Проєкт It’s Love, Darling — серія із шести виставок та подій, що відбувалися протягом січня-лютого в різних просторах Києва. Це діалог між художницями Каріною Синицею, Дар’єю Молокоєдовою та кураторкою проєкту Вітою Котик.
It’s Love, Darling розгортає багатошаровий наратив про любов, близькість, конфлікти та самопізнання, досліджуючи напруженість між особистими та соціальними вимірами стосунків. Кожна подія мала свою тривалість — від одного до кількох днів. Анонси виставок, місця проведення та інші деталі публікували на сторінці It’s Love, Darling.
Історикиня мистецтва та оглядачка Суспільне Культура Яна Качковська розповідає про те, чим цікавий був цей проєкт і яке місце в сучасному світі та мистецтві обіймає любов.
Звідки ми дізнаємося про кохання?
Це почуття входить у наше життя ще з дитинства — про нього розповідають батьки, пояснюючи світ ніжності й турботи. Ми читаємо сонети Шекспіра та Петрарки, дізнаємося про непохитне кохання Данте до Беатріче, вивчаємо поезію Василя Симоненка та Володимира Сосюри, а також дізнаємося, як Орфей пішов за Еврідікою до пекла.
Розмірковуючи про виставку та довкола неї, я запитувала у своїх близьких та друзів, що для них означає любов. Моя сестра та її чоловік одразу провели межу між поняттями любові та кохання.
Для них це різні поняття, де кохання — це найсильніший прояв любові, який людина відчуває до свого партнера чи партнерки, а любов — ширше відчуття, яке може проявлятися до друзів, країни, хобі тощо. Кохання, у їхньому розумінні, це відчуття, під впливом якого люди здатні робити речі, що, можливо, до того їм не вдавались.
До прикладу, писати вірші. Перша асоціація, яка виникла у мене, — це саме поезія: писати, читати вголос, слухати, пізнавати.
Мова закоханих — поезія, і це стосується не лише віршованої форми, а й прози, листів чи розмов. Мова змінюється, вона змішується, уподібнюється до мови адресата. Ці зміни залишають відбиток, слід, знак, рану, шрам, улоговину — їх не позбудешся.
Руки повні годин, ти приходила так до мене — я казав:
твоє волосся не брунатне.
Ти так легко його підняла на терези страждань,
там було воно важче за мене…
Вони припливають кораблями до тебе і вантажать його,
Вони виставляють його на торговицях жадання —
Ти всміхаєшся до мене з глибіні, я плачу до тебе
з шалі терезів, що лишається легко.
Я плачу: твоє волосся не брунатне, вони пропонують
воду морську, і ти віддаєш їм локони…
Ти шепочеш: вони заповнюють мною всі усюди —
я лишаюсь тобі улоговиною в серці.
Ти кажеш: візьми собі листя літ — час, коли ти приходиш
і цілуєш мене.
Листя літ — брунатне, твоє волосся — ні.
Пауль Целан. Переклад Мойсея Фішбейна
У розмові з мисткинями та кураторкою виявилось, що у них різні погляди на це розмежування.
Для Віти Котик кохання — це більш глибокий етап стосунків, що випливає із закоханості та любові. Проте Каріна Синиця та Даша Молокоєдова не проводять цієї межі, вони сприймають це швидше як лінгвістичне питання. Чи відчутна ця розбіжність у проєкті?
Зустріч
Для першої виставки "Я люблю Аліночку" 18 січня художниці обрали публічний міський простір, створюючи ситуацію, в якій глядачі мали змогу розгледіти те, що ретельно приховане рутиною.
Міське середовище постає як поле для одночасної анонімності й інтимності, де сліди людських емоцій залишаються як на дошках оголошень, так і в пам’яті.
У тексті до виставки вказано: "Можливо, тут для вас станеться зустріч, що змінить майбутнє вашого світу. А можливо, не станеться зовсім нічого".
У міському просторі, застиглому у своїй метушні, ми часто рухаємося крізь, а не разом із ним. Кам'яні вулиці, звичні фасади, мовчазні дошки оголошень — вони є, але чи справді ми їх бачимо? Чи ми вже стали тими дорослими, яких цікавлять лише гроші, про яких писав Антуан де Сент-Екзюпері у своєму "Маленькому принці"?
