгнення.
«Антисемітизм є у кожному куточку світу»
Ви представляєте громаду «Хабад Шомрей Шабос». Що означає ця назва і що таке Хабад?
«Хабад Шомрей Шабос» — це назва громади ще з радянських часів.
Хабад — це посланці Любавицького РебеЛюбавицький Ребе — так називають духовного лідера руху Хабад Менахема Мендела Шнеєрсона, який відіграв ключову роль у поширенні мережі громад Хабаду у світі.. Любавицький РебеРебе — почесне звертання до духовного лідера в хасидських громадах. Це не просто синонім слова «рабин»: ребе зазвичай є духовним наставником певної хасидської течії. — рабин, який народився у Миколаєві у 1902 році.
Його підхід до єврейської спільноти всього світу полягав у тому, що кожен єврей, неважливо, де він живе, повинен мати можливість бути пов'язаним із єврейською традицією.
Він направляв людей — сім'ї, чоловіків і жінок — у різні частини світу, щоб у кожному місці був рабин, який міг би допомогти єврею залишатися собою.
Коли Радянський Союз розвалився після перебудови, це була дуже важлива територія для такої роботи.
Є багато євреїв, які тут живуть і яким зараз, наприклад, 70 років. За Радянського Союзу їм було фактично заборонено пізнавати себе як євреїв.
Якщо ти казав, що ти єврей, тобі могли закрити дорогу до вишу, до роботи. Євреям було дуже важко.
Зараз ситуація змінилася?
До невпізнанності. Такого вже немає 30 років. Кожен єврей може відчути себе євреєм і вести єврейське життя.
А якщо говорити саме про Україну: антисемітизм тут є?
Антисемітизм, я вважаю, є у кожному куточку світу. Є антисеміти.
Але той антисемітизм, який був за радянських часів, — це був антисемітизм на державному рівні.
Вас часто запитують про вашого брата, який одружився з донькою головного рабина Росії? Це якось ускладнило ваше життя чи ставлення людей до вас?
Це питання мені ставили двічі. Зараз уже всі забули про це. Моє оточення вже забуло.
А як ваше оточення це сприйняло?
Серед євреїв усі розуміють, як це працює.
Мій брат навчався у Нью-Йорку. Вона навчалася у Нью-Йорку. Вони зустрілися у Нью-Йорку. Вони вирішили одружитися у Нью-Йорку.
Її батько робить одну роботу, а мій батько — фактично ту саму роботу, але в Україні. У них набагато більше спільного, тому що вони обидва виховувалися у родинах, де найголовнішим було допомагати іншим.
Рабин, який працює в Україні, має допомагати своєму оточенню, своїй громаді — матеріально, духовно, порадою, уроком, чим можливо.
Те саме роблять рабини в Росії. Це та сама робота, але по різні боки барикад.
Тобто політичне ставлення до того, що відбувається, для них не було визначальним?
По-перше, політичне ставлення в державі не є прямим обов'язком рабина.
Рабин — не політик, і це зовсім не його робота. Його робота — проповідувати юдаїзм і допомагати людям, як це можливо.
Якщо це в Азербайджані, Нігерії, Ізраїлі чи США — це та сама робота.
Мій тато опинився в Україні, її тато — у Росії. Він приїхав туди, здається, у 1987 році.
Вона не громадянка Росії, мій брат не громадянин України. У них набагато більше спільного. Тому вони вирішили створити одну родину.
У євреїв одна з найважливіших речей — одружитися, створити нову сім'ю, з якої з'являться нові покоління. Це дуже важливо.
Особисто на вас це якось вплинуло?
На мене це ніяк не вплинуло.
Навпаки, були люди з близького оточення, які говорили, що навіть у Другу світову війну релігійні діячі спілкувалися між собою — між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом.
Якщо мій тато тут, її тато там і вони роблять усе, що можуть у межах своїх можливостей, щоб припинити війну, щоб допомогти людям, я вважаю, що це навіть наближає мир.
Ваш брат із дружиною зараз живуть у Росії чи у Нью-Йорку?
Вони живуть у Латвії.
Цього року мій брат із дружиною отримали посаду в Ризі. Вони працюють там і роблять те саме, що мій батько робить тут, а її батько — в Росії.
Вони підтримують Україну?
Вони підтримують мир.
Вони хочуть, як і я, щоб усе це закінчилося. Ми спілкуємося з ними, вони спілкуються зі своїми рідними. Усі бажають, щоб це завершилося, і роблять усе можливе, що від нас залежить.
До речі, у Латвії є такий момент: вулицю біля посольства Росії перейменували на вулицю Незалежності України. Тепер посольство Росії в Ризі фактично розташоване на вулиці Незалежності України.
Це, звичайно, не мій брат перейменував. Просто така ситуація в Латвії.
«Коли один єврей поводиться якось, кажуть: "Це євреї"»
Для багатьох українців Рош га-Шана асоціюється насамперед із хасидамиХасиди (від івриту хасід — благочестивий, побожний) — це послідовники Хасидизму, містичної течії в юдаїзмі., які їдуть до Умані. Хасиди та єврейська громада, яку представляєте ви, — це одна течія?
ХасидизмХасидизм — релігійний рух у юдаїзмі, який виник у XVIII столітті на території сучасної України й поширився серед євреїв Східної Європи. зародився в Україні, у Меджибожі, приблизно 250–270 років тому.
Засновник хасидизму, Баал Шем ТовБаал Шем Тов — єврейський релігійний діяч XVIII століття, якого вважають засновником хасидизму. Жив на території сучасної України та похований у Меджибожі., жив, помер і похований у Меджибожі на Хмельниччині.
У нього були учні, які продовжили його вчення. Євреї, які жили на Волині, у Галичині, Литві, Білорусі, Польщі, Румунії, Україні, отримали вплив хасидизму.
На той час дуже багато, майже всі євреї, які жили в цих регіонах, були хасидами. Але у кожного був свій рабин — учень Баал Шем Това або учень його учня, і так далі.
Хабад — це теж напрям хасидизму. Його заснував учень учня Баал Шем Това — рабі Шнеур Залман із Ляд. До цього напряму належу я і євреї, які приходять до нашої громади.
Тобто спорідненість між вами й хасидами, які їдуть до Умані, є?
Є.
Але євреї з вашої громади до Умані на Рош га-ШанаРош га-Шана — єврейський Новий рік. У юдейській традиції це також час осмислення прожитого року, покаяння та духовного підсумку. не їдуть?
Не їздять.
В Умані похований Рабі Нахман із Брацлава. Він був онуком Баал Шем Това. Жив у Брацлаві, а буквально за кілька місяців до своєї смерті приїхав до Умані.
Він хотів бути похованим саме в Умані, тому що там були дуже великі погроми. Було вбито багато євреїв.
І вже не було нових поколінь євреїв, які жили б там, приходили на могили цих людей і молилися за них.
Рабі Нахман говорив, що душі євреїв Умані закликають його: якщо він буде похований там, до нього їздитимуть люди, а отже, молитимуться і за нього, і за євреїв, які жили в Умані та були вбиті.
Щороку до Умані приїжджають десятки тисяч хасидів. Водночас з'являються відео зі сміттям чи неналежною поведінкою окремих паломників. Як одеська єврейська громада до цього ставиться?
Коли один єврей поводиться якось, ніхто не каже: «Це Мойша». Кажуть: «Це євреї. Євреї так поводяться».
Тому є багато євреїв, які не хочуть бути на видних позиціях, бо це дуже велика відповідальність. Бачать мене — і бачать усіх євреїв.
Люди дивляться мене по телебаченню й можуть сказати: «О, це євреї сказали». Але це не євреї сказали — це Менді Вольф сказав.
Я того тижня йшов вулицею, і хтось кричить за моєю спиною: «Ви справжній єврей?»
Я обернувся — стоїть якийсь двометровий чоловік і дивиться на мене здивовано. Ніби не може повірити своїм очам: справжній єврей, живий, немає ріжків, немає хвостика. Людина як усі.
Я підійшов, потис йому руку.
Не всі люди бачили євреїв і мали можливість із ними спілкуватися. Тим паче з людьми, які називають себе хасидами.
Але хасиди, які приїжджають до Умані, теж дуже різні?
Дуже різні.
Я б сказав, що людей, які їдуть до Умані, можна умовно поділити на дві групи.
Перша — це справжні прихильники рабі Нахмана з Брацлава. Це люди, які вивчають його вчення, живуть за його настановами й їдуть до свого рабина, який давно похований, але його вчення залишається живим.
Вони вивчають його праці й приїжджають туди на Новий рік, тому що, як я вже казав, Рош га-Шана — дуже серйозний день. Вони хочуть провести цей день поруч зі своїм духовним наставником.
Це та група людей, про яку, мабуть, ніхто особливо не чує, тому що вони дуже тихі.
Є й друга група.
Рабі Нахман казав, що людям, які приїдуть до нього на Рош га-Шана, він допоможе навіть із пекла вийти. Є така традиція, що він це говорив.
Тому багато людей, які вважають, що їм є за що переживати, теж їдуть туди.
А як тоді пояснити проблеми, які виникають через таку кількість людей?
Кілька років тому я був на зустрічі з одним із керівників МРЕВ в Одесі.
Він мені сказав, що під час будь-якого масового заходу певний відсоток людей потенційно може поводитися буйно, а невелика частина справді створює проблеми.
А тепер візьміть 40 тисяч людей. Навіть дуже маленький відсоток від 40 тисяч — це вже сотні людей.
І всі ці люди перебувають на трьох кварталах протягом тижня.
Ви бачили, як виглядає стадіон на 40 тисяч людей після півтори години? А тут — тиждень.
Я не кажу, що залишати сміття нормально. Ні. Пляшки треба викидати у смітник. Якби я був там, я робив би саме так.
Але там також недостатньо смітників. Я нічий не адвокат.
«Рош га-Шана — це не просто святкування Нового року»
Ми зустрілися вже після єврейського Нового року. Який рік зустріла єврейська громада і що означає Рош га-Шана?
Рош га-Шана в перекладі означає «голова року».
За традицією, 5787 років тому Бог створив Адама і Єву. Це був шостий день творіння світу.
Творіння розпочалося 25 елу, елу — це єврейський місяць. 25-го був перший день, потім 26, 27, 28, 29, а перше тішрея було шостим днем, коли були створені чоловік і жінка — перші люди.
Тому цей день — ніби день народження людства. І щороку ми відзначаємо день народження людства.
У єврейській традиції день народження — це також день, коли, скажімо так, Бог думає: чи потрібен ти мені у цьому світі?
Цей світ створив він. І він вирішує, хто буде жити, а хто ні, як буде жити.
Якщо я живу, це знак, що Бог хоче, щоб я жив, тому що я можу додати до цього світу щось, чого, крім мене, ніхто не може.
Це спільний день народження всього людства. Це день, коли відбувається своєрідний аудит: як ми провели минулий рік і чи потрібен наступного року той самий склад людства.
Тому в єврейському світі Рош га-Шана — це судний день.
Це дуже важливий день. Починається новий рік, але це не просто святкування Нового року. Ми поводимося радісно, ніби впевнені, що Бог бажає нам лише найкращого. Люди хочуть бути цього дня або з родиною, або з громадою, тому що це дуже серйозний день.
У вас у руках шофарШофар — духовий ритуальний інструмент, зазвичай зроблений із баранячого рогу. У нього трублять, зокрема, під час Рош га-Шана.. Що це і чому в нього трублять на Рош га-Шана?
Це баранячий ріг, який трохи випрямили. Він називається шофар. У нього трублять на Рош га-Шана.
Є багато причин, чому це роблять. Одна з них у тому, що це день, коли відбувається аудит на небесах: чи залишається людина цього року тут, у цьому світі, чи вона потрібна.
І звук, який видає шофар, — це звук сирени.
Що людина має відчувати, коли чує цей звук?
Під час цього звуку людина має закрити очі й подумати: як я прожив цей рік? Як я збираюся виправляти те, що робив неправильно? Як у цьому році бути кращою людиною?
Ще одна причина — це день коронації Бога. Це день народження світу, і все людство приймає Бога як царя, який усе вирішує.
Під час коронації царя також трубили в ріг чи труби. У нашій традиції це ріг, тому ми теж трубимо в нього.
Найважливіше під час свята — почути звук шофара. Якщо ви не можете прийти до синагоги, хтось може прийти до вас додому і протрубити.
Після Рош га-Шана починаються інші свята. Що відбувається далі?
Після Рош га-Шана, після того, як людина зрозуміла, що в неї є мета, для якої вона перебуває тут, починаються десять днів каяттяДесять днів каяття — період між Рош га-Шана та Йом-Кіпуром, який у юдейській традиції присвячують переосмисленню власних вчинків і покаянню..
Це десять днів, коли людина має можливість переписати свій вирок на наступний рік.
Вважається, що Всевишній записує вирок, але остаточне рішення настає через десять днів — у Йом-КіпурЙом-Кіпур — День спокути, одне з найважливіших свят у юдаїзмі. Його присвячують покаянню, молитві та посту., День спокути.
Це остання можливість людини виправити свій вирок на наступний рік.
Тому в цей день найважливіше — тримати піст. Тобто не їсти, не пити нічого від заходу сонця одного дня до настання темряви наступного.
Важко весь цей час не їсти й не пити?
Так, це важко.
Але цього дня євреї збираються у синагогах майже на всю добу. Є трохи часу поспати вночі, але переважно це час для молитви, прийняття нових рішень, виправлення своїх вчинків і рішень на наступний рік.
Це дуже важливий, дуже святий день. Ми не їмо, не п'ємо. Ми поводимося майже як янголи. Люди одягаються в біле і майже не виходять із синагоги.
Це дуже серйозний день.
А після Йом-Кіпуру вже починається СукотСукот — юдейське свято на згадку про мандрівку єврейського народу пустелею після виходу з Єгипту. Під час нього традиційно проводять час у спеціальних тимчасових спорудах.?
Після цього настає Сукот. Сукот — це свято на згадку про вихід єврейського народу з Єгипту. Це тиждень, коли ми виходимо жити у тимчасові споруди — сукиСука — тимчасова споруда, яку будують до свята Сукот і в якій під час свята їдять, проводять час, а за певних традицій — і ночують..
Вони мають стояти на вулиці, у дворі, під відкритим небом. Зверху їх накривають листям чи гілками.
Це має бути тимчасове житло, яке буде протікати під дощем. Це принципово. Якщо дощ не проходить — це вже не сука.
ТораТора — центральний священний текст юдаїзму; у вузькому значенні — перші п'ять книг єврейської Біблії. каже, що це моє місце для життя на цей тиждень. Там ми їмо, п'ємо, відпочиваємо. Це робиться не вдома.
Це символ того, що все наше життя тимчасове. Єдине, що вічне, — це Бог. А все навколо тимчасове. І я тут тимчасово.
І це також нагадує, що в мене є мета, що я тут не випадково.
Заключне свято цього циклу — Шміні АцеретШміні Ацерет — юдейське свято, яке настає одразу після Сукоту й завершує осінній святковий період.?
У Шміні Ацерет ми завершуємо цикл читання Тори й починаємо його спочатку. Це дуже велике свято.
Ми влаштовуємо танці у синагозі. Тут прибирають лави, і ми танцюємо із сувоями ТориСувій Тори — рукописний текст Тори на пергаменті, який використовують під час богослужінь у синагозі.. Ми радіємо, що дожили до цього моменту і що можемо вивчати цю божественну мудрість. Це завершення всього циклу.
Спочатку ми осмислюємо, що ми тут потрібні. У Йом-Кіпур робимо ніби рестарт нашого життя і вирішуємо, що повинні поводитися інакше, набагато краще.
Потім приходить Сукот, який нагадує нам, що все матеріальне тимчасове, а я маю велику честь бути причетним до чогось вічного.
Після цього ми завершуємо читання Тори й починаємо її читати по-новому — ніби знову запускаємо цикл нашого життя.
І тепер уже треба не теоретично щось виправляти у думках, а почати жити, працювати й робити.
«Якщо традицію роблять усі — їй понад 2000 років»
Духовна складова важлива, але чи є серед цих свят якась їжа, яка у вас із дитинства асоціюється саме зі святом?
У єврейській традиції дуже багато значення надається їжі, тому що це одна з можливостей увічнити традицію.
Коли традиція передається дітям разом із чимось смачним, дитина це пам'ятатиме.
Неважливо, де вона потім житиме — в умовах війни чи, навпаки, у дуже стабільному й розкішному житті.
Якщо мама кожен Рош га-Шана готувала гефілте фішГефілте фіш — традиційна страва ашкеназької єврейської кухні з подрібненої риби; її часто подають у вигляді рибних котлет або фаршированої риби., дитина це пам'ятатиме.
Що таке гефілте фіш?
Це риба. Фарширована риба. Якщо простіше — рибні котлети.
Якщо дитина кожен Рош га-Шана їла ці котлети, гефілте фіш, то неважливо, де вона буде потім. Вона відчує цей смак і згадає: якщо Рош га-Шана, треба піти в синагогу і послухати шофар.
Так ми використовуємо їжу.
У нас в Одесі є традиція на свято Сімхат ТораСімхат Тора — свято завершення річного циклу читання Тори та початку нового. Під час нього в синагогах традиційно танцюють із сувоями Тори. готувати плов. Я не знаю чому, але з дитинства пам'ятаю: у синагозі на Сімхат Тора, коли танцюють із Торами, є плов.
І щоразу, коли я їм плов, думаю: це не такий плов, як я їв на Сімхат Тора в синагозі.
Так у людини виникає асоціація з традиціями єврейського народу, які вона потім пам'ятає.
Риба нагадуватиме Рош га-Шана. Маца — Песах. Пончики — Хануку.
Ми намагаємося пов'язати різні страви з різними традиціями.
Сьогодні, наприклад, великі мережі готелів у світі використовують один і той самий аромат у лобі. Ти заходиш у Hilton у Нью-Йорку, потім у Hilton у Парижі — і запах нагадує тобі Hilton.
Це такий маркетинговий хід. А євреї зробили щось подібне зі святами дуже давно: до кожного свята прив'язали якусь їжу.
Кожного шабату їдять чолнтЧолнт — традиційна єврейська страва тривалого приготування, зазвичай із м'яса, картоплі, бобових і круп, яку готують до шабату. чи кугельКугель — традиційна єврейська запіканка. Її можуть готувати, зокрема, з локшини або картоплі.. Це єврейська їжа.
Євреї жили в Ємені, Марокко, Іраку тисячі років. Євреї з Марокко не могли постійно спілкуватися з євреями в Ємені — не було такого зв'язку.
Але в Ємені є чолнт і кугель, у Марокко є чолнт.
Це дуже стара традиція. Якщо є традиція, яку роблять усі, то тільки тому, що цій традиції понад 2000 років. Це поєднує всіх.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook, Instagram та TikTok: головні новини Одеси та області.
Стежте за головними новинами Одещини в Google Новинах — збережіть тему Суспільне Одеса в обране, щоб не пропустити важливі події у вашому регіоні.