Житлові райони Слов’янська, Краматорська та Бахмута — під постійними обстрілами. Ці міста — майже на лінії фронту. Як там живуть люди та чому відмовляються евакуюватися — у фоторепортажі Суспільного.
У Слов'янську cвітло подають з перебоями, газу — немає. Місцеві готують на "буржуйках" під під’їздами, воду набирають у колодязях та збирають дощову.
Пошкоджені квартири намагаються закрити панелями, на вікна клеять плівку. Як тільки стає відносно тихіше, до міст повертаються люди, які евакуювалися. Проте влада закликає усіх негайно виїздити, адже обидва міста є ціллю Росії.
"Ось, можна побачити, як воно летіло, — показує жителька зруйнованої квартири у Слов’янську. — Там квартира загорілась, люди померли. Сусіди чули, як людина помирає".
Місцева волонтерка Марія Штерн за два дні до обстрілу міста виїхала зі своєї квартири. Каже, останні три місяці щоночі прощалась із життям. "Я знала, що так буде, але не знала, що так рано. Думала, прилетить через тиждень-два, а прилетіло через два дні", — говорить Марія. Коли мікрорайон обстріляли, їй зателефонували військові вночі, запитали, чи жива. Квартиру вони з мамою купили лише рік тому, вирішили не спішити з ремонтом, тепер розуміє, що це було гарне рішення.
"Я не виїжджала у перші дні війни, — розповідає дівчина, — але зараз важко тут жити без води і електрики. Ти не можеш закрити найелементарніші потреби".
Води у Слов’янську немає вже майже місяць. Люди набирають пляшки зі свердловини, а в лікарню та інші важливі інфраструктурні об’єкти підвозять воду місцеві комунальники. Люди кажуть, що чотири пляшки вистачає на тиждень, але це якщо зовсім не митися, а тільки пити та готувати їжу. Місто часто обстрілюють, гучні вибухи чутно і біля пункту набору води. Містяни кажуть, що звикли до звуків війни ще з 2014 року, але тоді озброєння було інше, а зараз прилітають ракети і близько працює артилерія.
Місцева влада просить мешканців Слов’янська виїжджати. Але більшість людей відмовляються, кажуть, тут народились і виросли, нікуди їхати. Але це швидко змінюється, коли починаються обстріли з артилерії, каже очільник Слов’янської ВЦА Вадим Лях. "Так говорили жителі Лиману. Але коли почалися обстріли, зруйнували міст, коли для того, щоб вивезти 10 людей, потрібно залучити 20 людей, ризикуючи їхнім життям, то люди істерять і просять вивезти їх".
У Краматорську трохи тихіше, але вночі прилітають "Іскандери", каже місцевий житель Олександр. Він сидить у візку біля лікарні, ногу ампутували майже рік тому. "Спочатку ми боялися (вибухів – ред.), а зараз просто мало звертаємо на це увагу", — каже чоловік. Йому пропонували евакуюватися у Швейцарію, але він відмовився. Каже, з ногою складна ситуація, вона досі розрізана, стоять дренажі. "Куди їхати? Я виріс у цьому місті, чого мені боятися? Війна навколо, але тут батьківщина. У мене син теж хоче залишитися тут, не хоче їхати, а я без нього нікуди".
***
Бахмут — невелике місто на Донеччині, що стоїть на шляху Росії до Слов'янська. Бої — у 10 кілометрах звідси, містечко щільно обстрілюють не лише ракетами, а й артилерією.
У Бахмуті розбиті будинки та підприємства, немає газу, подекуди — води та світла. По безкоштовний хліб вишиковуються черги.
"Ракета, мабуть, була, — показує уламок Руслан, житель Бахмута. — Я тільки побачив, як чорна мряка йде, а потім наступного дня знову, і тут вже і воронка". "Не знаю, як він живий залишився", — дивується його дружина Ніна і показує наслідки обстрілу будинку та території навколо нього. "Воронка наступного дня з’явилася, а до цього ще було три "прильоти", — розповідає жінка.
Світлана, мешканка того ж района Бахмута, який найбільше обстрілюють, розповідає, що "прилітає" з усіх боків. "Бачите, на усiх дахах клейонка, а раніше тут всюди шифер був, – показує жінка. — Балки всі поламані". На городі у Світлани посаджені помідори, але їх довелося пересаджувати двічі, бо на перші саджанці прилетіла міна. "Ось тут вона розірвалася. Добре, що я вчасно сховалася. Тільки-но пішла з городу — і літак прилетів. Його намагалися, мабуть, збити, але він все ж таки встиг скинути міни. Кухня, сарай, дах, вікна — все в дірках тепер", — жаліється жінка.
Коли стає страшно, жінка йде у підвал. Сини навчили її розрізняти "своїх" і "не своїх". "Коли знаю, що свої стріляють, то не ховаюсь. Але сини мені, правда, кажуть: мамо, біжи у підвал, бо зараз же і "відповідь" прилетить. Та чого мені боятись, якщо в домі дістане, то і в підвалі ж дістане". Каже, хотіла евакуюватись у Київ, де живе її дочка, але відмовилася від цієї ідеї. "Там квартира 3 тисячі плюсі комунальні, а моя пенсія — 2300. Ніяк. Тому залишаємось тут".
Біля горлівського інституту іноземних мов у Бахмуті залишилась велика вирва, будівлі зруйновані. Але місцеві мешканці кажуть, що ситуація у місті все одно не така критична, як у Сєвєродонецьку чи Маріуполі. Лише кількість вибухів та пострілів збільшилася за останній тиждень. Через це практично кожного дня комунальники тут займаються відновленням систем газо- та водопостачання. Місцевий хлібокомбінат зупинився, 10-20 тисяч буханок хліба кожного дня завозять з Полтави та Кременчука, роздають безкоштовно.
Виробництво у місті практично зупинилося, заводи частково зруйновані. Усі крамниці, ресторани та кав’ярні зачинені, натомість працюють декілька невеликих магазинів і супермаркетів. Овочі можна купити на ринку.
На початку червня снаряд потрапив у тролейбусне депо, тролейбуси тепер на лінію не виходять. Приміські маршрутні таксі також зупинили рух через те, що не вистачає пального. Кожного дня відбувається евакуація до Дніпра. Їдуть навіть ті, хто ще тиждень тому категорично не хотів виїздити. За підрахунками місцевої влади, на початок червня у місті залишається понад 30 тисяч людей.
Читайте також
Боронили Маріуполь. Що відомо про трьох іноземців в лавах ЗСУ, яких в "ДНР" засудили до страти