Можливо, я помиляюся, можливо, все виглядає так, що ми уникаємо одне одного саме там, де воліли б зустрітися, можливо, вина лежить на нас обох. Інколи я кажу сам собі, що, можливо, моє мовчання є промовистішим за Твоє, позаяк темрява, яка накладає його на мене, давніша.
З листа Пауля Целана до Інґеборґ Бахман, Париж, 20.8.1949. Переклад з нім. — Павло Рихло
Зустріч — це більше ніж просто перетин поглядів чи випадковий збіг обставин. Вона може відбутися або так і не статися, залишитися в потенції, у невимовленому, в площині можливого.
Те, що здавалося звичним і непорушним, одного дня може змінитися — тріснути, перевернутися, оголити приховані сенси. Так дошка оголошень, яка стала тимчасовим виставковим простором, постає хронікою людських історій — анонімних і часто (не)почутих.
Напис на стіні "Я люблю Аліночку" перетворюється на відбиток часу, а малюнки на парканах — на незавершені діалоги.
У цій чутливості до простору розкривається ніжність: не як щось крихке, а як здатність бути.
Адже зустріч — це завжди спільна подія, навіть якщо вона триває лише мить. Ми можемо роками йти тими самими маршрутами, не помічаючи когось чи чогось, але достатньо однієї секунди, щоб світ розвернувся в інший бік, щоб погляд, випадкова тінь, мішень на будинку чи напівстертий напис залишилися з нами назавжди.
Володіти і любити: чи є щось спільне?
У квартирі, що не належить художницям, серед речей, які залишилися на своїх місцях, розгортається друга виставка "Це не біда". Цей простір не дає відчуття дому — усе тут видається тимчасовим, ненадійним. Це місце, яке не може стати своїм, місце, де чуже завжди нагадує про себе.
У ньому нічого не прибиралося й не ховалося: речі власників квартири залишилися там, де були, посилюючи відчуття нестабільності, невизначеності, втрати контролю над простором.
Важливим елементом виставки стає текст Емми Андієвської "Рослини", вишитий Каріною Синицею на тканині.
У цьому тексті персонаж знову й знову намагається проростити рослини, але щоразу щось стає на заваді: то сусіди, то погодні умови, то власні помилки — усе складається проти нього чи неї.
Персонаж хоче виростити щось, але нічого не виходить, кожна спроба розчиняється в перешкодах. Здавалося б, що після першої виставки мала б утворитися певна поетапність кохання, проте художниця, навпаки, розмірковує про його неможливість. Чому двом людям не виходить ужитися в одному просторі? Як побут змінює їхні життя?
Моя прабабуся казала, що природа, зокрема рослини, проявляє свою любов квітуючи. Дитиною, спостерігаючи за тим, як квітнуть майори, лілії та чорнобривці на городі в Чернівцях, я думала про це, думала, що ці квіти обрали любити людей, любити мою сімʼю. Коли ж я намагалась самостійно виростити рослину і мені це не вдавалось, я засмучувалась, міркуючи про те, чому квіти не хочуть проростати. Невже їм не вистачило моєї любові?
У кімнаті поруч із вишитим текстом у просторі виставки розташовані засохлі рослини Каріни Синиці, а навпроти — їхні замальовки — символ зупинки, стагнації, безплідності як у метафоричному, так і в реальному сенсі. У контексті війни це набуває ще гострішого значення: сильний стрес, постійна тривога, нестабільність впливають навіть на фізіологічні процеси, зокрема на репродуктивне здоров’я жінок.
У цій експозиції Каріна оприявнює те, про що не часто говорять, звертаючись до теми кохання. Гострі кути, сварки, конфлікти, неможливість любові як чогось безпечного.
Тут ніжне та пристрасне переростає у руйнівну силу, яка нищить усе і навіть тих "двох", між якими виникло це почуття. Можливо, хтось із них усвідомлює неможливість співіснування, а інший чіпляється, не відпускає, не хоче прийняти зміну, через що обидва задихаються, втрачають себе. Або ж побут зʼїдає стосунки, не даючи двом жити разом в одному тісному приміщенні.
Здається, що у кімнаті бракує повітря, ніби простір, який мав би бути безпечним, стискається, не даючи ані рости, ані змінюватися. Це історія про боротьбу за рівновагу, яка так і не знаходиться, про те, як любов перетворюється на тиск, а турбота — на контроль.
На шторках вишито двох лебедів, які душать одне одного — образ, що ламає звичну метафору лебединої вірності, підкреслюючи жорстокість, що тримає, але не дає дихати.
Ця ж ідея перегукується з боротьбою за рівновагу у стосунках: чи можна володіти іншою людиною, не руйнуючи її? Чи може справжня близькість існувати там, де немає свободи? Зображення шматка жіночого тіла, у яке встромлено чи то голки, чи то мечі, розташоване поруч.
Намагання володіти іншою людиною, контролювати її почуття та дії може мати трагічні наслідки — як для того, хто прагне контролю, так і для того, кого намагаються утримати. У цій боротьбі обидві сторони втрачають себе, стираючи межу між любов’ю та насильством, між близькістю та пасткою.
Кульмінація виставки — кухня — простір, де переплітаються конфлікт і ніжність, розмови й сварки. На кухні відбуваються найщиріші розмови та спільні приготування їжі, але водночас це місце для найгарячіших сварок, що переростають у бійку, де бʼється посуд. Тут напруга загострюється до межі: у повітрі зависають слова, які ще не сказані, і ті, що вже неможливо забрати назад.
На столі недопите вино, залишки їжі, покинуті в пориві роздратування. Шторка з вишитою сценою ще більше нагнітає атмосферу: чоловік гладить жінку по волоссю чи дає їй ляпаса? Де межа між ніжністю й насильством? Чи турбота завжди є безпечною? Кухня перетворюється на арену боротьби, простір, де почуття можуть змінитися за секунду, де тепло може стати холодом, а дотик — черговим порізом.
Єдине місце, де здається, що напруга спадає, — ванна кімната. Це безпечний простір, куди зазвичай біжать після сварки, аби закритися, поплакати, вмитися, перечекати. Це місце очищення, паузи, моменту, коли можна перевести подих. Це точка вибору: що далі? Чи варто триматися за звичне, навіть якщо воно вже не працює? Чи наважитися відпустити? Чи "це не біда"?
Перетворення
ми повернулись додому
без троянд
вони залишились у чужому краї
Наш сад
поховано на кладовищі
Багато чого
перетворилось
в багато що
Ми стали терням
в чужих очах
Роза Ауслендер
Бий-біжи-замри
У третій виставці проєкту, "Кістками до кісток", мисткині досліджують любов через метафори смерті, розпаду й фізичної боротьби. У критичні моменти неприйняття, боротьби та суперечностей з’являється можливість співчуття — як відповідь на страх, огиду чи нерозуміння.
Тут це набуває форми діалогу між двома, що балансують між руйнуванням і відновленням, між болем і прийняттям.
Вона відрізняється від інших у проєкті тим, що відбувається в межах інституційного простору галереї The Naked Room.
На відміну від попередніх та наступних виставок, вона вписується у білий куб, що змінює її сприйняття. Білі стіни галереї не мають власної історії, додаткові сенси не нашаровуються і не впливають на роботи. Інституціалізація позбавляє надлишковості, знижує контраст робіт та встановлює певні межі.
Дарʼя Молокоєдова використовує впізнавані образи рухів з бойових мистецтв. Нескінченне повторення болю змушує тіло та розум звикати й нормалізувати це відчуття.
Розташована у центрі галереї "Халабуда" хоч і складає перше враження інтимного безпечного простору, проте є дуже ненадійною. Цей простір оманливий — тканина м’яка, вона не здатна захистити, так само як і мушлі Каріни Синиці, що видаються прихистком, але насправді є лише оболонками, які легко розкришити. Синиця досліджує пустоти та залишковість через серію об’єктів у формі мушель. Вони нагадують про потребу у сховку, про місця, де щось завершилося, залишивши по собі лише слід, пусті хатинки, які вже без своїх мешканців.
Простори, що мали б оберігати, виявляються ненадійними. Світ, збудований на усталених системах, розхитується, стаючи все менш здатним витримати власну вагу.
Покинуті мушлі чи уламки скла, які можуть ще щось вмістити, але більше не захищають. У цій нестабільності вчишся не тільки виживати, а й будувати нове — у просторі, стосунках, світі, що потребує переосмислення, аби не розсипатися остаточно.
COAGULA
Твоя також
рана, Розо.
І світло рогів
твоїх румунських буйволів
замість зорі над
піщаним ложем
у шепітких червоно-
попелястих величезних
кияхах.
Пауль Целан. Переклад Мойсея Фішбейна
Як нам жити (не)разом?
"Гармонія речей", четверта виставка, стає переходом до більш інтроспективного погляду: вона досліджує тему автономного існування та побуту як засобу конструювання власної ідентичності.
У центрі уваги опиняється сам простір, його трансформація і взаємодія з людиною, яка в ньому залишається.
Даша Молокоєдова створює тотальну інсталяцію у своїй квартирі, акцентуючи увагу на об’єктах, які символізують самотність і новий етап існування.
Мисткиня запитує: "Як мені жити у квартирі, де усе «наше» перетворилось на моє?". Як існувати у просторі, котрий залишив інший? Та як жити тому, хто пішов?
Художниця "перезбирає" квартиру, утворюючи тотальну інсталяцію, в якій виникає щось схоже на два стовпи. Своєрідне оприявлення внутрішньої роботи — спроба знайти нову рівновагу, віднайти гармонію після змін. На момент виставки квартира позбавлена свого попереднього вигляду повністю. Гармонія є не лише станом рівноваги, а й процесом динамічного оновлення.
В античній думці вона асоціювалася з пропорцією, впорядкованістю, але також і з боротьбою суперечностей, що створюють нову цілісність. Гармонія у квартирі не статична: вона народжується через напругу між минулим і майбутнім, через необхідність переглянути власні уявлення про себе й своє середовище.
Символіка очищення проявляється у ванній кімнаті, де була набрана вода. Вода — знак чистоти, спроба змити залишки минулого, підготуватися до нового. Це момент паузи перед подальшим рухом.
Балкон стає місцем, де осідають речі, що вже віджили своє. Там художниця розміщує ялинку і драцену — рослини, які завершили свій цикл життя. Вона викопує їх із горщиків і просто кладе на балкон, ніби відпускаючи, але не викидаючи.
Це жест, що несе ідею прийняття кінців, можливості залишити щось позаду, не знищуючи його слідів.
Особливе значення мають речі у квартирі. Вони перестають бути лише предметами побуту — їх позбавлено функціональності, але водночас вони не викликають відчуття тривоги чи напруги.
Навпаки, вони устатковуються відповідно до нових реалій, до викликів, які постали перед мешканкою простору. Це ніби момент прийняття ситуації, примирення з нею, своєрідний катарсис.
Виставка перетворюється на дослідження гармонії через хаос, упорядкування через руйнування. Вона стає рефлексією над тим, як змінюється простір разом із людиною, як вона вчиться жити з цими змінами, як знаходить спосіб існувати у новій реальності, у власному тілі, у власному домі.
Нині це вже не та
вагота, що іноді разом з тобою
поринала в години, це —
інша.
Тепер це вага, що стримує порожнечу.
яка завше йшла за тобою.
Вона, як і ти, не має наймення. Можливо,
ви одне й те саме. Можливо,
ти назвеш і мене коли-небудь
так.
Пауль Целан. Переклад Мойсея Фішбейна
Виставки проєкту It’s Love, Darling вибудовують певну траєкторію, але не фіксовану, радше ту, яку кожен відвідувач або відвідувачка прокладає самостійно. Вони переосмислюють любов, її прояви й межі, але не намагаються дати однозначне визначення.
"Я люблю Аліночку" — це перший імпульс, почуття, яке не пояснити, воно просто є. "Це не біда" вводить інший тон — визнання складності, неминучої втрати або трансформації стосунків.
"Кістками до кісток" загострює відчуття тілесності, зіштовхує з матеріальністю й крихкістю, з тим, що залишає по собі присутність. Тіло тут перестає бути просто тілом, воно стає метафорою пам’яті, межі між минулим і теперішнім розмиваються.
Натомість "Гармонія речей" зосереджується на зв’язку людини з простором і матеріальними об’єктами як носіями досвіду та відчуттів, що перегукується з темою тілесності у "Кістками до кісток".
Почуття більше не прив’язане тільки до слів чи тілесності, воно розчиняється в предметах, у деталях простору. Любов уже не тільки про когось чи щось конкретне, вона розгортається у взаємодії людини зі світом, у здатності бачити сенс у тому, що нас оточує.
Але ця історія не має чіткої послідовності, бо глядачі не завжди проходять її повністю.
Кожна виставка — це не тільки частина загального проєкту, а й окрема подія, яку легко пропустити. Вони здебільшого одноденні, і щоб побачити їх усі, потрібно докласти зусиль, змінити плани, вирішити бути тут і зараз. Це також випробування глядацької уваги: наскільки далеко ви готові піти, щоб зібрати цю історію цілісно? Але навіть якщо ні — кожна частина може існувати окремо, як фрагмент, що вже містить все.
(Без)меж(но)
Попередні виставки досліджували різні аспекти цих тем: від особистих переживань до соціальних структур, що формують межі між людьми.
"Відділено віддалено" завершує цей цикл, слугуючи своєрідним епілогом, що узагальнює накопичені образи та рефлексії.
Виставка стає поверненням, ще однією спробою окреслити межі — особисті, емоційні, просторові. Якщо у попередніх частинах усе ще було про присутність, то тут — про дистанцію, про те, як ми захищаємо себе, вибудовуємо стіни, чи навпаки — залишаємо межі відкритими.
У цій історії любов перетікає у турботу, яка може бути водночас способом збереження і способом відсторонення. Це вже не тільки про стосунки між людьми, а й про відносини з простором, з пам’яттю, із собою. Водночас виставка не лише підсумовує, а й порушує нові питання: чи потрібно нам встановлювати чіткі кордони? Як вони впливають на наше існування?
Наділяти рослини людськими якостями — поширена художня практика. З тематикою рослин працюють Павло Маков, Анна Звягінцева, Алевтина Кахідзе, Анастасія Лелюк, Катя Лесів та інші художники й художниці.
Каріна Синиця також часто звертається до рослин у своїх роботах, розмірковуючи про місце, межі, свій стан та території до яких тимчасово немає доступу.
Дерева, аби вберегти від шкідників, білять вапном. Молоді саджанці підв’язують до палиць, щоб вони не гнулися, а надто тендітні — підтримують, аби не зламалися.
Через ці образи художниця досліджує особисті кордони: чи варто вибудовувати захисні стіни, чи існує універсальний механізм захисту? Чи потрібно нам встановлювати ці чіткі кордони? Чи варто нам "використовувати розчин з вапна", аби захистити від шкідників? Чи варто будувати стіну, аби означити їх, та чи не зламають її? Як обороняти межі власного Я — і чи потрібно це робити?
Великі речі створюються роками, здаються міцними й довговічними, та насправді можуть виявитися вразливими. Іноді достатньо незначної тріщини, щоб усе зруйнувалося.
Даша Молокоєдова звертається до теми дому, надаючи йому символічного значення. Скляна конструкція асоціюється з крихкістю, особливо в умовах війни, коли будь-яка споруда проходить випробування на витривалість.
Бетонний будинок видається надійнішим, але навіть його можуть знищити непомітні пошкодження, невелика вада або несподіваний удар. Це стосується не лише архітектури. Подібно до цього руйнуються стосунки, довіра, політичні союзи, демократичні інституції. Усе, що здається стабільним, потребує постійної підтримки, адже одна мить може перекреслити роки зусиль.
Художниці пропонують глядацтву вдивитися в кордони — ті, що встановлює суспільство, ті, що формуються в особистому досвіді, і ті, що непомітно вибудовує простір навколо нас. І врешті-решт поставити питання: чи можливе існування любові без меж?
Найбіліший голуб злетів — я можу тебе любити!
У завмерлім вікні коливання завмерлих дверей.
Тихе дерево увійшло в тиху кімнату.
Ти так близько, ніби ти зовсім не тут.
З моїх рук береш ти велику квітку.
Вона не біла, не червона, не голуба, але ти береш її.
Де вона ніколи не була, там вона залишиться назавше.
Нас не було ніколи, отже ми залишимось при ній.
Пауль Целан. Переклад Мойсея Фішбейна
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media