Бойовий медик Андрій з медслужби "УЛЬФ" батальйону "Вовки Да Вінчі" рік тому добровільно долучився до армії та воював на передовій поблизу Красногорівки. Зараз чоловік евакуює поранених до стабпункту.
Чому Андрій долучився до армії та що надихає рятувати життя – він розповів в інтерв'ю Суспільному. Далі — пряма мова.
Про початок служби у війську
Звати Андрій, позивний "Моркі" або "Фенікс". Я бойовий медик в УЛЬФ, Да Вінчі. Я реабілітолог за освітою, але працював протезистом.
На початку повномасштабки я пішов в ТЦК, але я тоді був на четвертому курсі, вчився на денному. І вони мені: "Ні, ми студентів не беремо".
Я не міг спокійно сидіти у Львові. Я розумів, що всі хочуть відпочити. В лютому 2024 року пішов в рекрутинговий центр, він тоді тільки відкрився. Подав заявку, одразу мене прийняли. Я не йшов з метою, що просто мені цікаво чи ще щось. Я був налаштований, я знав, що піду.
Після того мав поїхати в Британію, але в Британію я не потрапив. Мені на БЗВП Програма військового вишколу студентів, інтегрована в освітній процес закладів вищої освіти.було важче, ніж на війні, чесно. Після того, як закінчив БЗВП, поїхав навчатися на бойового медика. Також мав поїхати в Німеччину, але потрапив (на навчання — ред.) в Україні. І тоді я такий сиджу і розумію: Добре що я тоді не потрапив в Британію чи Німеччину, бо не можуть вони нас вчити як воювати. Вони не знають, як воювати.
Перші бойові виходи на передову
Перший раз коли заходив (на позиції — ред.), там трохи непорозуміння було. Я думав, що буду набагато більше хвилюватися. Адреналін трохи грав. Але якось з холодним серцем і розумом, адекватно усвідомлюючи свої дії, прекрасно робив роботу.
Зі мною саме коли заходили, всі були цілі, живі. Були й поранені, "двохсоті" були, по різному. Але якось так потрапивши туди (на передову — ред.) не зміг змиритися з тим, що я маю померти.
Переведення до медслужби "УЛЬФ" батальйону "Вовки Да Вінчі"
Після того, як перевівся в "УЛЬФ", мені більше сподобалося тут в плані людей. Бачиш, як люди вдосконалюються. З нами працюють дійсно кращі люди.
На самі позиції ми зараз не заїжджаємо, туди заїжджає якась бронетехніка. І ми їх (поранених — ред.) на точці перевантаження вже з машини забираємо до себе і далі веземо до стабпункту.
Мені 23 зараз. Я п'ятий курс, я на Донбасі захищав магістерську: взяв в побратима ноутбук і підключався онлайн просто, з ректором, зі всіма. Вони ставили мені запитання, а я відповідав.
Я завжди казав, що все буде чітко і Слава Богу поки що у мене все чітко. Не жаліюся. Але скажу так, що бувають моменти, коли думається: "Боже, нащо, міг сидіти вдома і грати в приставку".
Що надихає стояти на захисті України
Любов надихає, люди надихають. Розуміння того, що ніхто мені не допоможе, крім себе.
Я не хочу говорити, що я став супер черствий чи ще щось. Але воно сприймається все, як робота. Оце перебування завжди в такій атмосфері.
Ми завжди шуткуємо, бо плакати ми завжди встигнемо. Я можу поплакати коли приїду до Львова хіба що. А так – немає часу зараз на це.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро