2020 рік. Будинок "Слово", його привиди та подарунок від Сергія Жадана — про свій Харків у межах проєкту "Міста сили" розповідає ужгородський письменник, журналіст, перекладач Банді Шолтес.
"Міста сили" — це цикл з 26 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які надихають та залишають слід у серцях.
Кожен текст написано спеціально для Радіо Культура та прочитано в авторському виконанні.
Проєкт "Міста сили" виходить із 30 грудня в будні о 19:00 та буде доступний для прослуховування в записі на подкаст-платформах Суспільного Мовлення як другий сезон подкасту "Повітряна стихія" та на сайті Радіо Культура.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.
Як визначити, чи ти вже звик до міста, в якому ти гість? Як зрозуміти, що в тебе вже з'явилися звички, які дають тобі відчути себе, як вдома?
Раніше я цього не знав, а от у Харкові здогадався. Здогадався десь на дванадцятий день життя у будинку "Слово". У чотирикімнатній квартирі.
Все дуже просто. Ми зустрілися зі старим знайомим — письменником, звісно, — і пішли гуляти Харковом. А через годину я зрозумів, що не пам'ятаю — зачинив я квартиру на ключ чи ні. Повертатися перевіряти було вже надто далеко і я, так точно і не згадавши, відігнав думку про незамкнені двері, щоб не псувати настрій.
Двері потім, звичайно ж, виявилися замкненими. Зате я зрозумів, що раз з'явилася автоматична звичка замикати двері, а потім зовсім не пам'ятати цього — значить, освоївся в новому місці вже на всі сто.
Та це був лише маленький епізод у моєму дослідженні Харкова довжиною в місяць — рівно стільки я жив там на резиденції Літмузею.
2020 рік, ковід.
Скажу чесно — якби до того не бував вже у Харкові, не знаю, чи подався б на резиденцію. Із Ужгорода Ха — так місто називають місцеві і мені це подобається — здавався занадто далеким — цілих 1286 км. А враховуючи, що аж 13 європейських столиць географічно по прямій знаходяться до Ужгорода ближче, ніж Київ, то зрозуміло, що більшість моїх земляків у Харкові не бували.
Але давайте про все по порядку, бо часу в нас небагато.
Є в мене друг юності Саша. Колись з ним і ще з одним другом Вітьком Гінзбургом ми слухали музику, зачитували один одному свої підліткові тексти і бухали.
Але вийшло так, що Вітьок зник. Поїхав кудись років 25 тому і зв'язок з ним обірвався – живий чи ні, в Україні чи ні – ніц не було відомо. З появою інтернету Саша почав його шукати, але накопав лише останню адресу Вітька: Харків, вулиця Командарма Корка (тепер Леся Сердюка), будинок 10, квартира 183. До мого від’їзду на резиденцію Саша спитав:
— Bandy, Може, пошукаєш Вітька? Якщо буде час і натхнення.
— Обіцяти не буду, бо не знаю, що мене там чекає, але може спробую.
Ясно, що в перші дні у Харкові часу на пошуки не було. Я став першим резидентом квартири у будинку "Слово". Щодня в Літмузеї відбувалися події і я там знайомився з хорошими людьми, а коли вони дізнавалися, що мешкаю в будинку "Слово", то дуже хотіли там побувати. А хто я такий, щоб відмовляти хорошим людям? Тож майже кожен вечір закінчувався посиденьками в моїй величезній квартирі, куди гості, ясна річ, приходили не з пустими руками, if you know what I mean.
Те, наскільки величезною є та квартира, я зрозумів, коли туди залетіли дві мухи. А я їх ненавиджу і панічно боюсь, що вони сядуть на якусь їжу. Тому взяв рушник і намагався спрямувати їх до двох відкритих вікон. Але це виявилось надскладною задачею, бо там чотири кімнати, сім вікон і балкон — це я ще про кухню й коридор не кажу. Я ганявся за мухами пів години, зрештою одну вигнав, а другу прибив. В якості фізичних вправ і вбивства часу це результативний процес, але ж приїхав я на резиденцію не для цього.
А ще у тій квартирі живуть привиди. В усякому разі так мені казала одна музейниця, а на підтвердження розповідала, що у будинку "Слово" є фотограф, який вміє їх фотографувати. Я того фотографа чи його світлини не бачив, але відчуття присутності когось у квартирі було постійно. Особливо після того, як мені привезли новеньку пральну машинку. Коли я прав вперше, машинка почала видавати звуки, схожі на чиїсь кроки у коридорі.
Спочатку я злякався і подумав, що забув зачинити двері і хтось ввійшов. Перевірив — нікого.
Але звуки кроків повторювалися і я не міг зрозуміти, звідки вони йдуть — і я згадав про привидів. І хоча потім до мене дійшло, що то пралка, неспокій на душі залишився, бо таких звуків я не чув від жодної машинки. А може привиди приходять лише під час роботи пралки? Дуже мило з їхнього боку.
Уночі зверху доносились такі звуки, які я не міг ідентифікувати ні з чим. Ніби там зал для качків і силачі тягають важезні гирі на тросах, але цього не могло бути. І чому тільки вночі? Сходити до сусідів зверху не наважився.
Я призвичаївся до присутності — надуманої чи справжньої — привидів днів за 10. Аж поки не зрозумів, що шкоди вони не чинять. Після мене в тій квартирі пожили вже десятки людей — хтось з них підтверджував присутність привидів, а хтось заперечував. Думаю, правда десь посередині.
Із сусідами-не-привидами в "Слові" все було ок — тихо і майже нікого ніде не видно. І саме тому було дивно і зовсім неочікувано десь на двадцятий день почути, як зверху хтось грає на гітарі Smoke on the water.
Але я ж вам обіцяв про мого друга Вітька Гінзбурга. Зараз все буде. Але спочатку — кілька харківських сценок з того ж 2020 року, свідком чи учасником яких я був.
Перша.
Виходимо якось прекрасною компанією гуляти нічним Харковом — тоді, до 24 лютого, це ще було можливо. Заходжу в цілодобовий магазин. За прилавком стоїть немолода яскраво нафарбована продавчиня. Перед нею смаглявий явно іноземний молодий чоловік у новому чистому дорогому одязі. Я чекаю, а він ламаною російсько-англійською тихо пояснює, що йому треба дві пляшки мінералки. Продавчиня ставить перед ним блок Моршинської негазованої, шість пляшок. Але той показує два пальці, мовляв, треба дві. А вона йому:
— Бери-бери, будеш кожен день воду пити, сто гривень.
Він знову, невпевнено і скромно показує два пальці.
— Дивись, береш тут зверху за ручку і несеш, сто гривень.
Покупець знову показує два пальці й бурмоче, щось типу "але ж мені треба дві пляшки".
— Ну в тебе ж води вистачить надовго, вип'єш, не пропаде, сто гривень.
Чоловік здається, дає сто гривень і береться за ручку блока, як продавщиця радила, і йде.
Вона звертається до мене:
— А вам що?
— Он той маленький коньяк, будь ласка.
— Цей?
— Цей.
— Так беріть два.
— Ні, дякую, мені один.
— Так беріть два, вас же там багато, правда? Не вистачить.
— Ну, поки що давайте один, а там подивимося.
— Точно один?
— Точно.
Вона дає, розраховуюся, беру і розвертаюся до виходу. Продавчиня кричить мені навздогін:
— Я вас чекаю!
Друга.
Одного дня до мене прийшли знімати з Суспільного. Ну, мене там у Ха взагалі багато знімали для різних медіа, і на фото, і на відео. Навіть для кулінарного шоу. Але я про інше.
Знімальна група Суспільного попросила мене сісти за ноутбук і писати. Ну ок, сів, пишу. А вони не тільки загальним планом знімали, а ще й ззаду зайшли. Ну а що можна писати, поки тебе на відео знімають? Принципи не дозволяли мені писати набір букв типу "йижцу фодуа жвок". А з іншого боку, вигадувати оповідання прямо на камеру теж не виходило. І я писав таке – "пробую писати щось поки мене знімають для тв але дуже сподіваюся, шо не знімуть монітор і те, що пишу бо то буде занадто жорсткий і палєвний прикол – ні, тільки не це, бо потім можна буде зупинити кадр, заскрінити і прочитати, ааа, нііі".
І в такому дусі я писав беззмістовний текст суцільних одруківок хвилини дві, з розумним лицем вдаючи письменника за роботою. Вічно одні стреси від цих зйомок.
Пізніше я знайшов те відео, хоч і страшно було. І ура – текст на екрані не читається. На душі полегшало так, ніби не дві, а лише одну смужку на тесті на вагітність побачив.
Третя.
Запросили мене Місько Барбара і Світлана Олешко у гості на вечерю і ми прекрасно провели час. Мене не було дома годин п’ять. І от повертаюся після 11 вечора. Заглядаю у свій типу кабінет, а там ситуація.
Стіл, на якому ще вдень стояли і лежали: ноутбук, навушники, вітамін С, ручка, папір і посудина з сіллю, мій робочий стіл корочє зник. А на його місці з’явився інший. Раніше я його не бачив. Мій ноутбук і весь перерахований хлам вже на цьому новому столі. Чудеса, як у різдвяну ніч.
А на додачу на столі стоїть пуста пляшка від віскі Red Label і стакан, у якому налито грам сто цього самого віскі. Я прифігів, але сів за стіл і автоматично випив. Потім встав, обійшов стіл навколо. Все ок. Але ні. Бачу збоку напис, зроблений, здається, лаком для нігтів. Написано – "Доброї роботи" і нижче підпис і дата – "Жадан, 30.09.20".
Я подумав, що це розіграш. А хто б не подумав? Але потім згадав, що прекрасний ангел і водночас директорка Харківського Літмузею Тетяна Пилипчук казала, що вона з хлопцями, може, зайде до мене з подарунком, а я вибачався, що мене не буде, бо хто б відмовлявся від запрошення Барбари й Олешко. Такий ото був подарунок особистий робочий стіл Жадана, привезли і встановили в кабінеті (в Тані теж був ключ від квартири у "Слові"), поки я був у гостях. Ну і залишили мені трохи віскі, щоб обмити подарунок. Щиро вдячний, це був сюрприз року.
Радію, що не упустив шанс побути тоді з Міськом, бо на жаль, його вже немає з нами.
Четверта.
Нагадаю, що адреса будинку "Слово" – вулиця Культури, 9, а сусідня вулиця називається Літературна і цими маршрутами я ходив щодня по кілька разів.
Мене завжди цікавила і дивувала така от штука — скільки у тебе шансів випадково — саме випадково — зустріти на вулиці знайомого чи друга у великому чи навіть дуже великому місті, де ти знаєш десятка три людей?
(Ну ок, зараз у мене в Ха їх вже більше).
Це неможливо підрахувати і залежить від багатьох обставин. Від того, скільки часу ти проводиш на вулицях, як далеко відходиш від свого району, ходиш вечорами чи вдень, сам чи з кимось, п’єш чи не вживаєш, шукаєш собі пригоди на задні кишені штанів чи відвідуєш тільки дуже культурні події чи і караоке теж.
Якось я їхав із Дрездена у Прагу автобусом, навпроти мене сидів високий лисий худий чоловік у піджаку. І коли ввечері того ж дня, через шість годин після приїзду я гуляв з друзями в одному празькому парку, то зустрів там того самого лисого чоловіка у тому самому піджаку. Це точно був він.
От скільки шансів випадково зустріти у такому великому місті людину, яка їхала туди з тобою одним автобусом? Ну десь один шанс із мільйона. Чи не знаю.
А ще якось через два дні після приїзду у Київ зустрів на вулиці жінку, яка їхала зі мною в одному купе. Ну от із сотні знайомих і друзів, які живуть там, не зустрів випадково нікого, а жінку зустрів.
Не знаю, як вас, а от мене наштовхує на думку про реальне існування ангелів-охоронців, яким інколи стає нудно тупо охороняти, і вони так розважаються. А потім сміються над твоїми думками про існування ангелів-охоронців.
Так от до чого я це все.
На початку резиденції у Літмузеї відбувалася дискусія. І там я опинився поряд із ректором університету Каразіна, проректором цього ж універу ще й поруч з деканом їхнього ж філфаку.
У мене у програмі резиденції мала бути ще й зустріч зі студентами того університету, тому я представився і спитав, коли й у якому форматі вони уявляють ту зустріч. Ми поговорили, обмінялися з деканом телефонами і він попросив набрати його ближче до кінця місяця. Ну ок.
А треба сказати, що і ректор, і проректор, і декан весь час були у масках. Часи ж ковідні.
І от за пару днів вирішив я приготувати на обід курку з соусом — традиційну закарпатську страву під цікавою назвою чірке попрікаш.
Виходжу в магазин і по дорозі викидаю сміття.
Власне, якби я придумав обідати бутербродами й виноградом, для чого вдома все було і нікуди не треба було виходити… І якби я полінувався винести сміття, а просто б пішов прямо у магазин, то цієї зустрічі б не відбулося.
І от іду я по вулиці Літературній, а мені назустріч іде хто?
Правильно — декан філологічного факультету.
У масці.
— Добрий день, — кажу йому.
— Добрий день, — відповідає він.
— Впізнаєте? Ми з вами про зустріч зі студентами говорили.
— Пам’ятаю, — каже. — Але як ви мене впізнали? Я ж у масці.
— Ну, тоді ви теж були у масці.
— Ага, точно.
І посміхнувся. В усякому разі мені по його очах так здалося.
— То що, — кажу, — я вас наберу через кілька днів?
— Так, набирайте.
— Ну, до побачення.
— До побачення.
А знаєте, враховуючи, що мій декан мого філфаку страшенно мене, студента, не любив і п’ять років доколупувався за довге волосся і порвані джинси. І враховуючи, що я на пригоди собі на задні кишені штанів вийшов шукати, а тупо за куркою і помідорами. То я аж навіть чую сміх своїх ангелів-охоронців за спиною.
А чірке попрікаш вийшов класний. Хоч і готував його вперше в житті. Мабуть, ангели допомогли. Вони ж не тільки ржати вміють, вони майстри на всі руки.
Ну і для рівного рахунку п’ята.
Само собою, що не міг я не сходити — і не раз — у легендарний харківський бар "Стіна". Одного разу сіли там на терасі з друзями і я пішов до барної стійки за напоями — два пива й еспресо.
Поки чекав, щоб мене помітить зайнятий бармен, хлопці, які сиділи поруч на барі — три пошарпаних життям і нетверезих обличчя, друзі явно не перший рік, жерли мене очима. Пильно і впритул. Хоча я просто стояв і навіть не рухався. Один не витримав і запитав:
— Ти анґлієц?
Саме так і сказав — анґлієц.
Чесно кажучи, в мене промайнула думка підіграти йому, кивнути і включити англійця або як мінімум якогось голландця. Навішати їм трьом вермішелі на вуха і послухати, що вони стануть говорити про мене між собою, думаючи, що нічого не розумію — словом, трохи розважитися, а наприкінці зі сміхом сказати: сорян, я з Ужгорода, гарного вам вечора, чао.
Але це була всього лише секундна слабкість, бо ж на вулиці мене чекала чудова компанія, та й, як то кажуть, брехати негарно.
— Ні. Я з Ужгорода, — чесно відповів я й замовив бармену два пива і еспресо.
— З Ужгорода? — перепитав, напевно, їхній головний, бо решта просто мовчки витріщалися на мене.
— Так, — підтвердив я.
— Ясно, — зрозумів він.
Йому явно хотілося ще щось сказати, якимось чином продовжити розмову, але, мабуть, ніяких ідей не виникало. З ким не буває. Як казав Нільс Бор — якщо ідея не здається божевільною, від неї не буде жодного толку.
Я розрахувався, а бармен поставив переді мною замовлення. І тут цей головний нарешті придумав. Мабуть, мої напої підказали йому ідею. Упевненим тоном, що не допускає заперечень, з виглядом мудреця він прорік:
— Харків — це тобі не Ужгород.
— Так, — погодився я, взяв напої і пішов.
Думаю, я вчинив розумно, що не включив іноземця і не став їм розказувати іноземні казочки. Іноді інтуїція краще знає, чого в барах не варто робити.
Крім цих п’яти епізодів було багато інших, в тому числі і таких, які не для радіоесеїстики. І саме з таких елементів склалася тоді мозаїка мого пізнання Харкова. А ще хороші люди провели мені аж десять цікавезних екскурсій містом і всі вони були несхожі, бо Харків виявився у кожного свій, окремий, але улюблений.
Якось увечері новий знайомий Андрій підвозив мене додому на Теслі, в такому авто я сидів вперше в житті.
І я наважився спитати поради щодо мого друга Вітька Гінзбурга — з чого краще почати його пошуки?
— Так давай просто поїдем на ту адресу і подивимся. Це — Салтівка.
За кілька днів ми так і зробили. Район вразив мене масштабами. Коли через два роки я дивився на фотки руйнувань Салтівки, які зробили росіяни своїми підлими вбивчими обстрілами, мої очі не вірили. Бо коли ти бачив ці будинки цілими і живими, а потім бачиш зруйнованими, це справді болить, хоч це і фотки)
Адресу Вітька знайти було непросто, ми кружляли вулицями і розпитували перехожих. Накінець зупинилися під під’їздом дев’ятиповерхівки. Перший поверх, квартира 183.
Я неочікувано розхвилювався – а що як зараз побачу Вітька? Але на дзвінок у двері ніхто не відповідав. Ми постукали, а потім привідкрили двері, за якими 183 і 184 квартири. І я побачив, що двері 183-ої закладені цеглою. Ну типу було дві квартири, а стала одна.
Звідкись позаду з’явилася жінка з псом. Я спитав, чи не знає вона, коли і куди поділись господарі 183 квартири.
— Та вони вже більше десяти років поїхали.
— А не знаєте, куди?
— Та ніби в Ізраїль…
Знаєте, в той момент я, звичайно, засмутився, що не знайшов Вітька. Але за кілька років, у дні вторгнення, я згадав за нього. І мені прийшло в голову, що якби я його тоді знайшов і ми би на радощах сходили кудись на пиво, то після 24 лютого ми із Сашою хвилювалися б за нього і кликали, мабуть, повернутися в Ужгород. Хоча як там Вітьок зараз в Ізраїлі — теж питання.
У цьому місці на письмі у текстах зазвичай ставлять три зірочки.
Тоді в 2020, коли я вдома налаштовувався на Харківську літературну резиденцію, то думав, що головним у цьому проєкті є слово "літературна", але насправді виявилося, що ні, визначальним було слово "Харківська". Тому що той місяць у Ха примусив мене не тільки ще дужче полюбити це місто і людей у ньому, а й відчути себе там вдома.
Місто відкрилося мені, всмоктало мене у свої нутрощі й оберігало з усіх сил.
Наостанок не можу відмовити собі в задоволенні, яким хочу поділитися і з вами — в задоволенні переповісти одну харківсько-ужгородську історію. Яку розповіла мені Олена, літератор і видавець.
Отже, пізня ніч.
Обставини склалися так, що україномовна Олена йде ночувати до подруги у район ХТЗ, тобто харківського тракторного заводу, а в цього району давній імідж одного із найнебезпечніших у міст.
Інтершум — кроки по тихій порожній вулиці.
Щоби не було аж так страшно, вона розмовляє з чоловіком по телефону.
І тут підходить до неї такий типовий ХТЗ-шний гопнік і каже, ясно, російською:
— Дівчино, а куди це ви йдете пізно вночі, та й ще українською балакаєте?
— До подруги йду.
— А ви взагалі звідки? А, я знаю, ви з Ужгорода, так тільки там балакають. Давайте я вас до подруги проведу, а то тут до вас з вашою українською можуть гопники пристати.
Ну, Олена не стала з ним сперечатися, з Ужгорода так з Ужгорода, проводжає так проводжає. Хоча, ясно, живе вона у Харкові вже давно.
І вони, значить, ідуть, район великий, але раптом біля ларька з булочками й пиріжками, відкрито 24/7 — тоді ніхто і не думав, що колись буде комендантська година — хлопець зупиняє її і каже:
— Почекайте, дівчино, мені сюди на хвильку треба.
Ну ок, Олена чекає.
Через три хвилини той гопнік несе два великих дорогих рулети з вишнею. Один собі, а другий простягає Олені і каже і вже найсправжнісінькою українською(!):
— Во, тримай, це тобі. Розкажеш потім в Ужгороді, що ми тут теж доброзичливі.
Сподіваюся, той хлопець почув нас сьогодні по радіо.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media