"Міста сили" — це цикл із 26 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які надихають та залишають слід у серцях.
Кожен текст написано спеціально для Радіо Культура та прочитано в авторському виконанні.
Проєкт "Міста сили" виходить із 30 грудня в будні о 19:00 та буде доступний для прослуховування в записі на подкаст-платформах Суспільного Мовлення як другий сезон подкасту "Повітряна стихія" та на сайті Радіо Культура.
У цьому тексті українська дитяча письменниця, перекладачка, редакторка розповідає про Краків.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.
"Одну-єдину добру річ Красна армія таки зробила для Польщі — завдяки їй старий Краків уцілів у Другій світовій війні", — каже мені професор Ягеллонського університету, вказуючи на cередньовічні, мовби виліплені з приглушених кольорів і часу, кам'яниці на Ринку.
Він ними пишається, і це помітно.
"Від Красної армії буває щось добре?" — сумніваюся я, привчена не довіряти жодному реченню, в якому йдеться про щось добре від еСеРеСеРу.
І так, варто уважніше заглибитися в історичну літературу — й виявляється, що це лише легенда, міцно вкорінена, підтримана польськими та світовими медіа, але хибна.
Красноармійці не надто переймалися збереженням чужих пам'яток, а що битва випадково точилася поза історичним центром, то потім зручно було це використати для пропаганди. Тим паче, за душею в радянського командування було мовчазне очікування поруч, за рікою, поки німці нищили до останнього каменя таку ж історичну Варшаву.
Поширюючи та підтримуючи легенду про "оборонців Кракова", СРСР відвертав увагу західних союзників від свого варшавського рильця в пушку.
Моя розмова з професором відбулася у вересні 21-го року, коли я щойно приїхала на стипендію, трохи до великого вторгнення, яке деяких поляків спонукало купувати житло подалі в Іспанії, а інших кинуло в цілодобову волонтерську діяльність.
Тоді військові літаки ще не здіймали гуркоту над королівською столицею так часто, не було так багато української і — не оминеш — російської мов на краківських вулицях, найнебезпечнішим у світі ще видавався ковід, але війна все одно розставляла невидимі координати цього міста.
На туристичний тлум у старому центрі незримо лягає тінь знищеного єврейського населення Кракова: на початок Другої світової євреї становили майже чверть усіх мешканців.
До завершення війни з них уціліли радше винятки — хто виїхав між першими, кому вдалося втекти з методично знищуваного гетто.
Концтабір "Плашув" на території міста та сумно знаний "Аушвіц-Біркенау" відносно неподалік, дільниця колишнього гетто — темні острови недавнього краківського минулого.
Як почувається місто, в якому ще за відносно недалекої пам'яті вимордовано кожного четвертого? Казимєж, колись супутник середньовічного Кракова, нині становить частину його старого центру, був місцем компактного проживання євреїв.
Зараз Казимєж має кілька будівель синагог, єврейський культурний осередок, музеї, стилізовану "Хава нагілу" в ресторанчиках та кошерне меню, розраховане на ізраїльських туристів.
Замість колишніх господарів дільницю заселяє барвиста публіка експатів-номадів, яких тут неймовірно багато, а ще метелики-туристи. Тільки під час вуличного фестивалю єврейської музики давня душа на мить повертається до Казимєжа, і знову зникає за кривавим дзеркалом двадцятого століття.
Що буде на місці наших стертих у порох міст через 80 років? Хто житиме там? Вони відродяться з нуля, як вибудувана наново Варшава, знову заселяться, наповняться пам'яттю і житттям? Чи на їхнє місце прийде хвиля чужоземців, як на колись єврейський Казимєж?
Українцям, що читають про окупацію чи збомбардований краківський вокзал у ту велику війну, не треба аж так багато уяви. Снаряд, який летить у бік одного краківського даху в перші ж дні Другої світової, щоб знести його, пролітає крізь історію, і зносить дах у Харкові, Києві, Львові.
На щастя, тоді, в польській частині подорожі, снаряд пошкодив тільки дах. Налякана вдова з двома юними дочками залишилися цілими: тільки дах треба було терміново перекрити, а знайти матеріали у заціпенілому місті було непросто.
