В "Мистецькому Арсеналі" 6 березня відкривається персональна виставка Анни Звягінцевої "Світлячок” (кураторка Наташа Чичасова).
Катерина Яковленко розповідає, що слід знати про роботи мисткині та чому варто відвідати виставку.
"Адже буття є співбуттям", — пише Тарас Прохасько в одному зі своїх есеїв зі збірки "БотакЄ".
Коли художниця Анна Звягінцева створила керамічні скульптури-вази — "Пустота" — вона уявляла, що глядачі на виставці стоятимуть одне навпроти одного.
Я часто повертаюся до цього образу великої химерної керамічної вази й того, чим вона може бути наповнена, як до однієї з найкращих метафор формування стосунків людей. Ця наповненість різними почуттями, спогадами, станами, діями та емоціями може зникнути, щойно захист цих стін буде зруйнований — від малої тріщини може геть все піти не так. А часом буває, що і тріщини формують рисунок.
Стінки вази — це межі простору; те, що утворюється поміж. Так, особистий простір вимірює особисте щастя, радість і впевненість; те, який простір на вулиці, говорить про безпеку та свободу пересування; а от простір на виставці формує уявлення про мистецькі твори, але й передусім звертає увагу людини на саму людину.
Простір мистецтва невіддільний від простору та досвіду людини.
Простір
"Виставковий простір можна назвати лабораторією з яскравим світлом, де художник чи художниця створює деякі умови для зустрічі глядача з твором, запускає роздуми за допомогою встановлених у цьому місці правил гри", — говорить художниця в одному з інтерв'ю, зауважуючи те, наскільки близьким та навіть інтимним може бути сприйняття мистецтва — бо воно завжди більше, ніж про конкретний об'єкт чи твір.
Роботи з вазами виникли після іншого проєкту художниці — "Недоречні доторки", де вона приділяє увагу різного виду близькості — навіть такому, що завдає болю від любові й часом необережної близькості. Від поштовху дитини в животі й досвіду материнства до випадкового поштовху в метро і досвіду життя в повоєнному Києві.
Прохасько ніби відповідає: "Ми є лише тоді, коли ми торкаємося. І лише в такий спосіб світ оживає, перестаючи бути добіркою бездоганних категорій, понять і висновків".
Чи може світ бути живим не відчуваючи кордони болю? Не втрачаючи, не жаліючи, не оплакуючи? Не розуміючи природу болю? Не розуміючи природу любові і того, чим вона наповнена?
Доторки
"Є щастя і є біль, але є", — пише Прохасько у своєму есе "Доторки", знов ніби відповідаючи на моє питання.
Влітку 2024 року в розмові зі мною Анна Звягінцева зауважила, що звернула увагу на руки. На одній з новинних фотографій рятувальниця тримала рукою того, хто втратив, — так проявляла своє тепло та підтримку до людини, яку навіть не знала, але якій співпереживала. Цей простий жест піклування дійсно трапляється у багатьох репортажах, якщо придивлятися до деталей.
Серед збережених мною фотографій є така сама світлина: працівниця ДСНС тримає за руку чоловіка, що горює над тілом убитого сина у Харкові. Ці образи дійсно не можуть дати спокій навіть після того, як стрічка новин оновлюється й наповнюється новими трагедіями. Лишається простий жест доторку.
Є біль і є щастя, але є.
Свобода
Одна з перших робіт Звягінцевої, яку я побачила, — це руки. Ці руки виконували механічну роботу — мили посуд. У 2013 році для виставки номінантів премії художниця зробила скульптуру з металу на основі одного зі своїх начерків, де зобразила простий щоденний ритуал. У цій роботі вона говорила про прості, часом механічні повсякденні речі, про ту увагу та турботу, яка часто лишається непоміченою. Про незначне, що раптом займає монументальний простір виставки. Або ж простір чийогось всього життя.
У практиці Анни Звягінцевої увага спрямована якраз на небездоганне, на крихке, несуттєве, незначне. Часом на те, що приносить радість ("Сховок"); і на те — що біль ("Клітка").
