Мапа окупованих територій України дуже складна для розуміння: є міста, які окупувала Росія у 2014, серед них — частина була звільнена у тому ж, 2014, однак окупована знову 2022 році, є землі, які вперше потрапили під окупацію у 2022 році й були звільнені від ворога у 2022-2023, а є ті, які й досі перебувають під владою агресора. На всіх цих українських територіях з різних причин залишаються українці. Як часто ми думаємо про них? Що ми знаємо про пекло, в якому їм щодня доводиться жити? Що ми знаємо про "правильну" та "неправильну" поведінку на окупованих територіях? Чому ми лякаємось власного гніву та власних мрій? Де та у чому шукати резони для думання про завтра?
На ці питання спробувала знайти відповіді українська історикиня, письменниця та засновниця громадського руху "Деокупація. Повернення. Освіта" Олена Стяжкіна з Донецька під час лекції “Окуповані люди: як ми (не) думаємо про них”, яка відбулась у медіацентрі “Схід NOW” у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука.
Із дозволу авторки Суспільне Донбас публікує текстову версію цієї лекції.
"Добро пожаловать в ад"
Ми поговоримо в ширшій перспективі, й це, можливо, дасть нам виправдання або пояснення, чому ми часто обираємо опцію "не думати" про окупованих людей.
Ця світлина відома донеччанам ще з 2014 року, і вона є частиною жарту, який собі дозволили окупанти. Це вони написали на своєму блок-пості: “Добро пожаловать в Ад”. Їм здавалось, що це смішно, оскільки не відповідає ані дійсності, ані перспективам, які змальовувала для регіону московська пропаганда. Вороги та місцеві колаборанти запевняли, що там, за цим блок-постом, буде будуватись маленька Швейцарія, або велика Росія.
Але вийшло не смішно. Вийшло цілком правдиво. Вони обіцяли пекло. Вони й створили саме його.
Метафора пекла є корисною для спроби створення ширшої перспективи. Й в першу чергу тому, що ніхто достеменно не знає, як воно влаштоване. Данте намагався нам про це розказати, але як ми можемо довіряти ліричному герою?
Пекло — найгірше, що чекає на грішників. Але ми не маємо слів, якими можемо описати ці очікування й цю реальність.
На окупованих територіях точно пекло, але нам важко говорити та думати про нього, оскільки не знаємо, як. Неточність, розмитість ретроспективи та перспективи, небажання занурюватися в емоційно затратні дискусії, біль, безпорадність… Раз у раз, намагаючись думати про окупованих людей, ми шукаємо аналогії або правила, які засвідчили свою ефективність, але стикаємося з персональними історіями, кожна з яких — пекло, навіть якщо з території вільної України це має інший вигляд.
Почнемо з Мопассана...
Окуповані території, як і окуповані люди, в історичній перспективі — це явище недавнє, йому не більше 200 років. Цей відлік можна почати з Наполеонівських війн — з іспанців, які розгорнули партизанську війну проти французів. Герилья(Назва партизанської війни в іспаномовних країнах) тривала з 1808 до 1814 року: місцевий люд, який не збирався перетворюватися на французів та жити під їх владою, застосував тактику невеличких нападів, диверсій, об’єднувався під час облог великих міст, аби стати на їх захист.
Франціско Гойя Іспанський художник XVIII століття, був придворним живописцем королівської родини Іспанії та членом Королівської академії художніх мистецтв.написав серію офортів “Лихоліття війни”. Й спротив людей, участь пересічних іспанців, а не армії в цій війні, стала центральною темою серії. Офорт “Яка мужність” — малюнок на славу Марії Агостіни з Сарагоси, яка стала до гармати після того, як вбили всіх чоловіків, й продовжила бій як артилеристка.
Очевидно, що й Марія Агостіна, й інші герільясиІспанські партизани, які діяли в період французької окупації у 1808-1813 роках. не були воїнами. Вони були селянами та містянами, ремісниками, ковалями, торгівцями… Але їх спротив на захоплених територіях, їх роль у війні, яка потім буде названою Війною за незалежність Іспанії, була вирішальною.
