Руслан у цивільному житті працював учителем фізкультури та психологом в одній зі шкіл Харкова. У 22 роки, під час антитерористичної операції на сході України, чоловік залишив роботу з дітьми й пішов служити. 24 лютого 2022 року він разом із родиною був у рідному місті. Після — пройшов харківський контрнаступ восени 2022-го, з лютого 2024-го — командир батальйону 128 бригади Тероборони.
До війська пішли кохана й мати Руслана. Вони нині служать у різних бригадах. Детальніше — у матеріалі Суспільного.
Про початок повномасштабного вторгнення
Руслан зустрів війну біля свого будинку у Харкові. На початку повномасштабного вторгнення він допомагав пораненим і вже ніс службу у Збройних силах України. За його словами, наслідки одного з перших обстрілів йому назавжди закарбувалися в пам’яті: тоді він побачив, що через атаку російських військ на Харків загинули жінки та діти.
"Я вже тоді розумів, що почалася повномасштабна війна і що це дуже надовго. Ми маємо справу з дуже підлим, підступним ворогом, і потрібно працювати", — сказав чоловік.
За словами Руслана, психологічно найважчими були перші тижні війни, тому що тоді армія не мала такого забезпечення, як зараз.
"У мене був особовий склад, який був ненавчений, і "на колінці", як кажуть, доводилося пояснювати, як заряджати автомат, як відкрити вогонь. А далі — у перервах між боями проводили навчання", — додав він.
Про довоєнне життя
До служби у війську Руслан працював у одній зі шкіл Харкова практичним психологом. Він допомагав батькам та вчителям знайти підхід до дітей, проводив тренінги з учнями, щоб їм було легше адаптуватися до середовища. За словами чоловіка, його робота була наповнена радістю, а зараз це все — ніби у минулому житті.
"Ця енергія, яка йде, — її не можна просто передати. Це, мабуть, одна з найкращих робіт у світі", — сказав військовий.
Про оборону Старомайорського
До Збройних сил Руслан вступив ще у 2014 році, коли розпочалася АТО. На той час йому було 22 роки. За словами чоловіка, це був поклик серця. Він зазначив, що прийшов у військо на посаду офіцера-психолога, повномасштабне вторгнення зустрів командиром роти, а нині він — командир батальйону.
"У нашого батальйону дуже великий бойовий шлях. Він почався з великого контрнаступу. Тоді на Вільнянському напрямку разом з підрозділами морської піхоти звільняли населені пункти Макарівка, Старомайорське (Донецька область — ред.). Потім утримували їх", — розповів Руслан.
Він зазначив, що оборона цих міст давалася дуже важко: перевага російських солдат при штурмах була у 10—12 разів. Війська РФ одну за одною відправляли штурмові групи, які намагались виснажити українських військових, додав Руслан. За його словами, бійці з легкими пораненнями не хотіли кидати побратимів: вони відмовлялися залишати позиції й виходити на евакуацію.
"У травні цього року Старомайорське стало найгарячішою точкою нашої держави. Були дні, коли по 19 штурмів на день. Були штурми, які не закінчувались протягом 14 годин. У нас було критично мало людей на ту ділянку фронту, яку нам довірили, і ворог не припиняв штурми ні на день. Тоді вони вже постійно використовували FPV-дрони. Робили безпосередньо по наших позиціях 150 пусків на день. Далі постійний вплив артилерії", — сказав чоловік.
Про принципи, яких дотримується у роботі
Руслан вважає, що завдання кожного командира — знати точно, що відбувається у нього у військовій частині.
"Я кожну позицію, яка була в мене у підпорядкуванні, відвідав особисто. Особисто знав усі орієнтири, що бачать хлопці, яке озброєння дійсно там є і які задачі вони можуть виконати", — розповів він.
Найголовніше для кожного командира — це власний приклад, упевнений Руслан. Те, як вони працюють, як віддають себе заради перемоги, як тримаються під час бою. І якщо є віра у командира, якщо є розуміння, за що вони борються, тоді й буде успіх, додав чоловік.
"Будь-яка найновітніша зброя, яка у нас є, — це лише шматок заліза. Якщо не буде навченого солдата, навченого сержанта, який розуміє, якщо не буде толкового офіцера, який спланує. Якщо цього не буде, будь-яка зброя працювати не буде. І потрібно розуміти, що зараз ми боремося за майбутнє нашої молоді", — сказав Руслан.
Про родину
Кохана військового і його мама також пішли до війська. Чоловік розповів, що зараз вони служать у різних військових частинах, але він вважає, що це на краще.
"Коли йде інтенсивна фаза, краще бути не поряд, тому що душа потрібна і розум, свідомість потрібна для того, щоб бути зараз із особовим складом", — додав він.
Зараз Руслан спілкується з рідними лише телефоном. Командир розповів: через постійну завантаженість часу на довгі розмови не вистачає — встигають обмінятися лише кількома фразами, та й то раз на декілька днів.
Про плани на майбутнє
Як і всі українці, чоловік мріє, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Після перемоги Руслан планує продовжувати службу і проводити підготовку та навчання для військових.
"Ті обличчя дітей, коли я їх зустрічаю, вони мене надихають і дають сили кожного разу, коли важко. Я згадую, що нам є за що боротися, кого боронити", — сказав командир батальйону 128 бригади ТрО.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро