Різні люди, різні долі, але один вибір: вільна Україна. За право жити у своїй незалежній країні вони заплатили власним життям, хтось втратив рідну домівку, хтось здоров'я. До Дня Незалежності України Суспільне підготувало п'ять історій «Мій вибір — моя країна». Перша — про переселенку з Кремінної Луганської області Ольгу Кошкіну та її сина Максима, який у 18 років пішов на фронт захищати Україну від російської армії.
Родина Ольги після повномасштабного вторгнення переїхала в село Рівне Новоукраїнського району Кіровоградської області. Максим загинув 9 березня 2022 року під Волновахою на Донеччині, виконуючи бойове завдання. Матір досі не може поховати сина, бо з поля бою через обстріли тіло не забрали. Нині ця територія окупована.
Будинок у Кремінній згорів
До повномасштабного вторгнення Ольга Кошкіна працювала у краєзнавчому музеї Кремінної, розповіла вона Суспільному.
«Зі співробітників музею виїхали двоє: один охоронець і я. Навіть директор наш залишився працювати на окупаційну владу».
На Кіровоградщину Ольга з родиною переїхала після вторгнення.
«Ми з чоловіком одружилися у 2019 році. Роком раніше ми придбали будинок — самі стіни. Ми провели проводку, зробили там капітальний ремонт, перекрили дах, зробили підвісні стелі, чоловік збудував велику теплицю. Він і тут (у Рівному — ред.) вже це робить, бо дуже любить інжир, хурму, різні екзотичні фрукти. Ми працювали, ми жили, ми дихали. У нас дуже чисте повітря, дуже блакитна вода. Якщо вам вдасться колись побувати на Луганщині, то обов'язково відвідайте місто Кремінна. Ми навряд чи туди вже поїдемо, бо це дуже болить».
Старша донька на момент вторгнення навчалася у школі, син — у гірничому технікумі в Лисичанську.
«Син дуже любив займатися спортом, писав вірші. Його вірш навіть є у збірці Кремінської бібліотеки «Молоді голоси Кремінщини». У 2018 році проводили конкурс, і він посів третє місце».
На Кіровоградщину Ольга з чоловіком переїхали зі старшою донькою, яка дистанційно закінчила дев'ятий клас й нині здобуває освіту у вищому професійному училищі в Кропивницькому. Молодша донька народилася у жовтні після переїзду, через 20 років після народження Максима. У 2024 році будинок Ольги у Кремінній згорів.
«І наш, і батьків. Від батьківської хати не залишилося нічого. У нас залишилися одні стіни. Мама з вітчимом виїхали слідом за нами».
Максим уклав контракт зі Збройними силами України у 2021 році, коли йому виповнилося 18.
«23 жовтня у нього день народження, і буквально 30-го чи 1 листопада він уклав контракт. З дому він поїхав 19 листопада 2021 року. Десь у грудні вже був у Волновасі, телефонував, попереджав про вторгнення, просив виїхати. Напевно, у них були якісь чи передчуття, чи знали щось хлопці».
Передчуття сина про вторгнення РФ передалися родині, згадує Ольга Кошкіна.
«У нас, напевно, почалося воно не 24 лютого, а трошки раніше, бо у нас було дуже багато військових та військової техніки. І вже навіть до 24 лютого стали зникати продукти з магазинів. Я пекла пиріжки, хлопцям-військовим носила. Кажу: хтось мого нагодує там, а ми нагодуємо тут хлопців. Одразу були великі колони техніки, а коли перервався зв'язок із сином, 28 лютого, ми вже не могли йому повідомити, що у нас теж на підході війська, що заходить російська армія».
З 28 лютого вона розшукувала сина через соціальні мережі, телефонувала на номери, з яких раніше телефонував Максим.
«Не могла до них додзвонитися. Я дзвонила у військову частину, але вона вже виїхала із Сєвєродонецька. Я дзвонила командиру, командир сказав чекати, а чого чекати — невідомо. Мені з невідомого номера написали у Facebook: «Тьотя Оля, перетелефонуйте». Я перетелефонувала, а він каже: на жаль, Максим загинув. Це неофіційна інформація, але це так. Інший товариш сказав, що він поранений, що його передали медикам. Тоді почалася війна у мене всередині. Я телефонувала в морги, у лікарні, волонтерам — усім, кому тільки можна було. Це тисячі номерів, та скрізь я чула: «Нічого не знаємо».
Згодом в одному з месенджерів вона отримала сповіщення про загибель сина.
