"Міста сили" — це цикл із 26 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які надихають та залишають слід у серцях.
Кожен текст написано спеціально для Радіо Культура та прочитано в авторському виконанні.
Проєкт "Міста сили" виходить із 30 грудня в будні о 19:00 та буде доступний для прослуховування в записі на подкаст-платформах Суспільного Мовлення як другий сезон подкасту "Повітряна стихія" та на сайті Радіо Культура.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.
Цього разу український письменник, журналіст, блогер і мандрівник Максим Беспалов розповідає про своє місто Дніпро, його міфи та ідентичність.
Культ успіху — це фундамент існування Дніпра.
У Дніпрі не просто мріють, а й шукають можливості, аби втілити найсміливіші мрії, і працюють для цього на виснаження. Але попри це Дніпро здається містом нереалізованих мрій, адже всі головні місцеві проєкти в історії так і не були втілені.
Чому так сталося й чи ставатиметься так і надалі? Саме про це я розкажу.
Ще десять-п'ятнадцять років тому люди середнього чи старшого віку любили з гордістю розповідати, ніби Катеринослав був задуманий як третя столиця Російської імперії. Таке можна було почути в школі чи прочитати в книжці Шатрова "Город на трех холмах".
Але цю міфологему майже ніколи й не намагалися відрефлексувати. Вона сприймалася як очевидна та незаперечна.
Після 2014 року, коли "город Днепропетровск" почав перетворюватися на місто Дніпро, а імперська та радянська ідентичності нарешті почали здавати позиції перед ідентичністю українською, історія про третю столицю майже зникла. Від неї залишалася хіба Верстова миля — кам’яний обеліск біля паркану Спасо-Преображенського собору.
Верстова миля — це єдиний свідок візиту на береги Дніпра імператриці Катерини II у 1787 році, коли російська цариця з почтом прибула "засновувати" місто та закладати найбільший у світі собор на давніх козацьких землях, де вже були свої життя, історії та пам'ять.
Грандіозні плани побудувати на місці козацьких поселень російський мегаполіс не збулися. Так само як і плани переплюнути за розмірами Собор святого Петра у Римі.
Скромну Преображенську церкву збудували у 1835 році. Про масштаби проєкту свідчить хіба паркан навколо храму — його звели на фундаменті нереалізованого об'єкта.
Цей паркан і Верстова миля — пам'ятники головній особливості Катеринослава-Дніпропетровська-Дніпра, яку важливо усвідомити, аби в майбутньому змінити ситуацію.
Особливість ця полягає в тому, що наше місто — це місто масштабних, сміливих, але переважно нереалізованих проєктів.
Я усвідомив цей неприємний факт, коли почав роздумувати про те, що саме хочу вам розказати.
Спочатку мені здавалось, що я розкажу про колекцію артефактів, які символізують чотири різних ідентичності міста: козацьку, імперську, радянську та сучасну українську, однак зрозумів, що принаймні два із них — Верстова миля та недобудоване метро — розповідають історію нереалізованих амбіцій. Так само як і готель "Парус", мертвий скелет якого за кілька десятиліть настільки злився з краєвидом, що перетворився на невіддільну його частину та справжню візитівку міста.
Навіть амбітні плани показово знести бетонну громаду на камери найбільших світових телеканалів, за славною міською традицією, так і не перетворилися на реальність.
Коли я говорив про 1787 рік і Катерину ІІ, яка їхала сюди "заснувати" місто, я подумки брав це слово в лапки, адже знаю історію міста і до цього епізоду.
Знаю про містечко Нові Кодаки — центр Кодацької паланки Війська Запорозького Низового. Саме в ньому зупинилася Катерина II у день, коли закладала собор. Знаю про слободу Половицю, сітка вулиць якої стала основою для центральних вулиць Катеринослава, Дніпропетровська та сучасного Дніпра, про тисячолітнє поселення на Монастирському острові, про козацькі села та хутори.
Російська імперія прийшла на залюднені землі, відкинула усю попередню історію та "заснувала" місто, заклавши кілька вулиць та приєднавши до них вже наявні поселення з багатотисячним людом.
Так з'явився Катеринослав — запланована "південна столиця Російської імперії".
Щоправда, інтерес до її фінансування влада у Петербурзі швидко втратила, тож на початок XIX століття тут жило лише 6 тисяч мешканців. Зауважу, що до того самого імперського заснування (у лапках) лише в Нових Кодаках мешканців було 4 тисячі.
Імперський міф частково живий і в наші дні, адже в публічному просторі майже не обговорюється нав'язана метрополією дата заснування міста — 1776 рік. Тоді на болотистому березі Самари було закладено Катеринослав I, торговельне містечко, що швидко зникло через розливи річки та епідемії.
Доімперська історія міста й далі ігнорується. Але саме спроби її усвідомити, хоч це і може здатися парадоксальним, могли би допомогти нам зрозуміти та у майбутньому подолати "прокляття нереалізованих мрій". Це прокляття тисне та впливає на міське життя.
У Дніпрі завдено пишатися уродженцями міста, які досягли успіху, коли поїхали з нього і, за великим рахунком, саме тому, що поїхали з нього. Місцевий первинний бульйон, який спонукає до великих мрій, а також культ успіху, що штовхає до невпинних спроб взятися за їхнє втілення, на жаль, так і не утворив сталого простору для реалізації задуманого. Тому для більшості амбітних дніпрян завжди було легше поїхати підкоряти столиці, ніж шукати можливість самореалізації на малій батьківщині. Навіть коли для цього були усі умови.
Міський міф невдалої третьої столиці імперії наче підштовхує людей їхати до столиць справжніх. І з ним тісно переплетений ще один так само нав’язаний імперією міф про "кузню кадрів".
Я вважаю цей міф дуже шкідливим. Він вдало використовував уже згаданий дніпровський культ успіху та десятиліттями висмоктував із міста найталановитіших і найамбітніших людей.
Я відкрито називаю ці міфи імперськими та мрію, аби вони нарешті остаточно зникли під впливом нових, сучасніших міфологем і міфів. Тих, що дадуть місту розвиватися, бути в постійному пошуку, зокрема у пошуку можливостей для реалізації великих мрій.
Але варто розуміти, що є мрії, зумовлені об'єктивною реальністю, а є такі, що навіяні лише пихою та марнославством. Дніпро за кілька століть існування міста мало безліч як реалізованих, так і нереалізованих масштабних проєктів.
Деякі з них змінили обличчя та характер міста, а деякі назавжди залишилися в історії чи взагалі стерлися з пам'яті через одне-два покоління.
Моя спроба розібратися, що саме відрізняє перші від других, власне, і допомогла збагнути, що нереалізовані проєкти були передусім нав'язані місту Російською імперією та втілювали згенеровані нею міфи.
Це, наприклад, марнославні плани звести на берегах Дніпра південну столицю, видовбати в гранітній, але просякнутій підземними джерелами породі метрополітен, побудувати у закритому для іноземців місті готель на тисячу номерів. Все це бундючність імперського центру.
Але прокляття міста (чи, може, місця) нереалізованих мрій угамувало ці наміри та перетворило їх на історичні курйози.
Водночас амбітні проєкти, які з'являлися від очевидної необхідності, переважно були реалізовані: промисловість, освіта, мости, набережна, громадські простори і нова візитівка Дніпра — його модернова забудова. Індустріалізація наприкінці XIX — початку XX століття проводилася руками та фінансами іноземців. І це не завадило її успіху, адже мова йшла про розумний розвиток, а не грандіозні проєкти заради слави та могутності державної влади.
Проте в цьому принципі є принаймні два очевидних винятки: побудований за часів СРСР космічний гігант "Південмаш" і фактично забутий, але дуже популярний у 2000-х проєкт 54-поверхового хмарочоса "Брама", який мав вирости в самому центрі міста.
Цікаво, що в останнє десятиліття ситуація почала дрейфувати. Змінилося ім'я міста, став змінюватися характер і менталітет. Місцева влада вже не так залежала, зокрема у фінансових питаннях, від влади центральної, і це дало помітні результати. Місто візуально змінилося, стало яскравим, сучасним. Стало модним реалізовувати амбіції в самому Дніпрі. Зарухалися напівзабуті проєкти: об'їзна дорога, новий аеропорт, метрополітен.
У місті з'явилися нові музеї, центр сучасного мистецтва, книжковий фестиваль, знову полізли вгору хмарочоси. Жодного великого проєкту, ініційованого державою, зате десятки заснованих на місцевому рівні та, що дуже важливо, підтриманих місцевими.
Наприкінці есею хочу сказати, насправді мрії у Дніпрі реалізуються. Місто народжує й приваблює людей. Люди витрачають зусилля, гроші та роки життя, аби зробити місто кращим, побудувати простір сталого розвитку, якого потребують місцеві пасіонарії.
Чого не вистачає в Дніпрі?
Насамперед часу — хоча би двох поколінь миру та стабільного розвитку. Це гостро відчувається у період російського вторгнення, яке зупинило реалізацію перспективних проєктів, зокрема зведення нового аеропорту, будівництва об'їзної дороги, завершення першої гілки метрополітену. І це лише очевидні втрати.
Якщо протягом двох століть Російська імперія ініціювала проєкти, а потім згортала їх чи залишала на половині шляху, то у 2022 році вона, втративши інші важелі впливу, залізом знищила те, що розпочали та реалізовували самі дніпряни. І самих дніпрян також нищила — тих, хто пішов у військо, хто працював у тилу чи спав у своєму ліжку під час ракетних атак.
Утім, все-таки найбільше не вистачає вміння дивитися передусім всередину себе, робити для себе та працювати над міфом і брендом. А для цього треба попрощатися з нав'язаними міфами і почати розмову про історію, про сьогодення, про спадок та про виклики майбутнього. Київ уже так уміє, Одеса вміє і Львів теж. Навчиться і Дніпро.
Це есей був написаний весною 2024 року для журналу "Поміж" від громадської організації "Культура Медіальна" (місто Дніпро) і був перероблений восени для проєкту "Повітряна стихія. Радіоесеїстика голосами сучасних авторів".
"Культура Медіальна" саме і складається з людей, які створюють у Дніпрі простір сталого розвитку.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media