На щастя для Польщі і для нас, читачів, бо одна з дівчат-підлітків, яка чує вибух на своєму даху, — майбутня нобеліантка з літератури, Віслава Шимборська.
Снаряд пролітає крізь дах у Харкові, Києві, Львові, і теж не зачіпає майбутніх нобеліантів.
Краків дивно поєднує війну давню і війну нашу, з перших днів великого вторгнення він по вінця наповнився українськими жінками, дітьми, тваринами. Я розплакалася, коли побачила табличку на віддаленому корпусі Ягеллонського університету в спальному районі: там студенти збирали корм для українських евакуйованих псів і котів. Розплакатися від зворушення тоді, в принципі, можна було багато разів. Це був час, коли людяність бриніла в повітрі.
У коридорах видавництва "Знак" я почула від їхньої працівниці, що — аби поселити родину українських біженців — вона на деякий час з'їхалася знову в одну квартиру зі своїм ексом, таке екстренне співіснування з ним на спільній території мало її тішило, але що ж поробиш, війна.
Війна. Саме тоді західних туристів у Кракові як вітром здуло — перші пів року від вторгнення росії в Україну мандрівники зі спокійніших країн боялися їхати заблизько, як їм здавалося, до фронту.
Краків став тимчасовим домом для тисяч і тисяч українських біженців. Пізніше, коли частина з них повернулася додому, частина вирушила далі, Краків усе одно лишився такою собі брамою на кордоні з вогнем історії, що палає в Україні. Тут найближчий аеропорт, тож Краків — брама, через яку туди-сюди проїздять транзитом українці, в небі гуде натівська авіація, знизу сунуть каравани з волонтеркою.
Українська громада почуває себе близько до дому. Тут майже завжди можна — хоч трохи із запізненням — побачити в котромусь із місцевих кінотеатрів гучний український фільм, купити нові українські книжки чи потрапити на концерт Dakh Daughters, "Жадана і Собак", Марійки Бурмаки, "Крихітки".
Це місце, де Україна та Європейський Союз зливаються, буцім дві трохи різні, але водночас подібні до себе, ріки. Місце, де у дворику старого корпусу Ягеллонського університету висить меморіальна таблиця Богдану Лепкому, цими вулицями ходили Василь Стефаник та В'ячеслав Липинський, тут досі де-не-де на кам'яницях на знак підтримки поруч із польським віє український прапор — як, до прикладу, на драматичному театрі імені Юліуша Словацького упритул до Плант.
Планти — дивовижний коридор із високої зелені просто навколо старого Ринку. Це парк, посаджений колись австрійською владою замість збурених середньовічних оборонних мурів. Австрійському керівництву вони видалися клоакою, небезпечною для міста — у пощерблених руїнах ночували бездомні, із настанням сутінків тинятися поруч було не надто безпечно.
Тільки невеликий шмат мурованих стін, разом із Флоріанською брамою, вдалося відстояти. Знані мешканці змогли переконати владу, що оголений Ринок, Ринок геть без мурів навколо, злетить за вітром, помчить над Вавелем, за Віслу, і зникне в польському небі — майже як повітряна куля на початку двадцять першого століття, що височить над рікою, катає платоспроможних мешканців і помітна з майже будь-якої точки міста. Але одного разу вона точно зірветься з прив'язі — і помчить понад занедбаний готель часів польської комуни, понад спальні озеленені райони, понад рівні євросоюзівські дороги — десь аж до Татрів на обрії.
Ну добре, насправді тодішні мешканці Кракова казали не зовсім так, зовсім не так, точніше, вони переконували, наполягали, що оголений Ринок, Ринок геть без мурів навколо, свистітиме шаленими протягами, вітри, не натрапляючи на опір кам'яних стін, здійматимуть дамам сукні, дами хвилюватимуться, застуджуватимуться, кашлятимуть, умиратимуть — словом, добре не буде нікому.
Влада подумала і з дечим погодилася, невеликий шмат муру з брамою лишила, а решту таки збурила.
Замість мурів висадили дерева, які відтоді витягнулися, подорослішали, набули тої незримої рівноваги високих крон і товстих стовбурів, яка незрушно стоїть угорі — понад припливами сезонів, дощів, вітрів, історичних змін. Це досить унікально як на європейську забудову — мати такий парк просто в серці міста: Плантами можна йти по колу, оминаючи королівський замок Вавель, повз завороти трамвайних ліній із темно-синіми трамваями, повз плющ на кам'яних вежах, повз збережену Флоріанську браму і Барбакан. Іти довго, вдивлятись у перспективу алей, оминати групки людей, за кожною з яких тягнеться, як запах парфумів, уривок розмови.
Будь-якої миті можна звернути на кожну стрічну перпендикулярну вуличку, і всі вони миттю виведуть на Ринок. Дві хвилини — і ти на Ринку, сорок хвилин — і ти йдеш, і йдеш, і йдеш Плантами, які не закінчуються й не закінчуються.
В якусь мить нескінченна перспектива алей припиняє дивувати — саме так має виглядати потойбіччя.
Дзеркальні стіни, крони, стовбури, і довгі ряди зелених лавок, на кожній із яких (майже на кожній, адже вандалізм — явище універсальне) — табличка з іменем автора і qr-кодом. За кодом — короткий текст, який має водночас і аудіоверсію: Краків очима того чи того письменника.
Прогулянка алеями перетворюється на вільне плавання в морі текстів, тексти — це те, чим насичений Краків, Краків — місто літератури ЮНЕСКО, просто місто літератури, Міленко Єргович і Адам Загаєвський, Чеслав Мілош і Станіслав Лем, класики й сучасники, польські й не польські автори, всі мовлять про Краків просто з лавочок, варто лише вийти з руху, навести телефон, слухати.
Планти — коридор між минулим і майбутнім, між обома війнами, де немає часу, а між сучасними українськими біженцями йдуть видатні поети Мілош і Шимборська (живі, звісно ж, бо такі люди не можуть бути мертвими, тим паче на Плантах!), вони запрошують у свій дім — як у тимчасовий захист, із їхніх віршів відлунює такий знайомий біль усесвітньої катастрофи: повоєнні тексти польських поетів ніби писані для нас сьогодні, втрати, зміни, стіна подиву, що все це насправді, що танки трощать своїми міцними гусеницями крихку порцеляну — і що лишається? Праця, пам'ять, може, ще трошки надії.
Я ходжу і багато думаю тут, бо де ж іще думати в Кракові, як не на Плантах? Ходжу і плачу про загиблих на війні в Україні, заплющую очі, бо знову дівчина з довгим білявим волоссям удалині нагадує мені Амеліну, з якою ми востаннє йшли саме Плантами до кав'ярні на довге вино і довгу розмову. Чую, як українська жінка говорить по телефону: "Так, я тут не те щоб звикла, але пристосувалася. Просто я знаю, що мого дому більше немає, що треба прожити день..."
Понад усім цим — щільний шар присутності польської літератури, я гублюся в цих часових пластах, що так легко накладаються один на одного.
Якщо я десь і зустріну Мілоша — то саме тут, неподалік від лавки з його ім'ям, де поворот на вулицю, що веде до Богуславської, на якій він дуже щасливо прожив останній десяток років свого довгого й насиченого життя, де знайшов таки свою славу, але втратив значно молодшу за себе кохану дружину, а потім за місяць — брата.
Саме в цю його квартиру я вперше потрапила у 2014-му, разом із групою молодих українських літераторів. Помешкання не функціонує як музей, тільки час від часу масивну темну браму кам'яниці в приватному порядку відчиняють для вибраних гостей, тож певною мірою всі, хто потрапляють туди, відкривають таємницю.
Тоді мене вразила не так відкрита таємниця дому, з фотографіями, бібліотекою, кріслами, старомодним комп'ютером із сірим екраном та товстим випуклим монітором, а розповідь Агнешки Косінської, секретарки Мілоша, що найкращі свої вірші поет написав не до, а після нобелівської нагороди. Як часто ми деградуємо й застигаємо вже у тридцять, а він ріс рок за роком, до кінця, до понад дев'яноста, змінюючи і поглиблюючи свій талант.
Я подумала, що мріяла би прожити своє життя, як Мілош, що це дуже гарний приклад, що невпинне зростання можливе, а час та історія полишають болючі порізи, але не можуть зупинити людину.