«Ні де, ні коли, ні як, ні за яких обставин — просто загинув. Я телефонувала на той номер, з якого скинули це сповіщення, сказали здати аналіз ДНК. А зробити це ми вже ніде не могли, бо лікарні у Кремінній та в області були закриті».
Тоді, зі слів жінки, вони вирішили виїжджати з Луганщини.
«6 квітня 2022 року ми виїхали з Кремінної, а 12 квітня наше місто вже окупували. Я поїхала у місто Новоукраїнка до територіального центру комплектування. Ми подавали запити польовою поштою на військову частину, в якій служив син. І вже звідти отримали офіційне сповіщення, що син загинув 9 березня 2022 року під час виконання бойового завдання у місті Волноваха. Додали акт службового розслідування про те, що тіло залишили на полі бою. Через щільні обстріли побратими не змогли його забрати».
Максима Ткача посмертно нагородили орденом «Хрест Героя».
«Вручав начальник Луганської обласної військової адміністрації. Він приїздив і на відкриття меморіальної дошки, і на відкриття майданчика».
Ідея встановити в пам'ять про сина меморіальну дошку виникла тому, що сина не поховали й немає могили, куди можна прийти, щоб згадати про нього, сказала Ольга Кошкіна.
«Немає могили, немає тіла, немає місця, де ми могли б прийти поплакати, притулитися до портрета сина, тому в нас виникла ідея меморіальної дошки. Я, працюючи у спеціальній школі, попросила дозволу в директорки. Саме в цій школі на честь сина ми зробили спортивний майданчик».
Майданчик, за її словами, назвали «Крила життя».
«Він дуже любив спорт, тренував дітей, жив спортом і хотів прищепити любов до нього дітям. Тому саме майданчик. І для дітей школи-інтернату це найпотрібніше, бо вони не мають змоги відвідувати секції. Зробили спортивний майданчик і повісили там меморіальну дошку, куди приходимо і ми, і діти, зокрема й на хвилину мовчання. Є куди покласти квіти. А вихователі школи втілили мій задум у життя, намалювавши історію життя мого сина — від маленького футболіста й баскетболіста до військового та вже янгола».
Удома Ольга зберігає світлину, яку син надіслав напередодні свого зникнення. Максима сфотографував побратим перед виходом на завдання. Цю фотографію вона роздрукувала вже у Рівному.
«Він мало воював, мало послужив, але опинився в самому епіцентрі. На Волноваху одразу всі кинулися. У нас у Луганській області російські військові так проїжджали, десь там прилітало, а Волноваху стерли з лиця землі. З тих хлопців, хто там був, вижили одиниці».
Жінка розповіла, що Максима виховала сама.
«Коли мені сказали, що син загинув, мені дихати не хотілося. Бо це був мій сенс життя. Він у мене був один. Я його виховувала сама, а тут усе рухнуло в один момент. Болить, так болить. І болітиме, допоки я дихаю».
Попри втрату, пишається сином, сказала вона.
«Пам'ятатимемо завжди. І донечка наша, вона хоч і не бачила свого брата, але знає. Знає, що він Максим, що він у неї був, що він загинув на війні. Ми їй це розповідаємо. І сподіваюся, що майбутні покоління, бачачи цю алею (Алею Героїв у Рівному — ред.), знатимуть своїх героїв».
Ольга, за її словами, вдячна Рівнянській сільській раді за розміщення банера зі світлиною та інформацією про Максима на місцевій Алеї Героїв.
«Коли він казав, що вони в оточенні, що хлопці йдуть здаватися в полон, я казала, щоб і він здавався, що ми його витягнемо звідти. Він відповів, що не для цього йшов воювати, і сказав, що стоятиме до кінця. Та ніхто не думав, що кінець так близько. Я досі чекаю, бо тіла немає. Як будь-яка мати, яка не ховала свою дитину, я сподіваюся до останнього».
Зі слів Ольги, Максим мріяв про власний бізнес — відкрити шаурмичну після демобілізації.
«І ми не могли не втілити в життя його мрію. Ми відкрили заклад швидкого харчування при дитячій кімнаті дозвілля, де готуємо і шаурму, і піцу, і хот-доги, і де діти відпочивають та святкують дні народження».
Для облаштування закладу, сказала, придбали занедбану будівлю колишнього будинку побуту.
«Ні вікон, ні дверей, ні даху не було — геть нічого. І весь ремонт ми робили власними силами. Жоден найманий працівник його не робив. Ми робили все самі — від проєктування до встановлення елементів та проведення проводки. Ми робимо це для людей, у пам'ять про сина, розвиваючи свою справу з 2024 року».
Бізнес, зі слів жінки, розвивають власним коштом та за грантові гроші від Товариства Червоного Хреста України.
