Перейти до основного змісту

"Сильне і красиве". Ірина Цілик про Київ для проєкту "Міста сили"

Ексклюзивно
Ірина Цілик. Суспільне Культура/Вікторія Желєзна

"Міста сили" — це цикл з 26 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які надихають та залишають слід у серцях.

Кожен текст написано спеціально для Радіо Культура та прочитано в авторському виконанні.

Проєкт "Міста сили" виходить із 30 грудня в будні о 19:00 та буде доступний для прослуховування в записі на подкаст-платформах Суспільного Мовлення як другий сезон подкасту "Повітряна стихія" та на сайті Радіо Культура.

Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.

Твої дорослі не завжди здатні захистити тебе. Пам'ятаєш, як у дитинстві ця думка вперше наздогнала? Так, ми всі зростали в різних родинах і несхожих обставинах, шліфували свою ранню життєву мудрість об гострі крайчики дитячих травм, і все ж найпростіша у світі формула з глупуватого віршика "небо синє, море синє, тато сильний, а мама красива" до певного моменту працювала.

Це вже потім стало ясно, що насправді батьки виснажені своїми внутрішніми битвами, не вивозять, помиляються, падають у наших очах.

Тато слабкий та розгублений, мама втомлена й зачухана, і на море ви разом не їздили жодного разу в житті — так буває.

Значно гірше, якщо вони не можуть тебе захистити від серйозних негараздів. Відчуття безпеки для нормального здорового існування має бути базовим. А якщо його нема?

Втім, лишімо рефлексії про наших неідеальних дорослих для сеансів психотерапії. Ми виросли і заробили гроші, яких часом вистачає на закриття гештальтів та прогулянки темними коридорами нашої психіки під чуйним керівництвом професіоналів.

Ми навчилися хоч якось дивитися в корінь своїх проблем і багато чого побачили іншими очима. Тим паче, ми й самі вже стали дорослими, які не завжди знають, як правильно ростити власних дітей.

Колесо життя крутиться, патерни повторюються, ми вчимося на помилках і доростаємо до уроків любові — якщо пощастить.

Але от яка біда, відчуття тотальної незахищеності й неможливості захистити своїх найближчих тепер розкрилося для людей мого покоління із новою силою. Виявилося, що для нас приготовані такі випробування, про які неможливо було й помислити. А особливо важко це було уявити, живучи в сучасній великій європейській столиці.

Я завжди раніше почувалася в безпеці у моєму Києві. Хоча це дуже ірраціональне відчуття, зважаючи на об'єктивну реальність і кримінальну статистику. І все ж була безумовна довіра як константа. Так, це місто з дуже складним характером, але для мене Київ — ніби один із найближчих родичів, і я приймаю його з усіма недоліками, часом зверхністю, жорстокістю, еклектичністю, несмаком і шабашем пластикових вікон та балконів на елегантних стінах старовинних будівель. Бо ж тут так багато правдивої краси, за яку я готова вибачати моєму місту все інше. Та й зрештою, немає сенсу розшифровувати безумовну любов.

Рідні — це окрема каста недоторканних. Так і з Києвом: скільки б я тут не відчувала фрустрації від його недосконалості, скільки б не порівнювала цю розшарпаність із більш гармонійними містами, я завжди повертаюся сюди, бо тут я вдома, тут усе моє. Але одного дня я зрозуміла, що мій рідний, могутній, дорослий Київ насправді не завжди може вберегти мене від справжньої біди. Це було приголомшливе відкриття. Я й досі не знаю, як його прийняти.

В юності мені подобалося підкреслювати, що я "корінна киянка". Потім я, звісно, відчула, що в цьому є певний присмак вульгарності, й осіклася. І все ж, коли тепер озираюсь назад і розбираюсь у резонах цього акцентування, я розумію, що тоді мені не йшлося про вихваляння чи зверхність щодо тих, у кого не такі тривалі стосунки зі столицею України. Ну, бо це було би тупо, вибачте.

Київ — перехрестя перехресть: тут зустрічаються всі і вся, й не дають застоятися енергіям стародавнього міста. Мені, навпаки, завжди подобалося усвідомлювати, що багатьох людей з України і не тільки тягне сюди як магнітом. Але для мене змалку було дуже важливим усвідомлення моєї глибокої вкоріненості в місто. Якщо мене вирвати звідси, то з м'ясом і кров'ю — так завжди відчувалося.

Важко сказати, коли я вперше сформулювала це для себе. Чи я взагалі думала про такі речі в дитинстві? Але в моїй родині були і є талановиті розповідачки історій, і чимало їхніх казок, легенд та просто всеможливої бувальщини часто стосувалися саме Києва. Цей міський епос, яким мене щедро споряджали передусім мої бабця, мама і хрещена, непомітно рік за роком розбудовував фундамент моєї ідентичності. І ось я знову дивлюся назад, наводжу фокус та намагаюся розібратися, чому в переліку можливих відповідей на питання "Хто я?" в мене завжди був варіант "киянка". А ось тому.

Оптика важлива.

Це я вам зокрема як режисерка скажу. І хоча ніхто з моїх рідних не був дотичним до мистецьких професій, я зростала в доволі творчій атмосфері, де мене вчили бути уважною до історій та деталей. Я слухала та уявляла.

З одного боку це були оповідки про життя моєї родини на Шулявці на початку XX століття, коли мої пра-пра, зокрема чехи, інтегрувалися з рештою чеської спільноти у життя тодішнього Києва і відкривали свою школу біля парку Політеху.

Чи то історії про життя тієї ж Шулявки у 1950-ті, 1960-ті, коли в домах моєї мами і хрещеної мами ще топили пічки дровами, ходили одне до одного в гості, а їхні батьки — молоді інженери — розбудовували гнізда своїх однотипних помешкань і світле майбутнє на радянських заводах.

З другого боку родини я мала розповіді моєї бабці про її життя в центральній частині Києва. Найцікавішими були ті, що стосувалися їхнього з мамою та вже її бабусею існування під час Другої світової війни, й особливо в окупації.

Напевно, саме завдяки цим безкінечним історійкам у моїй голові сформувалася дуже особлива мапа Києва.

Ось тут на Саксаганського стояв дім із кімнатою моїх бабці та її мами, що був зруйнований бомбою в першу ж ніч обстрілів Києва в 1941-му, але, на щастя, саме тоді вони ночували в гостях і тому залишилися живі.

А ось тут і досі росте каштан у дворі на Госпітальній, де героїні цих історій жили вже потім, під час окупації Києва німецькими військами; під тим деревом вони закопали всі свої нехитрі пожитки, загорнуті у килим, коли наважилися таки на деякий час виїхати з Києва.

А ось там Собачка, або Собача тропа, якою моя 4-річна бабця сама ходила до своєї мами на роботу по їжу; вдень прабабця працювала на кухні, обслуговуючи німців, а ночами друкувала в типографії разом зі спільниками заборонені листівки; у нас і довідка є про її партизанську діяльність.

А ось ще крутий узвіз на Шовковичній (тоді — Карла Лібкнехта), де вже після війни моя бабця взимку гасала на своєму портфелику.

А там Майдан (тоді — площа Калініна), де під час показової страти полонених німецьких військових злочинців у натовпі стояли мої любі героїні, і прабабця з силою притискала обличчя доньки до свого задубілого від морозу пальто, аби та нічого не бачила.

Цих історій, а також багатьох інших у моїй скарбничці повно. Я слухала їх свого часу як казки і, власне, саме так і сприймала розповіді про війну в моєму місті. Бомбардування, руїни, окупація були словами з минулого, як і образи такої немислимої біди. Один дивний кадр засів у моїй голові. Бабця розповідала, як вони з мамою брали участь у розбиранні зруйнованих будівель на Хрещатику (ні, тоді вони, звісно, не знали, хто насправді винен у цих руйнаціях).

Якось моя бабця захотіла — перепрошую — попісяти і зайшла у рештки одного з тих будинків, а коли підвела голову, то побачила над собою небо, і це видовище раптом по-новому вразило її.

Я легко собі уявляю голопопе мале дівча із задертою головою в темному колодязі будинку між обгорілих кістяків стін. Такий трохи дивний образ про крихкість і незахищеність, смужку голизни білого тіла та чорноту роззявленої пащі страшного лиха. Чи могла я собі раніше уявити, що й сама побачу такі зруйновані будинки, не кажучи вже про долі їхніх мешканців, у власному місті?

Ні, якщо чесно, до останнього не могла.

Ще один образ із геть давньої історії Києва довго не давав мені спокою. Напівреальна, напівлегендарна оповідка про те, як під час навали орди хана Батия, що із достоту середньовічною жорстокістю спалювала усе живе на своєму шляху, була зруйнована Десятинна церква в Києві. Одна з гіпотез руйнування храму говорить про киян, які шукали там прихистку і набилися так, зокрема на даху і хорах, що стіни обвалилися під вагою людей та поховали їх під собою. Ця історія змалку викликала в мене безмежний жах.

Я і досі відчуваю далекі моторошні відблиски цього образу, коли, бува, ходжу біля решток фундаменту Десятинної церкви. Натомість Михайлівський монастир тоді втримався, хоч і суттєво постраждав. Здавалося, варварські набіги мали би залишитися десь там, у темних часах. Але ж ні, майже вісім століть потому нажахані кияни знову бігли від озвірілої чорної озброєної сили, аби сховатися у Михайлівському монастирі.

Дзвони храму несамовито сповіщали містян про чергову велику біду в Києві. Приблизно в ті дні я усвідомила, що в моєму сучасному красивому місті нас знову вбиватимуть.

Коли це сталося? Ну, будемо відверті, всяке бувало в хиткі роки становлення переформатованої незалежної України. Але я думаю, найбільш травматичним досвідом особисто мого життя стала навіть не війна, а дні розстрілів, коли беззбройних людей почали відкрито й цинічно вбивати одного за одним, ніби в тирі, у самому серці мого міста.

Перша для мене революція — Помаранчева — була радше забавою. Хоча, на відміну від Революції на граніті, коли я була малою дитиною і політичним життям країни не цікавилася, цей новий досвід колективного спротиву був уже усвідомленим. І все ж я мушу визнати, що — тоді, в час Помаранчевої революції — мене вабили радше ігри у перевдягання в жовтогаряче, пісні, кричалки та фестивальна атмосфера Майдану. І я почувалася там цілком безпечно.

Перший тиждень Революції Гідності мав доволі подібну атмосферу: люди ще співали, читали вірші зі сцени, часом брали з собою дітей. Однак дуже швидко стало ясно, що віршами неможливо захиститися від кийка, який розбиває людині голову, або від снайперської гвинтівки, що холодно в неї цілить.

Часом здається: я і досі сиджу десь там, на підлозі 17-ї лікарні, і возюкаю ганчіркою калюжку темної чужої крові: у дні розстрілів на Майдані я допомагала у відділенні "політравми", а туди везли багато людей із бойовими пораненнями.

Це тоді я вперше усвідомила, як легко перетворити живу людину на тіло. А ще я дізналася, що таке розшарування реальності, коли одна частина Києва живе у режимі спротиву і виживання, а інша майже не помічає цього та з подивом дивиться на тих інопланетян у метро, що виділяються поміж натовпу запахом диму й осклілими від усього пережитого поглядами.

Пізніше вся Україна переживатиме цей досвід роз’єднань знову і знову, в різних варіаціях, але тоді мене вперше це так сильно вразило.

Хоча дивували й кардинально протилежні речі. Тішило аж до розлитого в животі тепла те, як кияни щедро відчиняли двері своїх квартир нетутешнім майданівцям, аби ті могли помитися, випрати речі й бодай трохи відсапатися. Як несли в лікарню нескінченним потоком ліки, гроші й домашню їжу для поранених. Я перебирала ще теплі банки з супом, котлети і думала — Київ може бути і таким.

Це двоїсте відчуття мене наздоганятиме неодноразово впродовж наступних років.

Моє місто може видаватися показово безтурботним і дратувати під час війни переповненими розважальними центрами й ресторанами поруч із постійними прощаннями з полеглими героями та моторошною нескінченністю портретів загиблих на стінах пам'яті. Але ж я бачила, неодноразово бачила, як швидко кияни здатні самоорганізовуватися перед лицем несправедливості, як глибоко вміють співчувати одне одному і допомагати тим, хто цього потребує.

Усе поруч, усе впереміш. Як і в будь-якому іншому українському місті, зрештою. Просто до столиці завжди найбільше питань і вимог. Хто тут у нас за старшого? Та ясно хто.

Я виїхала з Києва разом із сином та кицькою на третій день повномасштабного російського вторгнення, і це рішення спершу відчувалося як очевидна зрада.

Хоча в такому почутті провини було насправді мало раціонального: жінки з дітьми нічим би особливо не зарадили місту в дні великої непевності. Так чи так, маятник тоді хитнувся дуже швидко: якщо в перший день вторгнення я ще була щиро переконана, що ми нікуди не будемо виїжджати взагалі, то на другий змінила думку. Тоді зовсім близько від мого будинку на одному з найбільших у Києві проспектів снаряд влучив у вантажівку з БК. Усе це дуже довго і голосно вибухало, а я вперше в житті побачила, як мою дитину трясе від страху.

Вранці обабіч проспекту на газонах, що зазвичай улітку рясніють вигадливими візерунками із квітів, можна було знайти шматки людських тіл.

Коли війна раптом дихає своїм сморідним подихом тобі прямо в лице і водномить зникає впевненість у тому, що багатомільйонне місто захистить твою дитину, внутрішні налаштування змінюються доволі стрімко. Мій чоловік уже доєднався тоді до армії — і що цікаво, спершу стояв саме на захисті Києва, — ну а ми вирушили до Львова.

Втім, повернулися додому швидко, вже за два місяці. Доволі смішно зараз усвідомлювати, що в цьому рішенні також було мало раціонального. Я добре пам'ятаю, як це було. Ми із сином сиділи у коридорі чужої львівської квартири, аж раптом просто над нашим будинком пролетіли три ракети. Відчуваючи сильну вібрацію стін і вікон, я, певно, мала би вирішити, що тепер наш шлях знову пролягатиме далі — на захід, у ті країни, куди ракети й дрони ще поки не залітають. Але і я, і син, навпаки, раптом твердо вирішили повертатися.

Чи став Київ більш безпечним? Та ні.

Просто ми певним чином адаптувалися, і якщо вже переживати такі досвіди — то краще вдома. А ще, попри всю тодішню ніжність Львова, наш дуже короткий переселенський досвід гостро і яскраво нагадав, що перспектива бути вирваними з коренем із нашого міста є для нас однією з найтяжчих. І тому ми в Києві. В горі і в радості, силі й слабкості. На веселих вечірках і в коридорі під час атак. У чергах в кіно і на похоронах знайомих героїв. Із волонтерськими зборами для фронту. Із сумкою, в якій турнікет (про всяк випадок) і червона помада (також про всяк випадок). Ну і так далі. Це Київ. Такий, як він нині є.

Однак ясно бачу, що моє вічно-молоде, а насправді стареньке місто дуже втомилося. Забагато випробувань і контрастів випало на його долю.

Війна триває, розшарування реальності поглиблюється — і кінця поки не видно. Попри показну атмосферу розслабленості в тилових містах, попри набуте вміння рятувати одне одного гумором і ніжністю, насправді тут також дуже багато виснаження, болю, вигорання, часом хронічної байдужості. Але, бува, і такої пасіонарності, яка ламає стіни й переписує історію.

Саме за ці миті я його і люблю найбільше, бо моє місто сильне й красиве. І хоча відчуття незахищеності тепер лишиться зі мною вже, мабуть, назавжди, я відчуваю, що наразі маю бути тут.

До речі, часом я думаю, що під час Революції Гідності насправді з нами сталася дорослість. Так воно буває і в будь-якій родині: спершу дорослі ростять дітей, потім діти виростають і, за логікою певної життєвої рівноваги, настає їхня черга дбати про найближчих. Мабуть, тепер це ми — ті люди, які мають брати на себе відповідальність за своє місто, свою громаду, свою, країну.

Любов до своїх — це передусім вчинки. Врешті-решт так учили мене колись мої неідеальні дорослі.

Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media

Топ дня
Вибір редакції