Лауреат "Оскара", Робін Вільямс та сатирична комедія: 10 фільмів про досвід ЛГБТІК+ спільноти

Десять фільмів різних років та жанрів, у центрі яких зображено представників спільноти ЛГБТК+. . Momentum Pictures

Червень традиційно вважають місяцем гордості (прайду) спільноти ЛГБТКІ+ та вшанування пам'яті Стоунволлських бунтівСерія масових демонстрацій представників квір-спільноти, що наткнулися на рейд поліції в готелі Stonewall Inn у Нью-Йорку, які стали переломним моментом у боротьбі за права ЛГБТК+ у США та в усьому світі., які відбулися в червні 1969 року.

Репрезентація квір-людей у кіно зазнала значних змін протягом десятиліть, відображаючи суспільні зміни та постійну боротьбу за права спільноти ЛГБТКІ+.

Перші зображення квір-персонажів часто були стереотипними, маргіналізованими або негативно забарвленими, що відображало соціальні упередження відповідного часу. Одначе коли рух за права ЛГБТКІ+ став набирати обертів, почали з'являтися більш автентичні та тонкі репрезентації.

Раніше Суспільне Культура вже розповідало про квір-персонажів Disney, а в цій добірці пропонує для перегляду десять фільмів різних років та жанрів, у центрі яких — представники спільноти ЛГБТКІ+.

Париж палає (1990), реж. Дженні Лівінгстон

Miramax Films

"Париж палає" є класикою документального квір-кіно і належить до 30 найвидатніших фільмів на тему ЛГБТКІ+ усіх часів (Британський кіноінститут). Його прем'єра відбулася на Міжнародному кінофестивалі у Торонто, а у межах Берлінського кінофестивалю фільм відзначили премією "Тедді".

Документальна стрічка дає інтимний погляд на яскраву бальну культуру Нью-Йорка кінця 1980-х років, зосереджуючись на афроамериканській, латиноамериканській, гей- та трансгендерній спільнотах, представники яких брали участь у цих заходах.

Серіал "Поза" (2018–2021) також розкривав перед глядачами світ балів, але мав вигаданих персонажів та сюжет.

FX

"Париж палає" показує життя різних дрег-королев та перформерів і розказує про систему домів, які змагаються у складних бальних конкурсах, що слугують водночас творчою віддушиною та джерелом розширення прав і можливостей на тлі дискримінації та маргіналізації.

Фільм представляє рідкісний і шанобливий погляд на життя та боротьбу небілих людей з ЛГБТКІ+, підкреслюючи їхню стійкість, схильність до творчості та почуття спільноти. Він проливає світло на мистецтво вогу та складні соціальні ієрархії на бальній сцені, які на той час були майже невідомі основній аудиторії.

До речі, феномен вогу став широко відомий у 1990 році, коли був показаний у музичному відео Мадонни на пісню Vogue, і також завдяки його дослідженню у "Париж палає".

Клітка для пташок (1996), реж. Майк Ніколс

United Artists

Фільм є римейком французької комедії "Клітка для диваків" (1980), і хоча першоджерело свого часу отримало "Золотий глобус" як найкращий іноземний фільм, в американської адаптації є дві головні переваги — Робін Вільямс та Натан Лейн у головних ролях.

Арман (Вільямс) і Альберт (Лейн) живуть життям, з їхнього погляду, ідеальним. Вони володіють успішним нічним клубом у самому центрі Маямі. Але їхній затишний спокій раптово порушує повернення сина Армана, який збирається одружитися на дочці сенатора та віце-президента Комітету з питань моралі.

Як можна здогадатися з опису, Вільямс та Лейн грають пару геїв, але розподіл ролей є несподіваним. У фільмі герой Альберта представлений як гей, що має виражені фемінні риси. З його персонажем також пов'язаний один із ключових комедійних елементів фільму — переодягання у жінку і спроба видати себе за дружину, а не чоловіка.

Першочергово продюсери хотіли, щоб ця роль відійшла Вільямсу, але актор відмовився, адже мав схожий образ у фільмі "Місіс Даутфайр". Саме тому у фільмі Робін Вільямс виконує роль більш маскулінного, але не менш комедійного Армана. Роль Альберта відійшла Натану Лейну, для якого це стало першою великою появою на екрані (зараз актор відомий своїми ролями на Бродвеї, а з останніх його робіт на екрані — серіал "Вбивства в одній будівлі" та "Усі страхи Бо").

Окрім того, зараз Натан Лейн є відкритим геєм, але на момент промоції фільму актор не був готовий публічно заявляти про свою орієнтацію. Під час інтерв'ю з Опрою Вінфрі у 1996 році актор потрапив у незручне становище, коли ведуча натякала на гомосексуальність актора і намагалася розпитати його про це. Тоді ж, за спогадами Лейна, на допомогу прийшов Робін Вільямс і відволік увагу ведучої на себе жартами. За це Лейн досі вдячний Вільямсу і навіть називав його "святим".

Шибеник (2011), реж. Селін Ск'ямма

Canal+

"Шибеник" — це французька драма про дорослішання, що розповідає історію Лор — 10-річної дівчинки, яка влітку переїжджає з родиною до нового району. Почуваючись комфортніше в чоловічому одязі та з хлоп'ячою зачіскою, Лор представляється сусідським дітям Мікаелем, і вони охоче приймають її як хлопчика. Між Мікаелем та дівчинкою Лізою швидко зав'язується дружба, і Ліза закохується в Мікаеля, не здогадуючись про справжню стать Лор.

Режисерка фільму Селін Ск'ямма відома своєю любов'ю до дослідження тем гендеру та статі у своїх фільмах (інші її роботи — "Водяні лілії" та "Портрет дівчини у вогні"). В "Шибенику" вона так само делікатно досліджує теми гендерної ідентичності та квір-ідентичності через досвід свого юного героя.

Фільм висвітлює не тільки розмитість гендерних меж, а також і важливість самовираження та соціальну динаміку. Взаємодія Лор з однолітками в ролі Мікаеля ілюструє, як гендерна ідентичність може формуватися під впливом соціального сприйняття. А коли батьки Лор дізнаються про її подвійне життя, що призводить до конфронтації, це відображає ширшу суспільну боротьбу за прийняття та розуміння ненормативних гендерних ідентичностей.

Фокусуючись на дитячій перспективі, "Шибеник" передає невинність і відкритість, з якою діти ставляться до своєї ідентичності. Експерименти Лор із гендерною ідентичністю зображені як природна частина дитячого пошуку, вільна від упереджень і суджень, які часто нав'язують дорослі.

Фантастична жінка (2017), реж. Себастьян Леліо

Sony Pictures Classics

Говорячи про тему гендерної ідентичності та її відображення у кіно, неможливо не згадати стрічку "Фантастична жінка". У 2018 році фільм отримав премію "Оскар" як найкращий іноземний фільм, а також був відзначений премією "Тедді" 67-го Берлінського кінофестивалю.

Стрічка розповідає історію Марини Відаль (виконавиця головної ролі Даніела Вега так само є трансгендерною жінкою в реальності) — трансгендерної жінки, яка працює співачкою та офіціанткою в Сантьяго. Життя героїні перевертається, коли раптово помирає її хлопець Орландо. Після його смерті Марина стикається з підозрами та дискримінацією з боку сім'ї Орландо та влади, які ставляться до неї вороже і з неповагою. Незважаючи на ці виклики, Марина мужньо долає горе, відстоюючи свою ідентичність і гідність, борючись за право оплакувати коханого та жити наповненим життям.

Фільм влучно зображує дискримінацію та упередження, з якими стикаються трансгендерні люди. Досвід спілкування Марини з родиною Орландо, правоохоронцями та медичними працівниками висвітлює системну трансфобію та суспільні обмеження, які часто постають перед трансгендерними людьми. Фільм не цурається показувати болісну реальність маргіналізації та жорстокого поводження через гендерну ідентичність.

Стійкість Марини перед обличчям негараздів є центральною темою фільму. Вона уособлює силу та гідність, відмовляючись бути приниженою фанатизмом, з яким вона стикається. Її боротьба за збереження своєї ідентичності та відстоювання права оплакувати Орландо підкреслює ширшу боротьбу за прийняття та рівність всередині спільноти ЛГБТІК+.

Матір сцени (2020), реж. Джекі Вівер

Momentum Pictures

"Матір сцени" — це комедійна драма, що розповідає про Мейбеллін Меткалф —консервативну керівницю церковного хору з Техасу. Від покійного сина Рікі вона успадковує дрег-клуб у Сан-Франциско. За ці роки Рікі віддалився від матері через свою сексуальну орієнтацію, і залишає їй клуб, сподіваючись, що вона його продасть. Однак Мейбеллін вирішує вшанувати спадщину сина, взявши на себе управління клубом.

Персонажка Мейбеллін займає центральне місце у фільмі, досліджуючи питання прийняття та трансформації. Вона походить із консервативного середовища з обмеженим розумінням квір-культури, але згодом починає любити і приймати людей зі світу свого сина. Її подорож відображає ширшу тему подолання розбіжностей і знаходження спільної мови через емпатію та відкритість.