Звісно, що й до того у різних війнах участь простого люду часом була проявленою. Але ніколи до цього цей пересічний люд не поставав так видимо й чутно — й у своїх стражданнях, й у своєму непереможному опорі.
Річ у тім, що у середньовіччі війна була справою лицарів. У структурі середньовічних суспільств селяни були тими, хто мав працювати на землі та годувати, священники — молитися, а лицарі (джентльмени, аристократія) — захищати. Захищали вони, щоправда, не селян, а своїх сеньйорів або Святий престол. Та й захист цей частіше виглядав як напад на інші землі, королів або чужих сеньйорів. Династичні війни, “війни честі”, війни за нові землі та території (й ті, які б ми зараз назвали колонізаційними), велися в такий спосіб, щоб не заторкати або мало заторкати населення. Селяни, ремісники, торговці (за певними винятками у певних війнах) не воювали, не були частиною армій, не брали участь у баталіях. Війни мали вестися (й часто велися) так, аби не руйнувати виробничого циклу, не загрожувати торгівлі. Переможець волів отримати усе не у зруйнованому, спаленому, знищеному вигляді. Переможець мав отримати населення, яке б сплачувало йому податки та сприяло його, переможця, збагаченню та зміцненню.
Але з часом (і це був дуже складний та нерівномірний, не однаковий у всіх регіонах Європи процес) люди почали усвідомлювати себе не тільки селянами або містянами певного міста, але й іспанцями, французами, німцями. І це означало початок процесу формування нації та поняття "Батьківщина". І це означало, що армія тепер воює не за династію, не за трон, не за честь. Тепер армія воює за батьківщину. І тепер в армії воюють всі.
Змінився характер війни, і зʼявились ці “дивні” (на погляд з минулого) речі, з якими стикнувся Наполеон: чому ці відчайдушні люди чинять опір? Вони не армійці. Чому вони схопили сокири і кинулись на добре озброєних французьких військових? Чому вони не скорилися навіть тоді, коли землі вже були захоплені французами?
Ці відчайдушні люди вже стали або ставали іспанцями у війні з Наполеоном. Ось в чому полягала причина.
З цієї історії починається зміна порядку роздумів про війну. Починається зміна й у словнику. Не швидко, але… У війнах середньовіччя землі, які дістаються переможцю, називалися завойованими, колонізованими, захопленими. В цих словах відбивалося право сильного не перегляд кордонів та загарбання нових територій.
У слові “окуповані” вже “вмонтоване” право слабшого на відсіч. У ньому — повага до встановлених кордонів та означення та незаконності загарбання. У слові “окуповані” вже чутно тимчасовість, можливість повернути своє для тих, хто цього прагне. Це дуже важливий вербальний зсув, пов’язаний із багатьма причинами. У тому числі й нарощуванням практик міжнародних договорів, конвенцій, які закріплювали повагу до кордонів.
Спосіб мислення московської еліти й до тепер залишається домодерним. Їхня загарбницька імперська, але й водночас й дикунська політика й досі ґрунтується на словнику середньовіччя. Вони й досі бачать себе “завойовниками”, взоруючись на Батия або Чингісхана, у той час, коли весь світ ясно категоризує їх як окупантів, вбачаючи в них нащадків Муссоліні та Гітлера.
У французькій літературі "дивну" поведінку окупованих людей одним з перших описав Гі де Мопассан. Він був учасником Франко-прусської війни 1870-1871 років. Його новели "Пампушка", "Тітка Соваж", "Дядько Мілон" — поставили у фокус теми, які європейська література досі не оприявлювала. Ці тексти були про окупацію та вибір, який зробили окуповані люди на окупованих німцями територіях. У Мопассана немає дидактики. Він просто розповідає історії, але не проголошує якихось правил про те, як треба бути в окупації та чому треба або не треба вчити дітей.
Народи без держави — окуповані чи звільнені?
Перша світова війна розгортається на фоні подальшого національного зростання. Зростання та самоусвідомлення себе приналежними до нації, у тому числі й поневолених імперіями народів. Поневолених та бездержавних.
Світова війна не просто оголює нерв національного самоусвідомлення, вона стає простором можливості отримати бажану незалежність.
Й щодо окупованих територій — правила та вибір стратегій життя окупованих людей ускладнюється саме цими процесами.
Зʼясовується, наприклад, що не всі жителі Австро-Угорщини вважають імперію своєю батьківщиною, тому не всі люди в момент приходу чужої армії вважають себе окупованими. Навпаки, в цей момент декотрі люди вважають себе звільненими. Або такими, яким через війну випав шанс звільнитися від пут імперії. Тож до браку слів, до браку розуміння, як поводити себе під час окупації, додаються ще й народи без держави, які ламають уявлення про "правильне" і "неправильне".
Про окупацію та окупованих у цей період говорять та пишуть, але не так багато, як про революції, постання тоталітаризму, фашизму, нацизму, реваншизму. Політичні наслідки Першої світової виглядають та осмислюються більше, ніж антропологічні. Щоправда, у перші десятиліття XX століття ухвалюється низка законів щодо ведення війни, ставлення до військовополонених та цивільного населення, але ніколи не факт, що війни йдуть згідно з міжнародними законами.
І Європа йде у нову війну знову без якихось — писаних або неписаних, але хоча б консенсусних правил для окупованих людей
Європа боялася нової війни, можливо, не тільки тому, що не хотіла таких катастрофічних втрат, які сталися з нею в Першу світову, а й тому, що боялась повернутись до незручних та непрояснених остаточно питань:
- Страсбург — це окупована територія чи ні?
- Там французи чи німці?
- Хто з них зрадник? Кого треба карати? Хто з них колаборант?
- Чи правильно, що вони терпіли? Чи правильні, що декотрі чинили спротив?
Як правильно? Ніхто не знає.
Окупація залишає дуже мало простору для людяності. Але, у той самий час, дає можливість проявів гідності та людського духу.
В СРСР героїчна смерть — єдина можлива правильна поведінка в окупації
У Другій світовій війні люди, які залишились на окупованих територіях тодішнього СРСР, не були готовими й навіть не були проінструктованими, як діяти правильно, як діяти, щоби не стати зрадником. Кремль обіцяв, що війни на “своїй” території не буде, а буде тільки на території противника. Та й про характер майбутньої війни Кремль сповіщав як про “можливий напад імперіалістів на СРСР”.
Частина людей, яким випало опинитися громадянами СРСР на 1939 рік (й далі — на момент порушення Гітлером пакту Молотова — Ріббентропа у 1941), не вважали СРСР своєю батьківщиною. Більше з тим, саме кремлівських більшовиків вони вважали загарбниками, а отже справедливо очікували звільнення від будь-кого. Будь-хто, хто прийшов зі зброєю після Голодомору, після репресій, депортацій, масових вбивств, здавався більш-менш нормальним, таким, на якого можна було покласти надії не тільки на звільнення, а й на відновлення державності.
Такі надії та інтенції з точки зору Кремля були зрадою. Зрадою батьківщини. Й байдуже, що люди не вважали її своєю.
З іншого боку, варто визнати, що певна кількість людей на момент вторгнення Гітлера вже вважали себе совєцькими. Але й вони не мали уявлення, як правильно жити та діяти в умовах окупації. Тим більше, що влада не опікувалася пересічними людьми, якими б совєцькими вони себе не вважали. У першу чергу, вона опікувалась собою: першим та головним чином в евакуацію їхали “начальники” — райкоми, обкоми, партійці високого рівня, їх дружини, діти, коханки. В другу чергу, якщо встигали, вивозили індустрію, промисловість.
Оцінюючи швидку й подекуди панічну евакуацію/втечу радянських партійців та чиновників з території України в момент наступу влітку 1941 року гітлерівських військ, нідерландський історик Карл Бергхоф влучно зазначив, що в ці вирішальні дні "із “західного” погляду, совєтська влада поводилася не як свій уряд, а як завойовник, який мусив відступити".
Совєцьких людей не вчили бути партизанами, не готували сховищ зброї та обладнання (боялися, що воно може бути використано проти самих більшовиків). Заклик “бити ворога скрізь” люди почули від Сталіна вже після нападу нацистів. Але як це можна було зробити без зброї та за умов втечі очільників?
Потім вже, коли лінія фронту наближалася до окупованих територій, а до вигнання нацистів залишалося кілька тижнів або днів, люди, які розуміли репресивну логіку більшовиків, готувалися до їх приходу, у тому числі й створюючи собі “правильні біографії”, формуючи “свіжі” партизанські загони, виписуючи собі та іншим довідки про участь в цих загонах.
Совєцька система ніколи не визнавала цінність людського життя. Людське життя було паливом для досягнення великих цілей. І ця установка працювала через систему освіти, через кінофільми, газети, масовану пропаганду. Тож більшовицька влада, кидаючи в окупації людей, залишала їм невеликий вибір. Героїчно померти — це була єдина можлива правильна поведінка совєцької людини на окупованих територіях.
Й бажано померти правильно. Тобто не просто здійснити диверсію, а зробити з того перформанс, щоб цьому були свідки. Щоб це був добрий агітаційний матеріал. Померти та стати агітаційним матеріалом — таку настанову давав Кремль окупованим людям.
Поліна Губіна — директорка медичної школи з Чистякового(до перейменування в рамках декомунізації Торез — ред.) на Донеччині. Вона справжня совєцька жінка, комуністка, щиро віддана справі Леніна-Сталіна.
Цю нещасну жінку розстріляли німці у 1942 році. До того нацисти заарештовували її тричі. Третій раз став для неї фатальним. Однак вона була настільки налякана фактом того, що її двічі відпустили з нацистської вʼязниці, що взялася писати величезну пояснювальну записку. В совєцькому музеї потім це назвали “Щоденником партизанки”. В цій пояснювальній вона пояснювала, чому її двічі не вбили нацисти. Вона намагалася довести, що не стала зрадницею. Навпаки, як випливає з її тексту, вона намагалася довести, що навіть в ув’язненні не забувала про свій партійний обов’язок, збираючи й агітаційний матеріал про страждання, й пильнуючи та викриваючи тих ув'язнених, які зрадили “більшовицьку вітчизну”.
Здається, що Поліна Губіна не дуже вірила, що комуністи пробачать їй ці дві історії, в яких вона мала загинути, але не загинула. Тож більшою мірою, цим текстом вона вибудовувала біографію своєї шестирічної дочки, наполягаючи, що та стала справжньою партизанкою, зв’язковою та навіть диверсанткою.
Розстріляна нацистами жінка боялась більшовиків не менше, а, можливо, й більше, ніж ворога.
Єлізавета Бірюкова — працівниця рибоконсервного комбінату у Маріуполі. Я багато писала та говорила про те, як ця жінка рятувала своїх співгромадян, єврейських дітей, військовополонених, забираючи їх на роботу до комбінату. після вигнання нацистів її заарештували за “зраду батьківщини”. Але громада, люди, яких вона врятували, вступилися за неї. У листах на імʼя Калініна, Берія, Вишинського, Сталіна, вони писали, що Бірюкова “перетворила комбінат на лагєрь спасєнія” й врятувала від смерті не менш ніж 150 людей.
Ця жінка завжди зупиняє мене від найгіршого. Коли ми заходимо в місцеві пабліки Донецька, Луганська та інших окупованих міст, і бачимо там усміхнених красивих дівчат з ворогами — уся сила зла опановує нами. І тоді я думаю, що хтось теж дивився на Єлизавету Бірюкову, яка йшла десь вулицею Маріуполя поруч з німцем — директором комбінату. І можливо, в цей самий час, коли я хочу проклясти жінку із сучасної світлини, вона у свій, їй одній відомий спосіб, рятує українських воїнів. І тому я стишуюсь, і думаю, що в окупації можливо все: й дуже погане, й хороше. І я хотіла б, щоб ми частіше згадували Єлізавету Бірюкову, бо вона дає нам можливість бути людьми.
У нас, як у суспільства, історія окупації в період Другої світової не є достатньо проговореною. Більше з тим, частково ця історія та уявлення про неї є успадкованими від совєцької системи освіти та пропаганди з їх культом “мертвих героїв”.
Так, ми знаємо, що наші найстарші були в окупації, але як вони жили, що вони робили, що відчували?
Не часто наші старші ділилися з нами цим. Не ділилися й тому, що хотіли убезпечити нас від зайвого. Своїм мовчанням вони давали нам можливість з чистим сумлінням писати в совєцьких анкетах, що “наші родичі не перебували на окупованих територіях”.
"Окуповані люди і тепер знаходяться в зоні вимушеного мовчання як вимушеного, так і добровільного"
Окупація українських територій починається з 2014 року. І певною мірою ми не думаємо про окупованих, бо ми звикли. Ми звикли, що у нас є окуповані території, ми звикли, що це неприємно, ми звикли, що це боляче, і ми звикли, що ми не будемо про це думати. Або у нас просто немає станом на зараз ресурсу думати про це.
Наші окуповані території та окуповані люди перебувають у млі. У суцільній темряві. Можливо, нам треба частіше згадувати про них, писати їм: “як ти, Генічеськ? Скадовськ? Як ти, Бердянськ? Як ти, Енергодар?”
Звісно, вони не зможуть нам відповісти. Але наші згадки про них мають бути. Люди з окупованих територій мають знати, що вони — не забуті, що вони — українці, що вони — наші.
У нас дуже складна для розуміння мапа окупованих територій. Оскільки в нас є території з подвійною і навіть потрійною окупацією. Певна частина територій побувала під окупацією у 2014 році, наприклад, Сіверськодонецьк, Маріуполь, Жданівка, Лисичанськ.
Це була коротка окупація, й звільнення дало поштовх патріотичним силам заявити про себе, взяти на себе відповідальність за “гуманітарну вітамінізацію” міст, селищ, сіл. Тепер вони окуповані знову. Й перебування на знову окупованих територіях — страшенна пастка для активістів, для людей із чесною та гідною громадянською позицією. У Кремля від початку були списки тих, з ким росіяни воліли розправитися у першу чергу. Частині цих людей вдалося вирватися, інші й дотепер перебувають під загрозою тортур та смерті.
Багато істориків пишуть, що перші дні окупації — це завжди історія безвладдя. І мені здається, що ця світлина найкраще демонструє, що таке оце байдуже та підле безвладдя.
Люди, яких захоплював ворог, хотіли б, мали б розраховувати на підтримку держави, правоохоронців. Але коли частина державних управлінців тікає, а частина правоохоронців боїться ворога або переходить на його бік, що робити людині? Хто має стати на її захист? Що відчуває людина, коли розуміє, що її зрадили та кинули напризволяще? Чи здатна вона в цей момент у своїй свідомості відділяти державних чиновників від держави, бачити різницю між ними та суспільством, між правоохоронцями, які не стали на захист батьківщини, і батьківщиною?
Чи буде вона/він чинити опір? Чи зрадить? Чи наразить на небезпеку своїх, щоб врятувати себе? А чи навпаки, виявиться здатною на велику самопожертву заради інших?
Ми не знаємо. Та і сама людина не завжди знає все про свої можливості та вибори.
Нам важко думати про це. Нам важко говорити: й знову не тільки через біль, а й через те, що ми не визначилися остаточно, чого хочемо від окупованих людей. Чи хочемо ми, щоб вони були живі? Чи чекаємо від них на героїчну смерть? На терпіння? На опір? На збереження України в серці?...
"Цьому універсальному досвіду російських тортур на нашій землі вже 11 років"
Окуповані люди на окупованих у 2014 році територіях Донецької та Луганської областей не отримали свого голосу в українському суспільстві. Точніше так: не отримали достатньої уваги, достатньої підтримки, достатнього розголосу щодо пережить страждань та заподіяних ним тортур та знущань.
Те, на що у всього світу розплющилися очі, коли було звільнено від росіян Бучу, почалося не в Бучі. Усе це почалося в Донецьку та Луганську навесні 2014. Закатовані та вбиті Володимир Рибак, Степан Чубенко, розстріляні волонтери Олена Куліш та Володимир Альохін, тортуровані у підвалах Ірина Довгань, Сергій Захаров, Ігор Козловський, мучений в “Ізоляції” Станіслав Асєєв…
Це все ставалося кожного дня й продовжується тепер.
Хіба ми могли думати, що росіяни будуть поводити себе по іншому? Хіба ми могли дозволити собі не вивозити дітей з Маріуполя, Бучі, Енергодара, якщо ці фото катувань, ці свідчення, записані в книжках та інтерв'ю, не були секретними?
Тепер, коли Європа має стати нашим тилом, якщо не бажає стати фронтом, увесь цей пакет світлин, свідчень, книжок, відео має бути в них. Їм є, про що думати, та до чого готуватися.
Цьому універсальному досвіду російських тортур на нашій землі вже 11 років.
Це комікси “Мурзілки” — донецького Бенксі — Сергія Захарова, якого російські окупанти ув’язнили в Донецьку в 2014 році.
Й вони допомагають нам сформулювати те, що пережили люди у 2014 році й переживають тепер на окупованих територіях, гранично ясно: окупація починається не з “хліба-солі”, як це малює Кремль, вона починається з тортур та вбивств. Ними починається й ними — роками — продовжується.
Це слова людей, які стали жертвами абсолютно різних систем, але абсолютно однакових в злочинах, які вони скоювали проти людей та людяності. Й читаючи свідчення Жана Амері, Примо Леві, Алєксандра Солженіцина та Станіслава Асєєва неможливо знайти відмінності у досвіді, який вони пережили.
Нацистський, совєцький, сучасний російський режим катували та катують з людей однаково. Й тепер, коли ми зараз з вами розмовляємо, в Ізоляції в Донецьку, когось тортурують, і когось тортурують в підвалах та тюрмах Бердянську і тортурують в Керчі.
Часом ми воліємо мовчати не тільки про тортури, але про Український спротив.
Однак такому нашому мовчанню все ж таки є прагматичне пояснення. Бо говорити про опір та про людей, які його чинять — це розкрити таємницю і наразити на небезпеку цих людей.
Люди, які знаходяться на окупованій території, чинять спротив дуже різними способами — збір інформації, допомога у виїзді, передачі грошей, турбота про самотніх старих, про батьків тих, хто пішов захищати Україну. Способи жити в окупації і бути частиною спротиву — можливі, й їх — величезна кількість, цих щоденних, системних дій, які дозволяють нашій Армії краще бити ворога та дають надію на повернення. Я хочу, щоб ми про це думали.
Тигран та Микита
Спротив на окупованих територіях — це смертельна небезпека. Й ці світлі хлопці точно не знали міфу "велікой отечествєнной", цій дурні їх в школі точно не вчили. Але їх життя склалось так, що вони опинилися в окупації, однак не хотіли ставати покірними, перетворюватися на росіян. Тигран та Микита цінували свою свободу та Україну.
І вони зробили те, що зробили. Я хочу, щоб ми про це також думали, бо вони прощались з нами, сподіваючись, що ми будемо. І ми будемо! Пам’ять про них — це вже частина нашої пам’яті.
Це картина Анни Вархамеєвої вона провела в окупації два роки, не могла виїхати з різних причин, а сьогодні вона — наша прекрасна воїнка, зараз перебуває під Словʼянськом. Це її картина про її життя в окупації.
Є ще один момент — ми не думаємо про окуповані території, про окупованих людей, оскільки іноді здається, що їх більше немає. І ніхто нам ще не сказав, як думати про порожнечу. Ми не можемо думати більше про Часів Яр, про Бахмут, про Марʼїнку. Ми бачимо там тільки руїни. І щоб запобігти ще більшому болю, ми намагаємось заплющити очі.
І так сильно заплющуємо, що серед тих, хто стверджує, що повернеться точно (згідно з соціологічним дослідженням), або можливо, є лише 36%. З одного боку мало. З іншого, якщо подивитись на руїни Бахмута — це героїчна цифра. Важливо думати з якої оптики на це дивитись, і звідки людина відповідає. Соціологія тут трохи не доробляє. Вона дає нам дуже генералізовану картину. Насправді картини є дуже унікальними.
Ми боїмося власного гніву...
І ми боїмося говорити про це, бо ми боїмося власного гніву, бо люди і дотепер обіцяють повернутися, хоча б для того, щоб відірвати комусь голову, щоб плюнути в обличчя, щоб спитати: ну що, допомогли тобі твої росіянці? Щоб проклясти до десятого коліна. Я прошу звернути увагу, ці люди не вдома вже десять і більше років. Але гнів залишається, кипить на тихому вогні. Тепер цей гнів став планом. І ми боїмося говорити про цей гнів, бо ми не знаємо, якої форми йому треба надати.
Наш закон про колабораціонізм — не дуже добрий, але головне, що він не дуже добре імплементується. І часом закон про колабораціонізм може стати єдиним захистом від самосудів. І про це треба думати також.
Оскільки гніву 11 років, і він продовжує бути гнівом, треба думати про захист колаборантів (якби дивно це не звучало), щоб їх не вбили десь на вулиці і не закопали, як планують зробити це ці прекрасні люди, гнів яких я розумію.
Ми не говоримо про це, бо ми не знаємо, якою має бути справедливість. Ми не віримо, що справедливість, хоча б в тому мінімальному рівні, буде відновлена. А тому ми боїмося думати про повернення цих територій, бо ми не хочемо опинитися з людьми, які точно зраджували, і яким точно за це нічого не буде.
Ми боїмося мріяти...
Ми боїмося мріяти, бо часом окуповані території стають місцем нашої мрії. Мрії — це боляче. Тому що у ситуації війни мрії часом здаються ілюзіями, а витрачати ресурс на ілюзії — справа марна.
Або інше пояснення: ми вклали весь свій ресурс у свою велику мрію, щоб на місці Росії був океан, тому здається, що маленькі мрії відволікають нашу енергію. Це моє таке виправдання, але… Все одно: так чи інакше люди мріють. Мріють про повернення.
Тепер ці території є частиною мрії, а це значить, що вони живі, навіть якщо смертельно хворі. А це важливо!
Ми не думаємо про окуповані, бо ми не хочемо думати про смерть, про могили, і про єдине місце, де ми б хотіли, щоб нас поховали. Смерті тепер забагато, думки про ще одну — для нас завелика ноша.
Художник з Донецька Сергій Захаров, коли він ще був "Мурзілкой" у 2014 році в окупованому Донецьку малював карикатури на бойовиків так званої “ДНР” та розвішував їх на вулицях міста. Окупаційна влада досить швидко його викрила та заарештувала.
І ось, що він нам говорить тепер:
Це хороша мотивація. Бо багато хто з нас "хворіє" на те, що можна зробити більше, що наші найкращі — в армії, а я (ми) — тут, і хто я (ми) після тоді? Але ця перспектива повернутися тим, хто не був в армії, і відбудовувати, оскільки такий наш борг, наш обов’язок — це хороша історія. Варто дослухатися до слів Сергія Захарова.
Це не означає, що пан Сергій все всім пробачив. Це означає, що теперішній борг став більшим, ніж той біль, який він пережив. Це хороша історія.
І оптимістична нота у мене така:
Серед очевидних резонів повернення — борг, але є купа неочевидних резонів.
І таких неочевидних резонів купа. І оцей неочевидний резон думання і повернення називається простим словом любов….
