Військовослужбовиця 412 бригади безпілотних систем NEMESIS Олена Риж вижила в епіцентрі атаки по середмістю Павлограда 10 вересня. Вона згадує, коли надавала допомогу пораненим, четвертий «шахед» влучив за 10 метрів від неї. Нині військовослужбовиця з опіками 25 відсотків тіла проходить лікування. На фронті жінка з 2022 року. Служила у піхоті, а зараз — на посаді бойового медика.
Про атаку по цивільних у Павлограді, втрату побратимів на війні, ставлення до Росії та пошуки відповіді на запитання «Для чого я вижила?» — вона розповіла Суспільному. Далі — пряма мова.
Про початок служби у війську
Не могла усвідомити, що після початку повномасштабки можна продовжувати жити своє старе життя, як начебто воно не змінилося. Перший рік моєї служби був в 47-й бригаді, я була одна з тих, кого готували до контрнаступу. І я була одна з тих багатьох тисяч людей, хто прийняв участь в контрнаступі на Запоріжжі в 2023-му році. У першому ж своєму піхотному бою я дістала поранення.
Це дуже довгий день, дуже довга історія, довгий бій. У ньому загинуло багато людей. 19 людей загинуло, троє ще безвісти зниклі. Там загинув мій брат, моя двійка, мій найближчий побратим. Він був перший поранений, кому я надавала допомогу, він не вижив. Ми відступали і на відступі по нам стріляв танчик. І я, ще четверо побратимів дістали поранення і троє загинуло в цей момент. У мене була гомілка розірвана, тобто уламок в гомілку. І сильна акуборотравма з лівого боку.
Повернулася знову ж в піхоту, в штурмовики. І ми продовжили працювати на Запорізькому напрямку, потім на Авдіївському напрямку. На Авдіївському трапилася ще одна трагедія, для нас дуже погана дата, коли загинуло багато моїх братів.
Навчання у Великій Британії та посада бойової медикині
Я повернулася з Британії, ми пішли у відрядження своєю військовою сім'єю, такою групою людей, які познайомилися і здружилися — у ГУР, майже на рік. Я зайшла, як частина групи штурмової, вже в статусі бойового медика, але я з усіма ходила на штурм на першу лінію. Багато роботи було зроблено. І Часів Яр, тоді ми ходили в 2024 році. І Харківщина, це Липці. Ми повернулися в 47-му, і по черзі, потроху переводилися. Вся наша грядка, вся наша сім'я, ми потроху-потроху перевелися в «NEMESIS».
«Я повністю цю руку відрізала сама»
Я працювала на еваку, але моя задача була його створити, систему побудувати, людей підібрати, налаштувати цей процес. І пізніше, коли локомотив поїхав сам, працював автономно, я сфокусувалася на домедичній підготовці бійців. Тобто почала викладати такмед.
Мабуть, найбільше із того, що я запам'ятала по наданню домедичної допомоги саме при виконанні свого бойового завдання, це була Харківщина. Коли бойовому медику Харції сильно рознесло руку повністю від ліктя до плеча, мені довелося її відрізати ножицями. Я повністю цю руку відрізала сама. Це був новий для мене тоді досвід, такий феєричний, можливо.
Про поранення під час атаки на Павлоград 10 вересня
Вже просто так змінюється життя, що не зрозуміло, де більш небезпечно, в Києві, Павлограді чи на полі бою. Я поїхала в місто вирішити свої питання, зайшла, взяла каву в своєму улюбленому закладі і пішла далі. Якраз у мене був дзвінок, я по ньому спілкувалася і через дзвінок почула приліт. Був приліт першого «шахеда» в кут Гулівера (Торговельний центр). Я відчуваю оцей якийсь удар, і таке, як попіл, не вогонь, а попіл. Там 150 метрів десь так по відстані від мене перший приліт був.
Мій внутрішній бойовий медик і емпатія моя, це перше, що мене штовхнуло — бігти туди, де потрібна допомога. Добігла до кута Гулівера з іншого боку, з цього, де я була. І в цей момент я побачила над своєю головою ще один «шахед». По куту траєкторії я собі визначила, що він має впасти в кінці десь, або десь, де парк, плюс-мінус це 100-150 метрів. І тому я навіть не падала, не зігнулася, а він впав позаду мене, це метрів 60-70. Він потрапив у будівлю. Від вибуху мене штовхнуло, я впала.
