Після першого бою, в якому загинув його побратим, Андрій Степанюк згадав свою донечку і те, як вона натхненно співала пісню «Батько наш Бандера». Чоловік каже, що цей спогад дав йому сили знову повернутися на позиції та обороняти країну від армії РФ.
Про це ветеран 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», а нині керівник громадської організації «Юніті Україна», керівник ветеранського простору на базі «Карітас Львів» та амбасадор управління Пенсійного фонду Львівщини з безбар'єрності Андрій Степанюк розповів Суспільному.
Хочу йти воювати
У 2022 році чоловік займався підприємництвом і наприкінці лютого планував відкрити свій офіс. Вже все було готове до відкриття, запрошені гості, але настав ранок 24 лютого.
«Я ще спав. Дружина готувалася відвести доньку у садочок, а сама йти на роботу, як їй прийшли повідомлення, що садочок не працює і на роботу йти вже не треба. Я крізь сон кажу: "Почалася війна"», — згадує він.
Два дні поспіль Андрій переглядав безперервно новини. А на третій день зрозумів, що не може всидіти вдома та зібрав валізу, щоби йти в ТЦК.
«Дружина впала на коліна й благала не йти. Я залишив валізу в коридорі й нікуди не пішов того дня. Цілу ніч я не спав, дивився новини. Зранку вона розплющує очі й каже: "Та роби, що хочеш". І я, поки вона не передумала, скоренько побіг», — розповідає ветеран.
Оскільки на той момент Андрій був цілком цивільним чоловіком й не знав, як відбувається мобілізація, то поїхав у пункт постійної дислокації 80 окремої десантно-штурмової бригади.
«Я не знав, куди йти. Знав, що там є військова частина, тому пішов туди. Там було багато людей. Підійшов до жінки, яка заповнювала анкети й сказав: "Хочу йти воювати". Вона глянула на мене. Аж тепер я розумію її погляд. Я тоді не знав, що таке війна. Для мене війна — це було щось героїчне. Зараз я розумію, що вона хотіла сказати: "Ти не розумієш куди йдеш"», — згадує він.
До «вісімдесятки» його не взяли, бо ж нема бойового досвіду, не служив строкової, та й військового квитка немає. Тому звернувся в ТЦК, вистояв чергу і там йому також відмовили.
«Я вийшов з ТЦК і дивлюся — мій знайомий у однострої стоїть. Підійшов, розговорилися. І я потрапив у роту охорони ТЦК», — розповідає ветеран про свою мобілізацію.
На той момент ніхто не питав про висновки лікарів, через які Андрія свого часу визнали непридатним до служби в ЗСУ. Понад те, навіть жодної базової загальновійськової підготовки він не проходив. Вперше вистрілив зі зброї, коли вже перебував на позиціях на «нулі».
Загибель Діда
Деякий час чоловік охороняв об'єкти критичної інфраструктури на Львівщині. Але згодом чи не всіх, хто служив у ТЦК, почали скеровувати у бойові підрозділи. Тож на початку 2023 року Андрій став військовослужбовцем 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».
У новому підрозділі чоловік відразу познайомився з новими побратимами з позивними Дід та Таньчик. Андрієві дали позивний Депутат. А на третій день вони поїхали на позиції, які розташовувалися в районі сіл Роздолівка та Миколаївка Бахмутського району на Донеччині.
«Я сам з Нового Роздолу Миколаївського району. І тут – Роздолівка та Миколаївка. Я підіймаю очі до неба: "Так, Боже, я зрозумів. Там я почав свій життєвий шлях, тут, напевно закінчу"», — говорить він.
Згадує, як заїжджали за бойовим комплектом й почув розмову Діда з командиром взводу.
«Дід сказав до командира: "У мене якась погана чуйка". І командир відповів: "У мене теж"», — каже Андрій.
Трохи пізніше ветеран почув, як Дід переконував дружину купити внучці дорогу ляльку й сказати, що це від нього. З цього бою побратим уже не повернувся.
«Ми заходили вночі й йшов штурм наших позицій. Воно закарбовується на все життя. Я ніколи не бачив наживо боїв. Тут побачив горизонт і як все вибухає, мигає, блискає. У мене враження було, що бог грому спускається на землю і те все блискає та вибухає. Ми зайшли на позиції, йшов бій. А там я вперше в житті стріляв з автомата. Я вчився стріляти прямо в бою», — розповідає ветеран.
І додає, що росіяни знали про їхню ротацію, тому посилено штурмували їхні позиції.
«Першу ніч ми прожили. Я в глибокому шоці, що й словами не передати. Наступної ночі знову йшов штурм наших позицій. Все вибухає, все свистить. Нас з одинадцяти людей залишилося шестеро. Одна рація на всіх у командира. Сусідня позиція була на горбі, їм було краще видно. Вони повідомляють, що росіяни вже лізуть у наш рів», — пригадує Андрій.
Під час цього бою Дід зазнав смертельного поранення.
«В мене паніка. Я беру попід пахви й тягну його. Кулі коло мого вуха тільки пролітають отако: "тю, тю, тю". Думаю, щоб мене ще не застрелили. Лишаю його й біжу у бліндаж. Слова сказати не можу», — згадує ветеран той бій.
Але на ранок Андрій повернувся за побратимом.
«Я плакав. Це був мій перший загиблий. Я завжди за нього згадую, за нього молюся», — ділиться чоловік.
Боєць, ти чий будеш?
Після цього бою Андрій сказав командирові, що більше на позиції не піде.