"За допомогою мистецтва я маю можливість і силою посилити, і надати значення цьому маленькому. Я змінюю матеріал, вводжу предмет у певне поле, висвітлюю його, і він починає працювати інакше. До чогось маленького з'являється велика увага", — пояснює вона.
Так виникло й зацікавлення рисунком. Для мисткині саме рисунок є "сферою свободи", можливістю вийти за межі — передусім за допомогою думки.
Символічно, але саме лінія часто використовується як метафора життя: десь вона стає більш упевненою, а десь її ледь видно. Те, якою є лінія у графіці, надзвичайно важливо для розуміння практики того чи того митця або мисткині. Хтось вважає, що лінія має бути невпевненою — так наче це вірвечка; а хтось старанно виводить ідеально рівну лінію — так ніби кордон.
У практиці Ані Звягінцевої лінія є і крихкою, і міцною одночасно. Надломленою, часто такою, що створена всупереч, або ж випадково. Десь, як у "Декларації про намір та сумнів" вона вже зникає, щойно була намальована, або ж з'являється чи натирається, набуваючи зовсім інших форм ("Знайдені малюнки").
Я дивлюся на нову роботу — білу сорочку, збільшену в десятки разів. Цю сорочку художниця шила сама, прагнучи створити простір безпеки. Речі часто впливають на наше тілесне сприйняття, особливо того, що стосується індивідуального досвіду — свободи, комфорту та затишку. Тож це вже не сорочка, а сховок, домівка, тепло. У цьому синонімічному ряді в уяві знов постає доторк — як біла бавовняна тканина торкається оголеного тіла, захищаючи його, і те, що сама художниця відшивала її, стібок за стібком, формуючи кордони цього сховку, його захисну оболонку. Піклуючись про тих, хто зайде всередину і пройде крізь.
Про шиття вона говорить в одному з інтерв'ю: саме у момент, коли вона шила, її запитали, ким хоче бути. Звягінцева відповіла, що мисткинею.
На її практику та становлення надзвичайно вплинув дідусь, який теж був митцем, але вплинув не своїми роботами, а передусім любов'ю та піклуванням, увагою до дрібних речей, умінням бачити поетичне у повсякденному. Те дитинство, проведене серед сповнених запашних квітів полів, тепер проростає у творах авторки, в різний спосіб нагадуючи про природу життя і його красу ("Посадити палицю"). Щоправда, тепер воно перебуває у зоні ураження через війну — замість квітів проростають втрачені життя ("Запілля", "Сталий костюм для загарбника"). Там тепер лінія — це рів, окоп, межа між свободою та небезпекою.
У своєму авторському тексті художниця зазначає, що нею часто керують сумніви, саме із сумніву-думки розвивається драматургія роботи й згодом утворюється форма — та, яку бачить глядач, стикаючись віч-на-віч.
Життя теж повне різних сумнівів.
Мистецтво Ані Звягінцевої — це дотик до цього життя. Спроба його ухопити, мов зайчик, на стіні. Ось тобі здається що він у руці, але знов, здається, вистрибнув — і починається нова спроба.
Це про увагу до крихкості й обережність із нею. Як вода, яку набирають у долоні, аби дати напитися іншим.
Це про життя те, яким би воно мало бути — сповненим щоденних рутинних ритуалів, які часом здаються навіть монотонними до нестерпності; з ризиком необережних доторків і бажаністю притискань; з уважним спогляданням за тим, що відбувається у порожньому літньому полі з року в рік, щоб із часом побачити, як з палиці проросте дерево; з пам'яттю про тих, хто були та залишаються поруч.
Мистецтво — це простір. Там, де є не лише роботи — світло, тіні, як від цих робіт, так і від інших людей, подих того, хто поруч, запах, стукіт від взуття перехожих і перешіптування у сусідньому залі, тиша, порожнеча, наповненість.
Мистецтво — це співбуття. Ось тут, поруч, воно є, ми є.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media