Військовослужбовець 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле» Валерій — на фронті з березня 2022 року. Спершу був командиром мінометного взводу, зараз — офіцер штабу. За його словами, брав участь у визволенні Куп'янська, дійшов до межі Луганщини. Також воював на Времівському напрямку та в Степногірську.
Про те, що довелося пройти, заради чого воює і оберіг від доньки, який не знімає за жодних обставин — військовий розповів в інтерв'ю Суспільному.
Валерій говорить: щойно 24 лютого 2022 року почалися обстріли Дніпра — пішов до військкомату, але його не взяли. За місяць він приєднався до українського війська як молодший лейтенант.
«Я не військовий, закінчив військову кафедру. До того навіть не мріяв про кар'єру військового. Але так життя склалось, що я зараз у війську. Кожен населений пункт, як рубець на серці. На Харківщині звільнили кілька населених пунктів, дійшли до Куп'янська. Дійшли до межі з Луганщини, найжорстокіші бої були за селище Новоселівка», — розповів військовий.
За його словами, згодом передислокувалися на межі трьох областей — Донецької, Запорізької і Дніпропетровської, на Времівський виступ, якраз там йшла контрнаступальна операція.
«На тому напрямку ми тримали позиції до 2024 року, але переважали сили ворога. Тоді по наших позиціях прилітало по 80-100 FPV-дронів на день... Після 2024-го нас відвели на правий берег Запорізької області, район Біленького. Ми відновлювалися. Як більш-менш стали боєздатними, ми поміняли один із підрозділів на напрямку лівого берега. Велика Новосілка, Запоріжжя, Степногірськ. Інтенсивності як такої не було, але через місяць все почало змінюватися. Усе більше ворог почав пробувати на цьому напрямку основні зусилля. Частково це їм, на жаль, вдалося», — зазначив Валерій.
Він додав: найважчим для нього було прощатися з побратимами.
«Вчора сидів поряд з ним, розмовляли, а сьогодні його вже немає. А завтра ти його ховаєш. А ще гірше, коли ти знаєш, що він загинув, знаєш, де він загинув, а тіло винести не можеш, і він рахується безвісти зниклим. Мені доводилось декілька разів повідомляти родинам. Це дуже тяжко. Я сказав, що я більше цього робити не буду. Це найбільший тягар», — сказав боєць.
Валерій також розповів, що виріс у Чаплиному на Дніпропетровщині, яке нині російські війська атакують ледь не щодня.
«Десь рік тому я приїжджав до батьків. Потім активно почали обстрілювати "шахедами", КАБами. Батькам довелося виїхати... Стирають село зовсім. Я все зрозумів, коли втратили Велику Новосілку. Я вже розумів, що російські війська доходитимуть до села. Але все ж сподіваюся, вони не зайдуть в рідну домівку і я ще зможу туди навідатися», — говорить він.
У Валерія дві доньки — 11-річна Софія і 5-річна Аня. Старша подарувала йому браслет-оберіг, який він не знімає за жодних обставин.
«Часу з рідними проводжу вкрай мало. Я своїй дружині обіцяв, що меншу дочку, Аню, я буду ростити сам. Але сталася війна, і докори сумління у мене досі. Діти ростуть без батька, це дуже погано. Я й раніше постійно в роз'їздах був. А потім війна сталася. Але головне, щоб наші сини й доньки не воювали. Саме заради цього я тут. Ми повинні Росію додавити. Це сильний ворог, але й ми з зубами. Ми на своїй землі, і ми боремось за правду. А вони сюди прийшли за гроші і помирають за гроші. Вони загарбники, а ми відстоюємо своє. Свою землю ми так просто не віддамо», — зазначив військовий.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро