Перейти до основного змісту

"Місце, де кожен кожного знає": Ірена Карпа про Яремче для проєкту "Міста сили"

Ірена Карпа. Колаж: Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

"Міста сили" — це цикл із 26 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які надихають та залишають слід у серцях.

Кожен текст написано спеціально для Радіо Культура та прочитано в авторському виконанні.

Проєкт "Міста сили" виходить із 30 грудня в будні о 19:00 та буде доступний для прослуховування в записі на подкаст-платформах Суспільного Мовлення як другий сезон подкасту "Повітряна стихія" та на сайті Радіо Культура.

Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.

Місце, де кожен кожного знає, зазвичай називається селом. Але Яремча щоразу гордовито наполягає, що вона — місто. Знаю-знаю, правильно писати "ЯремчЕ", з "е" у кінці. Що нам, людям "міста", теж видавалося чимось сільським. Тож ми залишали їй "а" — так само роблять у Франції, називаючи дівчаток на більш вишуканий манер — АлександрА, СофіА — замість невикличних "Александр" і "Софі" з тими скромними "е", що пишуться, та не читаються. За цю гордість містечко на кілька тисяч мешканців покарали боги адміністративного розподілу: якщо за мого дитинства Яремча була містом обласного підпорядкування, тобто між нею й паном Івано-Франківськом не було жодного проміжного васала, то тепер її долучили до Надвірнянського району.

"Фірма Надвірна, штати Карпати!" — кричали ми, діти дев'яностих, глибоким сарказмом перебиваючи почуття голоду і мрії про смажені олійні пиріжки від тьоті Ані.

Коли я була малою, мама казала, що в Яремчі живе дев'ять тисяч осіб. Я брехала людям з великого світу — ну, з тих же Черкас — що нас аж дванадцять тисяч, хоча підозрювала, що насправді десь приблизно сім. А тато на те знизував плечима, що залежно, як рахувати — з навколишніми селами чи ні. Із Ямною і Дорою чи без. А якщо вийти на полонину й переписати ще й всіх корів…

Корів у нас ніколи не було. На щастя чи на жаль — ми були одні з небагатьох, хто замість приватного будинку з садом-городом жив в одній із перших в місті п'ятиповерхівок. Де нам корову тримати? На балконі хіба що. Але там вже звили гніздо оси, й корові би це не сподобалося. Тому ми тримали собаку. Велику й породисту, одними з перших у містечку, а гніздо з осами відправили у вимушену еміграцію, щоб їх собака не наївся.

Собаку звали Дік, і коли Дік не бігав на свободі, сповідуючи принципи поліаморії, то ходив на повідці. Досі в Яремчі на прив'язі люди водили лише, власне, корів. Про що на весь наш двір оголошувала моя найперша в житті хейтерка — баба чи то Явдоха, чи то Василина. В багряній хустці, з чорними бровами й вусами, не торкнутими сивиною.

"Диви-диви, телє на ланці веде!"

Чекати на мене з Діком, здається, було її основним заняттям. Очі примружувала, ніздрі роздувала від солодкого передчуття, набирала в легені повітря… Коли не горлопанила, баба чи то Явдоха, чи то Василина курила велику люльку, а на тлі хтось дубасив бадмінтонною ракеткою килим, розвішаний на турніку.

Однозначності в тому, звідки взялася назва Яремчі, немає. Хтось вважає, що пішла вона від Яреми Годованця — гуцула-мізантропа, що першим тут поселився, виборовши собі топірцем ділянку в лісі. Інший Ярема, сходознавець Полотнюк, син письменниці Ірини Вільде (яка, до речі, мала віллу в Дорі) стверджує, що назва — тюркська. "Яремче" значить "повертатися назад". Буцімто татаро-монголи вклякли від страху перед карпатськими непрохідними лісами і швидко повернули на рівнину. Не те що Ярема Годованець. Він, як і я, мабуть, рівнин терпіти не міг. Депресія від них і підвищений рівень суїцидів на квадратний кілометр, якби ви раптом не знали.

Згадана вілла Ірини Вільде — це окрема містика й окремий біль. Будинок з великими вікнами й химерним дахом досі стоїть там, закинутий і не обжитий. Кажуть, якісь проблеми з питанням власності. Треба навідатись туди: поет і перекладач Остап Сливинський пише, що магія карнавалів, вільнодумства й богемних вечірок досі відчутна біля цієї колишньої письменницької резиденції. Чимало старих вілл — поцяцькованих, із дерев'яною різьбою й навіть колонами, таких нетутешніх, що в дитинстві хотілося вважати їх чимось аж французьким — зникли. Легше зруйнувати й поставити щось нове, ніж реставрувати. Хоча смішний бум на арки і колони в гуцульських хатах на початку 90-х, певно, мав відголосок тих середземноморських мрій.

Між Яремчем і Францією завжди існував якийсь дивний зв'язок. З якихось відомих одному богові обставин, іноземною мовою шкіл "яремчанського куща" мого дитинства була французька. "Жабіт Яремче", "Ворохта е мон віляж наталь".

Сьогодні маршруткою фірми "Буряк-тревел" можна прямісінько з Яремчі передати посилку. Пляцки, шинки, закрутки та інше добро, відмолене на недільних службах від невсипущого ока європейських прикордонників. Передати хоч студентці в гуртожиток у Києві, хоч вже дорослій тітці з власними дітьми в Париж. Твоя яремчанська мама завжди переконана: їсти тобі там нічого. І пакуватиме "легенькі сумочки" — мінімум на двадцять кілограмів, бо інакше чого туди-сюди тягатися? Зрештою, з часу київського автовокзалу прогрес пішов уперед: ту площу з Московської перейменували на Деміївську, а мама вже не вимагає передати їй назад банки. Так вони й стоять на і без того тісній кухні у мене в Парижі: прозорою німою батареєю без кришок. Мені здається, викинути їх навіть у спеціальний смітник для скла відчувається святотатством (хіба якусь надщерблену). Ні, я вперто чекатиму, коли мама з Яремчі передасть "буряками" стільки гречки, що я наповню нею кожну банку й почуватимусь гречаним гобсеком. І це вам зараз смішно — а ви верніться в перші дні ковіду чи війни… хоча ні, що це я таке дурне бажаю. Просто заходьте на гречку, коли що.

"Повертатися назад …"

Щоразу, їдучи до Києва, я шкодую, що не вдалося завернути до Яремчі: ось уже гори пожовтіли й почервоніли, ось випав сніг, ось сніг зійшов і все голе й беззахисне, а от зацвіли білі яблуні і небо таке синє, як буває лиш на Великодніх листівках. І щоразу, коли завернути вдається, розумію, що більше ніж три дні мені тут робити нічого. Діти, що виросли, не повинні ділити з батьками простір: хтось когось точно прикандичить. Або загодує до смерті. Або прокляне, відречеться престолу, нагадає про ідеальну Оксанку, що працює в податковій і має трьох дітей зі стоматологом, пообіцяє більше сюди ні ногою, оголосить істинну причину доведення до гробу і в підсумку пошле по сепараторну сметану на базар. Чітко при цьому вказавши, в якої баби її можна брати, а в якої сметана смердить.

Базар в Яремчі мало чим поступається базарові в бутанському Тхімпху, де мені пощастило побувати в ранній юності. Суди теж сходилися люди з гір, хтось із них і в Івано-Франківську ніколи в житті не був. І в них найвища перспектива перебратися відразу до Парижа, щойно запустять прямий пасажирський рейс, штибу Білі Ослави — Брюссель… це не жарт зовсім, гуцули з Ославів — Білих і Чорних (тато їх в дитинстві ще називав Югославією) — вже давно заселили собі у бельгійській столиці цілий мікрорайон штибу Гарлема і почуваються прекрасно, зберігаючи неторканою ославську мову і культуру. Може, серед гуцулів, що приходять торгувати на базар в Яремчі, й не буде жіночки, що носить срібну ложечку на спині, як було в Бутані. Може, в Яремчі не продаватимуть сушених мухоморів, як у Верховині ("А що ви з ними, вуйку, робите? — Та во заварюю, як чєй від голови…") Зате, на манер французьких чи італійських базарів, вам дадуть спробувати все що завгодно: від малини до будза, копченого чи простого.

— Сметана сепараторна! Дивісі, яка жирна. Жіночко, на, пробуйте!

І тільки спробуйте не спробувати. Ну і що, що кришка пластикова з пляшки, що підозри не мала про те, що її народили одноразовою?! Облизуй давай. Ну. Що, що пальці сіро-буро-фіолетові — то вони ягоди збирали, афини, ожини… Який бруд, що за єретичні думки?! Від таких якраз хворіють, а земля (вона ж бруд) тут цілюща! То як ікона в церкві — скільки би людей одне за одним її не цілували, ніхто нічим не заразиться…

— Пані, беріть свиню на холодець!

— А в вас свиня часом не польська?

— Та боронь-боже, пані, яка польська?! Українська! Подивітьси на лице!..

В Яремчі чудово вживається архаїка з глобалізацією. От не так давно "МакДональдз" відкрили в центрі міста, а до того суші (тато каже "так собі") і маленьке миле місце в закапелку біля аптеки, де роблять найкращий капуоранж, бо не шкодують апельсинового фрешу. І те, що воно називається "barberry" через "А", а не через U, для Яремчі цілком зрозуміло: це бар ягідний, а не те, про що ви подумали! Хоча неймінгу імені красивого й далекого життя на Івано-Франківщині вистачає ще з початку 90-х: всі ці бари "Флорида" в підвальчиках і магазини шкарпеток "Санта-Барбара".

Мій улюблений — магазин шлюбних суконь "Медея" в Івано-Франківську. Або у власників прекрасне почуття чорного гумору, або трохи прогулювали світову літературу в школі: назватися іменем відьми, що відіслала отруєну шлюбну сукню новій дівчині свого коханого, то треба мати характер!

На щастя, дев'яності разом із їхнім неймінгом, "стрілками", "пацанами на опелях" та іншою романтикою лишилися позаду. Місце їм — у наших мемуарах і здивованих вигуках "Як, і в Черкасах так було?.. І в Луцьку?!" В єдності пережитого трешу — сила народу, воістину. А ще в тому, щоби відкривати двері новим досвідам: тому ж дауншифтингу, приміром. Ще до війни, коли кордони для чоловіків були відкриті, чимало моїх знайомих замість Балі чи Таїланду вирішили отаборитися після столиці тут, серед українських Карпат. Пара з Черкас купила і реставрувала сільську хату в Верховині. Хоч це й не вілла Ірини Вільде, але місце для письменницьких ретритів ідеальне: добрий смак, повага до місцевого декору, базар із сезонними продуктами, форельне господарство й молочарня по сусідству.

"Добрий бануш мусите варити на літрі сепараторної сметани, не менше! Інакше єкий то бануш!" Непідготовленого міського жителя з ніг звалить жирність вже і однієї ложки. Може, секрет у сушених мухоморах? "А для чого ви їх продаєте?" "Та як для чого? Два грами — тай маєте файний чєй, би голова не боліла!" "А від кашлю є щось? — Є! Беріть тотой ісламський мох!" Десь в кутку політичної карти Європи заплакала Ісландія…

Коли не пишу книжку і не палю вогонь для смаження форелі, йду з собаками в горби подихати туманом. Там знічев'я повертаю на рукописну табличку "Сир, сметана, молоко" у двір одинокої хатини й потрапляю в гастрономічний заповідник.

Пані Марія спершу виносить нам вічну класику — бринзу і будз, дає пробувати сметану й домашнє масло. А відтак цікавиться, чи хочемо ми спробувати сиру з горіхом, зі спеціями і… моцарели. "Дочка в Італії живе ондо вже кіко років, то вона мені відти навчила!" Я забираю все, що пані Марія пропонує, і, вже наїджена, кочусь з гори у свою письменницьку хатку…

В мене — особливі стосунки з сільським господарством.

"Твоя ялинка знов вродила", — присилає тато розмиту фотографію на вайбер. Не знаю, як у вас, але в моєму телефоні цей месенджер живе виключно для сімейного чату. Фото рудих грибів — урожаю моєї ялинки, який мама засолить і передасть у Париж в уже знайомих вам банках — приходять не так часто, як хотілося б. Куди частіше приходять готові листівки "Зі Стрітенням!", "З Успенням!", "З Трійцею!" Маминих рук діло. Коли день видався невиразний і жодного релігійного свята йому не дісталося, на допомогу приходять "Дні донечки", "Чудового ранку, смачного сніданку!", ангели, троянди й кошенята. На щастя, мама не чекає подібного креативу у відповідь. Їй достатньо простого сердечка навпроти листівки, за що я мамі дуже вдячна.

Ялинка "моя", бо це я її з лісу принесла зовсім крихіткою й пересадила у двір. Росла при дорозі, до першого-ліпшого колеса лісовоза на обочині, та ще й в тіні куди більших дерев. Не було в неї майбутнього, одне слово. А от у дворі, хильнувши свободи, ялинка погнала у вишину й давно переросла березу, бозна-звідки занесену до нас вітром. Березу тато щоразу погрожує зрубати з причин експропріації цієї рослини російським фольклором, а мені її шкода: вона ж і в нормальних людей вважається красивою, у фінів, наприклад. На що тато махає рукою, що нічого красивого — лісовий бур'ян, на думку лісозаготівлі.

Та сама лісозаготівля бракованою вважала б і мою капітанську ялинку. За те що, отримавши достатньо простору з усіх боків, вона порозпускала гілля. "Знаєш, скільки це сучків?!" — каже тато. Зручними, гарними ялинками вважають ті, які затиснуті у кут. У них гілки ростуть кволенько і в одному напрямку. Буде менше слідів від сучків. Краща дошка. Варто сказати: мій тато — геть не якийсь дроворуб, а цілком навпаки, він колишній лісничий. Це йому завдячує Яремче вольєрами, косулями і кабанами, які розслаблено чекають на ваші хлібні подачки, коли ви гуляєте лісом.

Яремче поділене на дві частини річкою Прут. "Дєдушка, гдє у вас тут Прут?" — "Йой, та де зловлєт, там і прут!" — ми росли нарусофобських анекдотах, ніде правди діти. Гумор не зобов'язаний бути політкоректним.

Те, що за рікою, коректно так і називалось — за рікою. А в народі називалося "Корея". Чорт його зна чого. Явно не за аналогією з Північною й Південною Кореями, та й собак там навряд чи хто коли їв, все більше свинину.

Недалеко від школи в ту Корею був апокаліптичний перехід: висячим дротяним мостом над прірвою, дном якої текла та сама річка Прут. Діти, які ним ходили щодня, почувалися спокійно, як на гойдалці. А мені та пекельна гойдалка досі сниться у кошмарах: я стою, нервово вчепившись у мотузяні перила, волосся дибки, а малі засранці-однокласники щосили розгойдують міст і регочуть. Чим мені страшніше — тим смішніше їм. Чисто тобі мультик про Шрека і сцена, де герої тікають від дракона. Тільки от Шрек тоді ще не вийшов у прокат. І максимумом наших драконів у Яремчі були тритони й саламандри (звісно ж, кинуті дівчатам за пазуху для найголоснішого вереску). Якось я впіймала і носила ящірку в долоні — цілком із феміністичних міркувань, бо є дівчата, що верещать, а є такі, що самі ту ящірку хлопцям запхають куди і не снилося! Долоня тоді покрилась червоними плямами й свербіла. А ящірку було шкода кудись там кидати.

