Доброволець з 2014 року: історія військового 128 бригади ТрО Сергія з Дніпропетровщини

Житель Дніпропетровщини Сергій з 2014 року боронить Україну на фронті. Чоловік служив до АТО у тодішній міліції. Після початку бойових дій на Сході вступив до добровольчого батальйону. Навесні 2022 року пішов у 128 бригаду ТрО. Чоловік отримав поранення під час танкового обстрілу в Старомайорську.

Про повернення на службу після травми та ситуацію на фронті — Сергій розповів в інтерв'ю Суспільному.

— З чого розпочалася ваша служба у ЗСУ?

— Війна почалася (2014 рік — ред.). До цього працював у міліції. Там дав присягу на захист нашої Батьківщини. Дружина була проти спочатку, що я пішов, але потім зрозуміла, що так потрібно було. Одразу пішов добровольцем у 2014 році у зведений загін МВС. Перебували ми на Авдіївському напрямку, Піски, десь до середини 2015 року. Потім повернувся. Побув, мабуть, десь тиждень з сім’єю і вирішив продовжити службу. Вступив до лав Нацгвардії й до 2021 року в їх рядах брав участь в ООС, АТО — Маріуполь і окраїни. У 2021 році за закінченням контракту звільнився.

2022 рік знову мене покликав, і 16 числа буде рівно два роки як я перебуваю тут із хлопцями. Прийшов на посаду командира відділення й поступово командування вирішило, що зможу керувати взводом.

— Чи були моменти, коли ви ледве не загинули?

— У 2014 році війна застала нас теж добре, то вже й тут на Запорізькому напрямку я отримав поранення. Ми змінювали позиції, у нас "затрьохсотило" хлопця. Витягували його, ну і мене "затрьохсотило". У праву руку уламок. Рука була нерухома. Ворог намагався добити, але в нього не вийшло. Десь метрів 800 я по чистому полю біг. Супроводжували десь міномета три-чотири, це те, що я пам’ятаю. За мною висіла "пташка", вела мене через усе поле до пункту евакуації. І увесь цей час справа й зліва, спереду, ззаду прилітали міни.

— Яка відмінність війни 2014 від війни 2022 років?

— У 2014 році була артилерія, але не в такій кількості. У 2014 році ще не було такої кількості дронів спостерігаючих, мавіків. В той час основна війна була — стрілкові бої, міські бої, це те що я застав. Окопні бої більше. Штурми масовані були хаотичними. Тут все набагато гірше: тут йде й авіація, постійно працює артилерія далекобійна, міномети. Ці нові FPV страшна річ. Нас рятують тільки РЕБи. Велика за то подяка людям, що вони їх роблять. Наразі ця війна страшніша чим та, що була у 2014.

— У кожного військового є історії, які підіймають настрій. Чи є у вас така?

— Наш побратим із позивним Павук, це людина з великої букви. Йому було все, як то кажуть по барабану, байдуже. Він з нами з першого дня, зараз лікується. Сподіваюсь, він мене побачить й почує. Бажаю йому швидкого одужання. Але не повертайся до нас, будь вдома з сім’єю. Це саме головне.

Він під обстрілами, із товаришем Хом’яком, виліз в Старомайорську. Буквально місто захватили тиждень, а то й менше. Ми зайшли, вони під обстрілами полізли вішати прапор України. “Товариші” з того боку були вкрай недовольні. То цікава людина. Обстріл, не обстріл, він завжди кудись пересувався. Не міг на місці сидіти. Цю людину запам'ятаєш на все життя.

— Як переносите загибель побратимів?

— На жаль таке було. Я втратив тут свого найкращого друга, позивний Філін. То хлопець який служив ще строкову службу в мене, я у нього був старшиною. І зі мною прийшов сюди добровольцем. На жаль, минулого року 18 листопада він загинув у Старомайорську під час танкового обстрілу. Це, скажімо так, не кожна людина сприйме. І в той день коли він помер, я його й виносив. Дуже важко. Дуже важко переживаєш. А всіх живих зустрічаємо з посмішкою, тільки з обіймами, і навіть з поцілунками. Коли бачиш своїх живих й здорових то не передати словами.

— Чому вирішили піти воювати?

— У мене двоє дітей, і я розумію що вони мають вирости у вільній країні. Я йшов тільки заради того, аби мої діти жили вільно, спокійно, незалежно ні від кого, аби їм не нав’язували всяку нечисть, яку намагаються нав’язати іншим людям. Важко. Дружині важко. Я з ними спілкувався, мені молодший каже: “Тату, давай швидше поганих дядьок бий і повертайся додому.” На жаль вони тепер розуміють, що таке війна. Дуже важко, коли діти це розуміють.

— Як вплинула на вас та ваших побратимів війна?

— У нас хлопці виїжджають у відпустки, і коли повертаються такі — "Командире, я не можу там. Я на другий день вже хотів повернутися". Питаю "Чого? Ти ж хотів, додому, до рідних дітей". Каже: "Я не можу дивитися на то все. Ми тут щось намагаємося, добиваємося, а там дискотеки. Там музика". А я кажу: "Так ми для цього тут і воюємо". Він каже, "Я розумію якщо відпочивають там молоді дівчата, але ж там хлопці молоді, такі як ми. Чого так?". Ну, доводиться самому пояснювати, навчати, що не всі можуть воювати, не всі хочуть воювати. Хтось боїться: у когось страх більше, у когось менше. Але то є так. Ми знаходимось тут для того, аби там люди спокійно могли жити. Спокійно. Ну, якось так.

— Чому тут?

— Тоді було все на ентузіазмі — за країну. Зараз так вперед сильно не рвонеш. Не дають скажімо так. Але рвемо, забираємо своє. Навіть не забираємо, а повертаємо. Повертаємо свої землі, повертаємо свої населені пункти. Нажаль, високою ціною, але має бути так, як воно було. А не так, як якийсь старий маразматик хоче.

Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро