Письменниця Ірина Вільде має амплуа як української націоналістки, так і радянської партійної діячки.
Вона була членкинею "Пласту", писала феміністичні статті у міжвоєнній Коломиї, а згодом стала головою Львівського відділення Спілки письменників та депутаткою Верховної Ради Української РСР. Першим чоловіком Вільде був упівець, а другим — кадебіст.
Її критикували як комуністи, так і антикомуністи, а сама вона примудрялася при цьому захищати молодших письменників, яких могли переслідувати за "антирадянську діяльність".
Ірина Вільде — перша жінка серед лавреатів Шевченківської премії, за феміністичний роман "Сестри Річинські". У ньому вона була змушена додати абзаци прорадянської публіцистики та лінію кохання з героєм-комуністом, але авторці вдалося згадати в тексті й про сталінські репресії та Голодомор — що було нечуваною сміливістю в той період.
Суспільне Культура розповідає про життя, творчість і "химерне серце" Ірини Вільде.
Уродженка Буковини
Справжнє ім'я Ірини Вільде — Дарина Макогон. Псевдонім, який вона обрала, з німецької перекладається як "дика" або "одержима". Пізніше у передмові до збірки "Незбагненне серце" письменниця розповідала:
"Чому я взяла собі псевдонім взагалі і чому німецького походження? (...) тлумачуся покорно перед своїм читачем, що псевдонім іноземного походження мав бути ширмою перед напастями критики й глузуванням ровесників на випадок краху.
А чому саме «Вільде»? Та просто тому, що авторка справді почувала себе ще Дикою (німецьке wilde — дика) в літературі, а німецька мова й культура мені, як буковинці, завжди були близькими".
Дарина Макогон народилася 5 травня 1907 року в родині німкені та уродженця Галичини, який працював учителем на Буковині. Мала двох братів — один був учасником УВО Українська військова організація (УВО) — військова революційно-політична формація, що постала 1920 року заходами старшин різних українських армій: Січових Стрільців (ідеологічно-політичний вклад), Української галицької армії, в основному її VI Равської бригади (бойовий та організаційний елемент).й згодом емігрував до Німеччини, другий був вояком дивізії "Ваффен СС Галичина", згодом емігрував до США. Через ці факти з їхньої біографії Ірину Вільде згодом переслідуватиме постійна підозра радянської влади й звинувачення в "українському націоналізмі".
Майбутня письменниця навчалася в гімназії в Чернівцях, але невдовзі місто окупувала Румунія. Почалася насильницька румунізація населення: було заборонено викладати українською мовою, закриті усі українські товариства, назви місцевостей перейменовано на румунські. Через конфлікти батька з румунською владою та після двох арештів "за антидержавну діяльність" родина Макогонів нелегально перетинає кордон і перебирається до Станиславова (нині Івано-Франківськ), який тоді належав до Другої Польської Республіки.
До Буковини письменниця усе життя мала найтепліше почуття. Ось її слова, написані у 1936 році:
В моїй батьківщині осінь ступає в червоних сап'янцях, заквітчана у соняшники і китиці винограду, підхмелена на весіллях, розспівана на толоках. Але ви цього не бачите.
У моїй батьківщині вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі так близько над землею, що можна говорити до них і чути їх мову. В моїй батьківщині... але ви цього не чуєте...
У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, оперезане бабиним літом, з червоною калиною у русявій голівці. У моїй батьківщині... Але по що я буду говорити вам про неї, коли ви не тужите за нею, коли вона для вас така далека й така недійсна?..
У Станиславові Дарина Макогон починає писати. Її перше оповідання "Марічка" виходить у тижневику "Український голос" у Перемишлі 1926 року, коли авторці було лише 19 років.
За словами самої письменниці, вона виросла в "ідеальній родині" й великою мірою завдяки цьому стала письменницею. Своїми натхненниками вона називає рідного батька, друга родини й учителя Михайла Яцківа, а також письменницю Ольгу Кобилянську.
"Третім з черги моїм «хрещеним батьком» — власне, не батьком, а матір'ю, чи, як кажуть в нас на Буковині, нанашкою,— була моя велика землячка Ольга Кобилянська. В даному випадку може йти мова не тільки про літературний, але й виховавчий вплив,— те, що Кобилянська називала «моделюванням характеру»", — згадувала письменниця у мемуарах.
Дівчина навчається в гімназії Українського педагогічного товариства, стає членкинею "Пласту", товаришує з Дарією Цвєк — в майбутньому відомою кулінаркою, авторкою низки популярних книг з рецептами галицької кухні.
Навчання у Львові: гурток україністів і Богдан-Ігор Антонич
За два роки Макогон вступає до Львівського університету на гуманітарний відділ, бере участь у діяльності студентського гуртка україністів. У цій спільноті знайомиться й починає приятелювати з письменником Богданом-Ігорем Антоничем. Згодом Ірина Вільде у своїх спогадах про Антонича описуувала, як через лемківську вимову спочатку подумала, що той — поляк, який намагається кавалерувати до дівчат-українок.
Антонич написав рецензію на твори подруги, що не була свого часу опублікована через смерть поета. Він зауважував потужний потік ліризму та новелістичність її письма:
"До моделю «химерне серце» долучений модель «дикунка», плюс дві краплі меланхолії та всевибачливої усмішки над іронією долі... плюс трохи визивної, але дуже невинної дівочої... одвертості в еротиці та фізіології жінки, плюс дуже багато відчуття родинного інстинкту, плюс три краплини наївності... плюс легкий, наче весняний капелюшок, стиль, плюс свіжість і мистецький інстинкт відповідних та на відповідному місці образів... плюс вся решта", — писав він про твори Ірини Вільде.
Згодом Вільде зібрала рукописи та опублікувала статті й спогади про Богдана-Ігоря Антонича.
Кохання Ірини Вільде і феміністична робота в Коломиї
У 1930 році Дарина Макогон знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком Євгеном Полотнюком, членом УВО і керівником "Пласту" в Станиславівській українській гімназії. Він вступив до Львівської політехніки на хімічний відділ, але через зловживання адміністрації не склав сесії і перевівся на рільничо-лісовий відділ. Полотнюк був спортсменом, бігуном, а друзі кликали його на німецький лад "Ойген".
У той же рік Дарину Макогон відраховують з університету, офіційна причина — несплата за гуртожиток, але насправді її запідозрили у співпраці з українським підпіллям. Вона повертається до Станиславова, де працює вчителькою й дописує в українські часописи. Незабаром переїжджає до Коломиї і влаштовується в редакцію журналу "Жіноча доля": її обов'язком було ведення так званих жіночих куточків у місцевій пресі.
"Це був орган ліберально-феміністичного напрямку, який ще в редакційній статті першого номера проголосив, що його основна мета «просвітити нашу меншу сестру і зробити її гідною стати побіч чоловіка за наше горожанське право»", — згадувала Ірина Вільде у передмові до "Незбагненного серця".
У 1934 році Ірина Вільде і Євген Полотнюк беруть шлюб, у 1936-му народжується їхній старший син Ярема, названий на честь головного героя Шевченкових "Гайдамаків".
В наступні роки виходять повісті Ірини Вільде "Метелики на шпильках" про її час навчання у Чернівецькій гімназії, і продовження — "Б'є восьма".
У 1936 році вона отримує найвищу тоді галицьку літературну премію імені Франка, усталену Товариством письменників і журналістів. Серед претендентів були вже відомі письменниці Катря Гриневичева і Наталена Королева, але літературний критик Михайло Рудницький наполіг, що премію має отримати саме Ірина Вільде, адже її талант — "європейський". Це спричинило велику суперечку в середовищі письменників, один із членів комітету премії навіть покинув його на знак протесту, але для Ірини Вільде рік став тріумфальним — окрім всього, вона надрукувала збірку оповідань "Химерне серце" й почала писати роман "Сестри Річинські".
Та життя не було безхмарним: у 1939 році Євгена Полотнюка за підозрою в належності до ОУН кинуто до концентраційного табору. Звільнили його радянські війська. Незабаром Ірину Вільде прийняли до Спілки письменників УРСР. У 1942 році народила другого сина Максима.
На початку Другої світової війни Євген Полотнюк отримує місце надлісничого в селі Микуличин (тепер Надвірнянський район Івано-Франківської області). Родина живе у лісництві, в митрополичих маєтках Андрея Шептицького, там будують бункери, виникла старшинська школа УПА.
Полотнюк виконує ризиковані доручення Української Повстанської Армії, стає одним із учасників операції "Буря", пов'язаної з рейдом Сидора Ковпака. У 1943 році, під час повернення зі свого завдання, Євген Полотнюк був захоплений поляками і відданий в руки гітлерівців. Перевірка виявила криївки, його звинуватили у належності до ОУН і в числі інших дев'яти заручників прилюдно розстріляли у Ворохті.
Німецькі урядовці попередили Ірину Вільде про арешт чоловіка і їй вдалося врятуватися. Вона тікає з немовлям на руках, узявши з собою лише дитячий одяг, чоловіків весільний дарунок — друкарську машинку — і рукопис роману "Сестри Річинські".
Деякий час письменниця переховувалася серед людей, а потім з підробленими документами виїхала у Ходоров, де були її батьки та старший син Ярема. Там влітку 1944 року Ірина Вільде зустріла прихід "других совітів".
Переїзд до Львова
Восени того ж року Ірина Вільде з синами переїжджає до Львова — тут вона житиме до кінця своїх днів. За радянської влади їй доводилося приховувати свою належність до українських молодіжних організацій — адже це "буржуазний націоналізм", причину розстрілу чоловіка, а також долю братів, які були змушені емігрувати після поразки повстанського руху.
У 1945–1949 роках Ірина Вільде працювала спецкореспонденткою газети "Правда Украины", а в 1947 році за сприяння Сидора Ковпака стала депутаткою Верховної Ради Української РСР.
Вільде зазнавала гонінь у Спілці письменників: через суперечливі факти біографії її цькували як комуністи, так і антикомуністи, як показує у розвідці стенограмами засідань Спілки письменників дослідник Роман Горак. Коли ж після 1952 року тиск припинився, Ірина Вільде стала захищати молодших письменників, яких могли переслідувати за "антирадянську діяльність".
"Мати завжди намагалася говорити правду. Писала два листи до Сталіна. 3 усіма реверансами, але ставила запитання. Чому історія України подається дещо у фальшивому вигляді? Які з цього можуть бути висновки? Це все писала мати, не боялася, її в тому підтримувала її мама, моя бабуся Адольфіна Гнатівна Макогон", — згадував син Ірини Вільде Ярема Полотнюк.
У цей період Вільде вдруге вийшла заміж — за полковника КДБ Івана Дроб'язка, російськомовного інженера з Харківщини, що працював на одному з військових заводів. І хоча ходили чутки, що чоловіка підіслали до письменниці для шпигування, ось що вона писала подрузі:
"Після танцю — забувся, чи що? — він не поцілував мене в руку, як інших жінок, а у вижолобину долоні. Розумієш? Начеб хотів води напитися з неї. І — все. Все, моя дорога! З тієї хвилини гріх кружляє довкола мене, наче вовк довкола отари овець".
Як пише в спогадах дисидент і громадський діяч Іван Гель, Дроб'язко був відомий участю в долі дисидентів. Пара пробула в шлюбі 10 років і розлучилася у 1960-му. "Шлюбна обручка — пересторога, але не охорона від зради", — так напише Ірина Вільде про причини розставання Дроб'язком.
Magnum opus "Сестри Річинські"
У 1955–1956 роках у журналі "Жовтень" було надруковано перший том роману "Сестри Річинські", який став magnum opusMagnum opus — з латини "велика робота" або "велика справа". У мистецтві — найкраща, найбільш амбітна робота митця чи мисткині. Ірини Вільде.
Це монументальний твір-епопея, сімейна сага, дія якої відбувається на Галичині у час Першої світової війни та міжвоєнний період. Нині цей роман називають українською "Грою престолів", тільки без драконів, також це найбільша за обсягом книга, написана українською авторкою будь-коли.
У центрі сюжету п'ять сестер — Катерина, Зоня (Софія), Ольга, Неля і Слава. Після смерті батька, греко-католицького священника Аркадія Річинського, сестри і їхня мати Олена опиняються сам на сам із фінансовими труднощами у сучасному їм патріархальному світі.
Попри радянську цензуру й деякі вимушені компроміси з соціалістичною дійсністю, "Сестри Річинські" не втратили художньої цінності. Щоб твір пройшов через радянських критиків, авторка мусила переробляти текст, однак в умовах цензури письменниці вдалося згадати й про Голодомор, і про репресії 1930-х років.
У 1965 році Ірина Вільде отримала Шевченківську премію за "Сестер Річинських" — вона стала першою жінкою серед лавреатів.
Про феміністичну оптику, секс та унікальний зріз епохи твору чиатйте більше у матеріалі: "Через родину до могутності нації": чому роман "Сестри Річинські" Ірини Вільде отримав нову популярність
"Нанашка" і львівські літературні салони: стосунки з іншими класиками
Значення фігури Ірини Вільде у Львові в другій половині ХХ століття можна порівняти з фігурою Гертруди Стайн у Парижі в першій половині ХХ століття. Письменниця опікувалася як старшими літераторами, так і молодими письменниками — Роман Іваничук навіть прозвав її "нанашкою", що означає "хрещена матір".
Ірина Вільде часто приймає великий гурт гостей, у її помешканні відбуваються літературні салони: літературознавиця Віра Агеєва зауважує, що "на вареники до Вільдихи" ходив увесь літературний Львів. А в прикарпатському селі Дора, де письменниця мала дачу, вона влаштовувала навіть карнавальні маскаради.
Саме Ірина Вільде у 1962 році організувала легендарну подію — приїзд до Львова молодих київських поетів і літераторів-шістдесятників Івана Дзюби, Івана Драча та Миколи Вінграновського.
Саме тоді склалася романтична історія кохання Івана і Марти Дзюбів. Це була вечірка з нагоди ювілею письменниці: Марта Дзюба розповідає, що Ірина Вільде, яка була близькою подругою її матері, натякнула дівчині, мовляв, приглядайся до київських хлопців. Сприйнявши цю пораду іронічно, дівчина все ж подумала: "Вінграновський — ні, не мій тип, блондин Драч — так само... А от критик із Києва, високий і чорнявий — це може бути". Марта Дзюба згадує, що вони з Іваном танцювали удвох весь вечір, а вже на наступний день прийшов до її матері й запропонував руку і серце. Рівно за рік Марта й Іван одружаться і проведуть разом усе життя.
У 1965–1966 роках Ірина Вільде очолювала Львівську організацію Спілки письменників УРСР й запровадила в її середовищі традицію "Останньої сторінки": в останній день кожного року проводити літературний вечір, на якому письменники читали якийсь зі своїх нових творів, яким завершували рік.
Також як голова Львівського відділення Спілки письменників Ірина Вільде просила суд віддати на поруки літературного критика й мистецтвознавця Богдана Гориня, якого судили "за антирадянську діяльність". Це був своєрідний протест проти арештів, який вона висловила разом з Романом Іваничуком, Романом Лубківським, Яковом Стецюком, Володимиром Ґжицьким та головою Львівського відділення Спілки художників УРСР Еммануїлом Миськом.
Окрім цього, Ірина Вільде доводиться родичкою письменникові Тарасові Прохаську та літературознавцю й перекладачеві Юрію Прохаську: їхня матір — троюрідна племінниця Ірини Вільде.
"Культу Ірини Вільде як письменниці в нашій сім’ї не було, — згадував Тарас Прохасько. — Це найдотепніша і найвеселіша людина, яку пам'ятаю з дитинства. Швидко і легко могла порозумітися з людьми різного соціального статусу. Спільну мову знаходила і з інтелігентами, і з селянами. Тому що бачила та відчувала, про що і на якому рівні можна розмовляти з людиною. Таким чином наближувала співрозмовника до себе. Одне слово, уміла розкривати людей".
Ірина Вільде померла 30 жовтня 1982 року у 75 років. Похована на 59-му полі Личаківського цвинтаря у Львові.
Довкола постаті Вільде ще за її життя виник потужний літературний міф. "Коли я й хотіла бути замітнішою письменницею, то тільки тому, щоб зробити своєю працею прислугу українській культурі", — говорила вона.
І хоча важко уявити менш сприятливі умови для реалізації письменницького таланту, аніж роки життя Ірини Вільде у міжвоєнний період та за тоталітарного режиму Радянського Союзу, їй вистачило духу й сили волі, щоб прозвучати на повен голос і не змарнувати свій талант.
Письменник Дмитро Герасимчук у статті "Любов'ю любов нарікши…" до 75-річчя Ірини Вільде стверджує, що "якби письменниця не написала більш нічого, а лише роман «Сестри Річинські», і тоді її ім'я було б у списку найдостойніших".
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media