«Кажу йому: "Робіть зі мною все, що хочете, але я туди не повернуся". Пам'ятаю, в цей момент командир обертається й каже: "У тебе є діти? А якщо ти втечеш, він втече, і той втече, хто за них буде воювати?" Я видихнув. Згадав, як моя дитина брала участь у флешмобі й співала "Батько наш Бандера, Україна — мати, ми за Україну підем воювати". У мене ця картинка перед очима. І як я буду їй дивитися в очі, якщо втечу?», — ділиться чоловік.
Командир зрозумів стан бійця й запропонував кілька днів займатися забезпеченням підрозділу.
«У перші дні у мене все згоріло, одягався в те, що дали. Пам'ятаю, до нас приїхав боєць, ну чисто український Рембо: однострій крутий, розгрузкаРозгрузка — розвантажувальний жилет, призначений для зручного носіння зброї, боєприпасів, аптечки., гранати навішані, рація, антена догори стирчить, шолом крутий. І я: гумаки, штани зі смужками «адідас», куфайка, яку знайшов, на кілька розмірів більша, підперезаний гумою від ската, шолом старий, бронік. Він дивиться на мене: «Воїне, ти чий будеш? Вважай, бо тебе ще свої можуть підстрілили»», — сміється Андрій.
Та додає, що згодом свій запасний однострій йому віддав побратим, якого поранило. Той однострій у нього є ще досі.
Але за чотири дні боєць повернувся на позиції. Позиція називалася «Каспій».
«Я спочатку боявся з укриття вилізти. Хлопці, які вже мали бойовий досвід, казали не соромитися й питати все. Я казав: "Давайте, я буду заряджати, давайте, я буду те і те робити. Покажіть, як то чи то". І з тієї позиції мене забрали помитися аж через місяць. Ти живеш собі на позиції й тобі підвозять їжу та боєкомплекти. Я цим моментом трохи пишаюся», — сміється ветеран.
Червоно-чорний прапор з дитячим малюнком
Після першого бою Андрієві звеліли винести загиблих товаришів.
«Ми несемо. І у нього з кишені, що коло серця, випадає червоно-чорний прапор. Він розгортається і в ньому малюночок на аркуші А-4. Видно, що дитина малювала. Там намальовані чоловік, жінка та посередині дитина, тримаються за руки. Й знизу підпис дитячими ламаними літерами: "Тату, повертайся живим". Для мене такий шок був», — каже він.
Та додає, що його тішить думка, що дитина буде знати, де похований тато.
Ворог лізе на «Каспій»
Андрій каже, що на війні робив багато дурниць тільки тому, що не знав, що так робити не можна. І тільки зараз розуміє, що його захистили молитви рідних та близьких.
Так одного разу росіяни вирішили облаштувати кулеметне гніздо неподалік позицій українських оборонців.
«Біжить боєць і кричить: "Ворог лізе на "Каспій". Я вже тоді мав тепловізор та ручний кулемет. Ще беру додаткові магазини та гранати. Й біжу на "Каспій"», — розповідає ветеран.
На позиції тихо-тихо. Старший зміни каже, що неподалік хтось риє яму. У тепловізор людей не видно, видно тільки як землю відкидають.
«Що я роблю. Кажу хлопцям зарядити гранатомет осколковими, вилажу з окопу на насип, на саму гору, стаю на повний ріст, мені подають гранатомет й вистрілюю в той напрямок. Та будь-який вогонь у відповідь і мене — немає. Я зробив так, бо досвіду не мав. А тоді — це був мій момент бойової слави. Я вистрілюю, застрибую в траншею, ставлю той гранатомет. І побратим мені каже: "Ну ти й ТаклберіЮджин Таклбері — вигаданий персонаж із фільму «Поліцейська академія».», — сміється чоловік.
Я не довоював
З війська Андрій звільнився за рішенням військово-лікарської комісії. Каже, що командир відпустив його на триденний ретрит для військових. Медики, які там були, звернули увагу на його стан здоров'я та скерували на операцію. Наприкінці 2024 року списали з війська.
«Я відчуваю вину, що я не довоював. Я відчуваю вину перед тими, хто зараз на фронті. Я не можу сидіти осторонь і мушу робити все, щоби їм допомагати», — каже він.
Спочатку ветеран відновив свою підприємницьку діяльність і частину зароблених грошей витрачав на потреби побратимів з підрозділу. А також започаткував громадську організацію «Юніті Україна».
«Я шукав приміщення, щоби могли збиратися ветерани, спілкуватися між собою. Познайомився з керівником "Карітас Львів" отцем Андрієм Сенейком. Він сказав, що хоче зробити проєкт для ветеранів. Коли я це почув, то зрозумів, що це моє. 28 листопада минулого року у нас була перша група ветеранського простору, на яку прийшло чотири людини. Там було три хлопці, які тільки повернулися з полону, і один мобілізований. Хлопці, які перебували три роки в полоні, дякували за це», — згадує він.
І додає, що зараз у них відбуваються групи «Рівний рівному», де ветерани спілкуються між собою.
«Вони можуть говорити про що завгодно: чи це стосується служби, чи поганих командирів, чи проблем в житті. На початках я привіз хлопчину з важкими травмами. Коли ми їхали з лікарні сюди, на групу, я хотів його розговорити, то він за всю дорогу сказав два слова. Після групи я його відвозив, то я не міг вже слова вставити, він все про себе розказував. Круто бачити, коли в хлопців з'являється знову бажання жити. Це мене надихає», — каже Андрій.
Та додає, що протягом десяти місяців через цей ветеранський простір пройшло понад дві тисячі ветеранів.