Історія Мілоша мене захопила. Вийшовши з меморіальної квартири на Богуславській, я відразу ж пішла на Ринок, до книгарні, і купила собі понад тисячосторінкове повне зібрання його поезії, яке потягнула у важкій валізі додому до Києва. З цього почалася моя любов до польської літератури.
І от рік 2022-й, коли розпалося майже все, що могло розпастися, і земля хиталася під ногами, а я раптом залишилася одна з двома дітьми посеред цього виру саме в Кракові, і дивилася на світ, як через розмите скло, не розуміючи, за що вчепитися.
Я йшла Плантами, і в розпачі думала, і думала, і думала, і щоразу завертала за черговим поворотом алеї, алея ж видовжувалася й стискалася, як життя. Я уявила собі постать Мілоша поруч, на Плантах усе перемішано — й межа між живими й мертвими особливо тонка. "Слухай, я у твоєму місті, а в моєму війна, дуже схожа на ту, через яку пройшов колись ти. Якби ми зустрілися насправді, я б попросила підказки і допомоги. Я відчуваю, як мій дім горить і мій світ горить".
Краків слухає, Краків б'є у дзвони на Вавелі, Краків часом стає особливо чужим і не схожим на батьківщину, а часом зближується, і ти вже не певна, це Краків чи Львів: такі самі кольори, назви вулиць, часом навіть геть ідентичні будинки. Мабуть, у ту мить Краків, змінюючи свою форму і плин часу, витягнувся й трохи зачепив кордони неможливого.
Принаймні майже одразу після моєї уявної розмови з Мілошем до Кракова прибули письменниця Ольга Купріян та редакторка Юлія Підмогильна з дітьми, і їх спершу на коротко, а потім, як виявилося, на рік, поселили в немеморіальній частині квартири Мілоша, в якій за життя він приймав гостей і яку місто все збиралося поремонтувати й віддати під літературну резиденцію. Цілий рік дім Мілоша був єдиним міцним домом, метафорою дому для чималої кількості українських літераторок, що опинилися тоді в Кракові. Саме там були довгі посиденьки, сльози, обійми і сміх.
Я читала книжку мемуарів про Мілоша в його краківський період, багато разів натрапляла на згадку про квартиру на Богуславській, її гостей, і не могла позбутися думки, що видатний польський поет почув і в критичний момент загостив нас. У Кракові можливо будь-що, тим паче, так близько до Плантів.
Невидиме місто і видиме місто перекомбіновуються, змінюються, нагадують про спільну й неспільну історію України та Польщі. Згори на видиме й невидиме ллє дощ, який у Кракові не те щоб частий, але сірі низькі хмари на всю осінь та зиму сповзають в улоговину міста.
"А в Кракові на Брацькій ллється дощ", — співає Гжегож Турнау в знаковій мелодійній і трохи сумній пісні про кохання.
Ритм цієї пісні приходить до мене щоразу, як збирається на дощ — або коли я проходжу короткою вуличкою Брацькою: впритул до Ринку, вона значно коротша й значно менш туристична, а отже, я майже завжди йду нею.
Тут у кав'ярні "Нова провінція", культовій для польських літературних кіл і улюбленому закладі ще однієї гордості польської літератури — Віслави Шимборської, — все нагадує про Шимборську, про її блискуче почуття гумору і про почуття гумору самих краків'ян.
"Коли закінчується культура у Варшаві? — Коли йде останній вечірній потяг на Краків!" — чую я місцевий анекдот від польської поетки. Усміхаюся, це вже не вперше зустрічаю тонкі кпини краків'ян у бік Варшави.
Я слухаю, читаю, спостерігаю, випитую, виявляю неочевидні зв'язки й приховані структури такої близької, але все ж іншої культури, ніколи не знатимеш їх до кінця.
Добре тут бути гостею, добре любити Краків, вловлювати хвилі його великого смутку і бачити сонячні зайчики блискучих жартів.
Добре йти Плантами, тільки коли йдеш ними особливо довго — ступаєш за стовбури у Кракові, а виходиш на київській Володимирській. На Плантах усе можливо.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media