Невідомий автор рекламного плаката "Яремче: готель, ресторація, цукерня" так добре зобразив гуцулку в ультрамодному на той час стилі ар-нуво, що можна зуб давати: сам Альфонс Муха її малював, у перервах між афішами для Сари Бернар у паризькій опері. Коралі, плахта, крайка, сорочка, ковтки, дукачі й хустка — заможна бізнесвумен 1920 року запрошує всіх на гостину до такого собі С. Скрижинського. Ну, і вже зовсім з цікавого — очі в неї намальовані дуже близько до того канону, за яким тибетці вчать малювати очі Будди. Щось у місцевій інтуїтивній топоніміці таки відгонить азійщиною… Корея не Корея, люди гір по всьому світу чимось схожі.

Ще Яремча, якщо глянути, з усіх боків обрамлена горами, наче лежить на дні глибокої синьо-зеленої чашки. Зранку й під вечір чашка парує — залягає туман. Восени товсті глиняні стіни робляться червоно-жовтими, взимку фарба з них частково облізає, стає жухлою, лиш подекуди лишається зелень: смереки, ялиці й сосни. З другого поверху нашого будинку, приліпленого досить високо на одній зі стінок чашки, добре видно місто внизу. Кольорові дахи, які в моєму уявному світі криті гонтою й запеченою черепицею (шифер, металочерепицю і страшну річ із назвою ондулін мої фільтри не пропускають). Вулички, лікарня, сусідські квітники й курники, вокзал, чиї оголошення добре чути аж до нас нагору. Залізниця, викладена паралельно з головною дорогою й рікою Прут, ніби хтось струни натягував на скрипку, а тоді забув, що хотів грати. Тож інколи біля вокзалу і міськради звучать нехитрі мелодії сезонного лунапарку чи різдвяної ялинки, а інколи — повітряна тривога. Традиційно для українців, ні на те, ні на інше уваги тут особливо не звертають. Цікаво, чи звертають, так як я, містяни увагу на потвору, що виросла на місці старої пошти? Новий багатоповерховий ЖК на купу квартир — із тих, що "елітне жилльо". Ландшафту він пасує десь так, як корові фігурне катання, але місцевій владі байдуже до таких ефемерних критеріїв, як естетика, доречність чи екологія. Їх у корумповану кишеню не покладеш, на дерун не намастиш і не заправиш у штани, як вишиванку в неділю до церкви.

Це взагалі цікавий феномен — нищити природу, щоб збудувати житло, з якого будуть милуватися природою. "Вирубайте ці дерева, затуляють панораму!" "Ну і шо, що я перегородив всім джерело, як я інакше зроблю тут напор води?! Ви знали, що я родич депутата?!" На щастя, ці старі байки місцевих не лякають: згадане джерело на горбі вище нашого дому люди гуртом пішли і розкопали. Для справедливості варто сказати, що не всі такі. Є й ті, що встановлюють сонячні батареї, облаштовують екологічне житло і дивляться в майбутнє очима здорової людини. Підозрюю: їм, як і мені, нестерпно огидне виперджування квадроциклів, що нищать ще донедавна мальовничі й тихі лісові стежки. "Катання на квадроциклах", як і катання на вимучених конях — розваги для сарак, що в повсякденні, мабуть, почуваються нікчемами, а тут прямо робляться страшними байкерами і ковбоями, кидаючи позаду себе порожні бляшанки від пива і пачки від чипсів. Маршрут на Дівочі Сльози — крихітний каскад на притоці Пруту — знайти дуже легко. Просто іди за розсипаним сміттям…

Є інші люди. Ті, хто це сміття збирає, хто сортує. Хто сидить у лісі, слухаючи тишу, вітер і птахів. Хто приходить зранку до ріки медитувати чи займатися йогою. Хто ходить пішки й їздить на велосипеді. Хто вибирає купити стару хату й реставрувати її, зберігши максимум автентики. Хто підтримує гуцульський крафт, а не китайські варіації на тему. Хто любить ці гори, це місто і цю країну. В тому моєму світі з черепицею і гонтою живуть тільки такі люди. І єдиний гріх, який за ними водиться — це любов до розкачувань на підвісному мості через Прут. Із саламандрами за пазухою.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media

Топ дня
Вибір редакції