Вже зліва чула крики, бачила, що людина лежить на землі. Вона має поранення. І я розумію, що йому потрібна допомога. І в цей момент я чую наступний, третій «шахед». Між другим і третім було 5 секунд. І він падає в зупинку. Зупинка від мене 30 метрів. Я від вибуху зрозуміла, що мене до землі притисло. Я встала, дістала всі ті турнікети і аптечку, повертаюся і бачу, що цей чоловік вже не кричить. Другий приліт його добив.
Я розвернулася, побігла до дяді, який лежав біля маршрутки. Він лежав біля нього повністю в крові. Я навіть не розуміла в той момент, де в нього масивна кровотеча. І я вже взяла в руки турнікет, тільки починаю його розкривати, і чую, що летить наступний, четвертий. Між третім і четвертим, в середньому, 50 секунд.
Я розумію, що приліт, я схиляю обличчя до землі групуюся, і четвертий «шахед» падає за автобусом, прямо позаду, метрів десять від мене. Мене врятував цей автобус, якби не він, нас би розірвало точно. Я пам'ятаю, що я піднімаю голову і така, фу, вижила. Бо після кожного вибуху перша думка — вижила, вижила, вижила, вижила. І в цей момент я бачу, як з-під машини, навколо машини мене охоплює полум'я. Оце сильне-сильне, велике полум'я. І воно справа, позаду, з-під машини. Я встигла тільки руками закрити лице. І воно окутало мене вогнем.
Я просто підірвалася. Я розуміла, що мені потрібно звідти бігти. Побігла до своєї машини. Вона була в кварталі звідти. Бо у мене в машині є моя аптечка, велика — сумка стрільця-санітара. Взяла ще турнікети, взяла м'які ноші. І побігла назад. Я прибігла туди. І в цей момент вибухає машина, скоріше за все саме та, яка мене захистила.
Я почала надавати допомогу, відтягувати людей. І до мене підходить дівчина. Вона бойова медикиня, вона мене впізнала. Вона підходить і каже: «Олено, вам потрібно в лікарню». Я кажу: «ні, ні, все нормально, все добре». Вона каже: «ні, ти не розумієш, тобі потрібно в лікарню. Олена, у тебе опіки другого ступеня, подивись на себе». Я опускаю очі на свої кінцівки і бачу пухирі. Просто роздуті пухирі по всім ногам. Я вперше такий досвід маю. Хтось вирубив рубільник. Адреналін просто клац і зник. І я почала відчувати, як пече моє тіло, як пече моя шкіра. І пекло так, що я одразу почала кричати.
У мене 25% тіла обпеченого, ноги обидві, руки, плечі і поперек. Є перший ступінь, більшість з цих опіків — другий ступінь А, позаду на плечах і на попереку другий ступінь Б.
«Це дитяча територія. Це не вкладається в жодну голову. Не вкладається нікуди»
Я дуже люблю Павлоград. Це місце я називаю центром центру. Там неймовірна велика кількість людей, з яких відсотків 40 — діти. Там найбільший дитячий майжданчик в Павлограді. Парки — це все в центрі. Ці чотири «шахеди», три з них — у дитячий майданчик. Дитяча територія. Це не вкладається в жодну голову. Не вкладається нікуди.
«Це вже мій шостий день народження»
Оцей 10 вересня 2026-го року — це шостий день народження. Якщо рахувати такі випадки. У мене було два великих поранення при виконанні бойового завдання. Це третє. Але у мене були дні, коли я не мала вижити. Ну, коли ми вижили, але це було майже неможливо.
Якщо я завтра буду йти, переходити світлофор, і мене зіб'є машина, буде образливо, бо я ще нічого не встигла зробити
Я вчу себе ставити питання не чому, а для чого. Трапилося — окей, встали і пішли. Я більше в такому ключі працюю, ну живу, працюю і живу. Але гарні, правильні люди, розумні люди, називаємо це так, вчать ставити собі питання не чому, чому це зі мною відбулося, а для чого, що я маю отримати з цієї ситуації, який урок, які висновки, який профіт.
Якщо ми говоримо конкретно про цю ситуацію, такі ситуації, то питання перше, чому, чому я вижила, я знову вижила, я не мала вижити. Я бачила це відео, вибуху, і я ставлю собі питання як, як я в цьому вижила, що я, для чого я вижила, що я маю в житті ще зробити, для чого я вижила, вийшла звідти.
Я вірю в долю, вірю в всесвіт, вірю в енергію, вірю в те, що все не просто так, і вірю, що є щось, що я маю в цьому житті ще щось зробити.
Які Олена має обереги
У мене дуже багато оберегів. Цікаво, якщо розв'язати мої руки, тут є такі смужки. Ці смужки залишили сліди прикрас, в яких я була. Тут був годинник, який я ношу від побратима. А тут просто браслетик. Насправді на цих руках набагато більше браслетів завжди. У мене тут такий шар браслетів. Всі ці браслети хтось мені подарував в якийсь період моєї служби або життя з думкою про мене. Там різні фрази, різні слова, різні моменти. Щось я сама купувала, щось люди робили.
У кожній аптечці, у кожній сумці, у кожному куточку в мене різні обереги від людей. Людей, які робили це для мене. І ляльки-мотанки, у мене дуже багато їх.
«Не може нічого трапитися в моєму житті, щоб я пробачила цьому народу, цій країні все, що вони з нами зробили»
До 2022-го року в мене війни не було. Я розповідала багато разів про те, що я жила своє життя. Я знала, що окупація Криму, я знала, що окупація Донеччини, я знала, що це все про те, що нас хочуть знищити. Я знала багато чого, але я не відчувала цієї війни. АТО я не відчувала. У мене були люди, друзі, які жили в Росії, і я до них навіть збиралася в гості в 2020 році. Слава Богу, я туди не доїхала.
2022-й рік все змінив. Абсолютно все змінив, безповоротно. Це неможливо, просто неможливо. Не може нічого трапитися в моєму житті, щоб я пробачила цьому народу, цій країні все, що вони з нами зробили. Це неможливо. І всі нащадки, з якими я контактуватиму, поки я буду жива, я буду всіх вчити, що це наші вороги. Я не кажу про всіх, коли ми говоримо про хороших росіян і поганих росіян. Є люди, які мають і паспорт, і народжені там, але вони гарні люди, вони на нашому боці і вони усвідомлюють цю відповідальність не тільки колегіальною, особисту за всю цю трагедію. Тому є люди. Але якщо ми беремо про народ в цілому і країну, ні — це ворог назавжди.
Про ПТСР, який медикині діагностували пів року тому
У мене ПТСР діагностований пів року тому, пов'язане це з втратами. Я приймаю антидепресанти. Працюю з психологом, психотерапевтом. Багато чого роблю для свого зцілення. І я буду це робити, тому що моя задача — бути продуктивною і рухатись вперед.
Але кожен день я маю 100 мільйонів спалахів — наприклад, просто мию руки і раз, у мене в голові, як я чищу зуби поряд з побратимом, який загинув в зимку 2024-го. Я йду посидіти на лавочці і бачу побратима, який загинув в жовтні 2023-го року. І от такі спалахи — вони постійні, їх не можна виключити. Вони просто зі мною, і зі мною будуть назавжди. І ця подія буде назавжди зі мною.
«Найбільше сумую за людьми»
Війна багато в нас забрала, і у війні я багато чого змогла для себе взяти. Люди — це найперше. Ті люди, які з'явилися в моєму житті, їх так багато. І їх дуже багато забрали вже. Вони з'явилися, а потім їх забрали. Дуже багато є навколо мене фантастичних людей. І я усвідомлюю, що якби не війна, можливо, я б ніколи цих людей би не зустріла. Багато чого змінилося. Наприклад, переоцінка життя, переоцінка того, у чому є сенс. Останній раз я сварилася, я вже не пам'ятаю коли. Нащо ображатися на людей, які мені цінні? Якщо цінність комунікації з ними і час перебування з ними — це в рази, в рази цінніше. Не можна тільки час повернути і людей, яких забирають.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро