В Івано-Франківському драмтеатрі до 4 серпня триває виставка Average Peace Enjoyer. Вона актуалізує рефлексії про Боснію і Герцеговину, яка підписала мирні угоди в 1995 році, проте все ще залишається обмеженою наслідками цих перемовин.
Кураторська екскурсія виставкою в драмтеатрі відбудеться 4 серпня. Напередодні куратори Марія Нощенко та Максим Ходак спеціально для Суспільне Культура пропонують текстову екскурсію експозицією.
Назва виставки відсилає до мему "Average fan vs Average enjoyer" ("Типовий фанат проти Типового поціновувача"), порівнюючи дві позиції щодо певного питання: слабку одержиму й сильну позицію з міцною щелепою. У нашій інтерпретації "Типовий поціновувач миру" говорить про складність формули миру, з особливою увагою до Боснії і Герцеговини, що досі залишається скутою наслідками Дейтонської мирної угоди. Ми починаємо виставку роботою Бояна Стойчіча Hope Hotel Phantom (2023).
Через 27 років після підписання Дейтонської угоди Боян Стойчіч забронював собі кімнату в готелі Hope ("Надія"), Дейтон, штат Огайо, задля особистої зустрічі з ліжками, коридорами та конференц-залами, що були заповнені політиками-миротворцями під час підписання домовленостей, які перетворили Боснію і Герцеговину на симулякр демократії. Блукаючи напівпорожнім готелем, Боян, немов фантом минулого, нагадує стінам про історичні помилки, свідками яких їм довелося бути. Ініційований США "кокон миру" завершився продажем 250 футболок із логотипом мирних переговорів, а також новою конституцією, політичним устроєм та "станом спокою і гармонії, періодом між війнами" — миром.
Та у боротьбі за боснійський мир боснійців винесли за дужки — щоб з дистанції безпечної території вивести нові лінії карти. За складною архітектурою угоди й складеної конституції ховалась відсутність довгострокового розв'язання конфлікту. Боснія і Герцеговина залишилась проєкцією чужої ідеологічної мрії з уведенням етнічних квот, що мали б заперечити розрізнення та нетерпимість, але натомість лише сепарували суспільство, виокремивши "правильних" мультикультурних суб'єктів. Минуле залишилось гострим уламком в тілі держави, закріпленим контактною групою та міжнародним правом.
Для нас є важливим просторовий колаж, який виникає в приміщенні театру. Позаду телевізора видніється франківський тезка Hope Hotel — готель "Надія" (з неоднозначною репутацією), створюючи проєкцію на майбутній український мир.
Другий поверх починається конструкцією з газоблоків, обертаючи хронологію виставки у період до миру, в часи хорватських бомбардувань та облоги Сараєва. У роботі Сані Івекович "Загальна тривога (Годар)" (1995/2000) напис "Загальна тривога у Валпово та Белище" з'являється під час трансляції фільму "На останньому подиху" Жана-Люка Ґодара. Під час обстрілів міст та сіл Хорватії югославською армією люди, звичайно ж, продовжували дивитись латиноамериканські мелодрами та фільми французької нової хвилі. Близька до нас ситуація, коли перегляд фільму є менш рутинною подією за сповіщення повітряної тривоги.
Залученість у медіа стала гарантом безпеки, вчасний перегляд телевізора — побаченим сповіщенням про загрозу. Практика хорватської мисткині Сані Івекович спрямована на критичне переозначення медіаобразів, зокрема крізь гендерну оптику. Обраний епізод зображує героя Жана-Поля Бельмондо, який діє як "бешкетник без причини", вихваляючись своєю позірною маскулінністю. Вирізаючи кадри разом зі сповіщенням про небезпеку, Саня руйнує ілюзію кіно та інфантильну гру в маскулінність одним текстовим повідомленням від органів влади.
Роботи Івекович та Ґодара нагадують нам ситуацію імпорт — експорт, де епізоди з фільму останнього стають тлом для напису "загальна тривога" — вторгнення воєнної реальності в ескапічні сцени французького кіно 60-х. Ґодар натомість звертається до експортованих зображень Боснійської війни, щоб проілюструвати ними роздуми про роль культури й мистецтва.
Відеоесей Жана-Люка Ґодара "Я вас вітаю, Сараєво" (1993) — практика пильного вдивляння у фотографію, що зображує бійців "Тигрів Аркана"Тигри Аркана" — військовий підрозділ сербського кримінального авторитета Желька Ражнатовича (Аркана), відповідальний за зґвалтування, масові вбивства, примусове утримання населення Хорватії та Боснії і Герцеговини. Єдиним випадком судового вироку щодо члена формування Аркана є справа проти Бобана Арсича 2004 року.", один з яких б'є ногою голову мертвої мусульманки, вбитої сербським парамілітарним формуванням. Один кадр війни, що обрамлює всю війну та спонукає до питань про етичність погляду. Ґодар звертається до "культурної Європи", запитуючи, що є винятком, а що — нормою в разі терору і смерті. Перелік "великих" імен європейської культури в оповіді зовнішнього спостерігача з привілейованої позиції нагадує зрежисовану С'юзен Зонтаґ п'єсу "Чекаючи на Ґодо", поставлену в оточеному Сараєві:
"Моя постанова «Ґодо» для них означає (...) те, що це велика європейська п'єса і що вони є членами європейської культури. (...) саме висока культура Європи є для них ідеалом, їхнім паспортом європейської ідентичності". (Sontag S. Waiting for Godot in Sarajevo. Performing Arts Journal, Vol. 16, No. 2 (May, 1994), pp. 87–106.)
Ґодар відокремлює мистецтво від культури, ставить його в опозицію до вимог поведінки, до погодженої норми, до диктату, яким визначає культуру. Мистецтво постає винятком, виключенням, що проживається, записується, фільмується. Правило прагне позбутись винятку, залишитись всеохопним, позбавити міста Мостар чи Сараєво набутого мистецтва життя. Мистецтво у трактуванні Ґодара не несе відповідальності: воно піднесене, як музика Арво Пярта, та нездатне стріляти в оточене Сараєво через приціл снайперської гвинтівки.
Наступна робота — рання документальна стрічка польського режисера Павела Павліковського "Cербский епос" (1992) — відходить від транслювання порнозображень воєнних руїн, намагаючись зануритись у пастки "націоналістичної міфоманії" та створити портрет тодішнього президента Республіки Сербської — Радована Караджича.
З часом фільм Павліковського був спресований у глядацькій пам'яті до сцени візиту російського письменника Едуарда Лімонова на позиції сербських військ. Виправдання Едуарда були записані Емманюелем Каррером у його книзі "Лімонов" 2011 року:
"Запитання таке широке, з підковиркою, «стріляли по цивільних у Сербії» (...) Очевидно, той, хто поставив це запитання, орієнтується на фільм BBC (...) «Сербська етика» чи «Сербська епіка» (...) і там є сцена, яку зняв Павліковський, нехай це залишиться на його брудній совісті, де я стріляю з кулемета. Дійсно, я там стріляю з кулемета. Уся ця справа відбувається в Палі, тодішній столиці Боснійської Сербської Республіки. І я стріляю з кулемета на полігоні. І коли згодом це все інтерпретувалося, нібито я стріляю по Сараєво, то треба хоча б собі уявляти, що Пале і Сараєво розділяють кілька десятків кілометрів. Тому в цьому випадку всі питання з мене потрібно зняти".
Пояснення росіянина Європа почула: у 2024 році екранізація його біографії потрапляє у головну програму Каннського кінофестивалю. Слів про стрільбу в іншому місті виявилось достатньо, щоб отримати амністію, щоб мистецтво залишалось мистецтвом, письменник — письменником, а політика — винятком.
Режисер фільму Кіріл Сєреєбрєніков відмовився від сцени стрільби з оригінального сценарію співавторства Павліковського, зазначивши, що "про цю частину життя Лімонова я просто не хочу знати, її не буде".
Єдиною роботою, що прямо говорить про досвід українців, є відео коломийського дуету Яреми Малащука і Романа Хімея. У фільмі "Додаткові сцени" (2024) режисери запросили актора Павла Алдошина, чинного військовослужбовця Збройних сил України, повернутися з лінії зіткнення, щоб зіграти епізоди цивільного життя. Сцени повсякдення скомбіновані з кадрами фільму "Снайпер. Білий Ворон" (2021), у якому Павло зіграв військового снайпера, коли був цивільним актором. Ігровий кадр став документальним, а побутове існування — акторською грою.
Додаткові сцени, на противагу видаленим, існують лише на стадії монтажу. Їхня доля не вирішена: вони можуть зайняти важливу частину сюжету або залишитись непобаченими. Використовуючи мову додаткових сцен, Малащук та Хімей розповідають історію, що поки не має кінця. Допоки триває сьогодні, триватиме стадія монтажу.
Проєкція на головній сцені театру — це робота Єлени Юреши "Афазія" (Третій акт) — "Дитина з району" (2019). Остання частина повнометражного відеоесею досліджує форми репрезентації насильства та насильство репрезентації. Особисті свідчення журналістки Барбари Матейчич змінюються танцем-реконструкцією того самого тиражованого зображення авторства Рона Хавіва, до уважного розгляду якого спонукає Ґодар.
Фотографія залишається свідченням у Міжнародному трибуналі щодо колишньої Югославії, а послідовна оповідь про злочинця Dj Max стає альтернативним інструментом історії, що говорить про насильство оминаючи його документальне зображення. Відтворення фотографії через м'яз та напругу електронної музики нагадує практики презентифікації — виходу за межі медіуму тексту у зверненні до історії.
Рух живого жіночого тіла у владній позиції стає оповіддю-протиставленням, підкреслюючи тотальну зневагу та понівечення людського тіла. Чи може сприйняття історії будуватись на тілесній пам'яті, змістивши увагу від зображення кривдника до тих, кому доводиться співіснувати зі злочинцями в одних клубах Белграду, доки досі триває очікування від акту вбивства до винесення судового акту.
Виставку завершує спів Арменда Мефтарі (Менді), яким він дякує США за події 1999 року — тоді виключене з Дейтонської угоди Косово отримало американську підтримку у формі натівських бомбардувань Югославії, роздуми про етичність яких досі залишаються актуальними. Щирий жест вдячності, що був записаний косоварським виконавцем у 2014 році обернувся у мем як привід іронічно нагадати про зовнішню політику світового миротворця: американські воєнні злочини, нафтову експансію, любов до зброї. Часто подібні відео ставлять питання "А як щодо США?", підважуючи американську безкарність, попри те, що оперують абстрактними фактами, оминаючи низку злочинів, на кшталт в'язниці Абу-Грейб.
Україна також повсякчас висловлює подяки. Проте вимога до вдячності підважується попередньо підписаними зобов'язаннями про захист, економічним зростанням країн-партнерів і тиском на внутрішню політику, що обертає допомогу на форму залежності та привід для електоральної маніпуляції, в якій наратив про "американських платників податків" поглиблює стосунки між жертвою та рятівником у формі "токсичного колишнього".
Врешті, кому висловлюють подяку Сполучені Штати Америки?
Написання тексту стало можливим завдяки підтримці посольства Швейцарії в Україні.
Виставка Average Peace Enjoyer спільного виробництва "Асортиментної Кімнати", Івано-Франківського драматичного театру ім. І. Франка та Videocity. За підтримки Посольства Австрії в Україні, Ukraine Office Austria, Польського Інституту у Києві, Посольства Швейцарії в Україні.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media