У фільмі йдеться про складну сімейну динаміку, зокрема про відчуження між Мейбеллін та її сином Рікі через його стать та гендер. Успадкувавши і прийнявши клуб Рікі, Мейбеллін знаходить спосіб посмертно відновити зв'язок із сином та виправити помилки минулого. Ця сюжетна лінія підкреслює потенціал для зцілення і примирення в сім'ях, які постраждали через складність прийняття квір-людей.

"Матір сцени" з любов'ю та повагою розповідає про дрег-культуру. Фільм підкреслює артистизм і дух спільноти в дрег-клубах, представляючи дрег-королев як багатовимірних персонажів зі своїми мріями, боротьбою і талантами. Така позитивна репрезентація допомагає демістифікувати дрег для цільової аудиторії та демонструє його як легітимний і виразний вид мистецтва.

Служниця (2016), реж. Пак Чхан Ук

Moho Film

"Служниця" є еротичним трилером режисера Пак Чхан Ука за мотивами британського роману "Оксамитові пальчики".

Дія фільму розгортається в 1930-х роках у Кореї під час японського колоніального правління і розповідає історію молодої кишенькової злодійки на ім'я Сук-хі, яку наймає шахрай, відомий як граф Фуджівара, щоб вона стала служницею японської спадкоємиці, пані Хідеко. План графа — спокусити пані Хідеко, одружитися з нею, а потім запроторити її до божевільні, щоб вкрасти її статки.

Фільм ставить лесбійський роман в основу оповіді. Стосунки між Сук-хі та пані Хідеко зображені з глибиною та чутливістю, виходячи за межі простого еротизму і досліджуючи справжній емоційний зв'язок та інтимність. Цей центральний роман кидає виклик гетеронормативним наративам, які домінують у кінематографі.

Сюжет критикує патріархальні структури, які пригнічують жінок, використовуючи квір-стосунки як форму спротиву. Кохання Сук-хі та Хідеко стає засобом втечі від маніпуляцій та обмежень, нав'язаних чоловічими персонажами, зокрема графом Фудзіварою та жорстоким дядьком Хідеко — Козукі.

"Служниця" вирізняється позитивним зображенням квір-стосунків, які не затьмарені трагедією чи соромом.

Фільм завершується на оптимістичній ноті: Сук-хі та Хідеко знаходять свободу і щастя разом, що є значним відступом від багатьох квір-наративів, які закінчуються втратою або відчаєм.

Ми всі — незнайомці (2023), реж. Ендрю Гейг

Надано командою фільму

Режисером британської драми став Ендрю Гейг, а головні ролі в картині виконали Ендрю Скотт (серіали "Погань" та "Ріплі") і Пол Мескал (серіал "Нормальні люди", фільм "Після сонця").

За сюжетом сценарист Адам (Ендрю Скотт) зустрічає загадкового сусіда Гаррі (Пол Мескал) у своєму напівпорожньому будинку в Лондоні. Нічна розмова поступово переходить до спогадів дитинства Адама. Повернувшись у спогадах до будинку загиблих батьків, Адам раптово бачить їх такими, якими вони були 30 років тому.

Стрічку називають одним із найважливіших незалежних фільмів року, вона належить до десятки найкращих кінокартин 2023-го за версією Національної ради кінокритиків США. Також "Ми всі — незнайомці" отримали шість номінацій на премію BAFTA, зокрема і в категорії "Найкращий британський фільм".

Фльм "Ми всі — незнайомці" фокусується не тільки на романтичних взаєминах між героями, а й на рефлексії дитинства та спогадів про батьків і сім'ю, чим показує, що історії про квір-людей не обов'язково мають обертатися навколо прийняття своєї ідентичності, а можуть охоплювати ширші аспекти.

Портрет дівчини у вогні (2019), реж. Селін Ск'ямма

кадр з фільму. Фото: кадр з фільму "Портрет дівчини у вогні"/ Pyramide Distribution

Селін Ск'ямма вже згадувалася у цій добірці, але її фільм "Портрет дівчини у вогні" є однією з найяскравіших стрічок як самої режисерки, так і квір-кіно за останні роки. Сюжет розгортається у Франції наприкінці XVIII століття і розповідає про романтичний зв'язок між двома молодими жінками: аристократкою та художницею, якій доручили написати портрет першої.

Стрічка отримала широке визнання та похвалу багатьох глядачів та критиків, а серед її престижних здобутків — приз Каннського кінофестивалю за найкращий сценарій.

Селін Ск'яммі вдалося показати тендітну та медитативну історію, без недоречної сексуалізації та об'єктивізації жінок (як це часто буває з фільмами про лесбійок). Окремо запам'ятовується візуальний ряд фільму, більшість кадрів у якому схожі на самостійні картини.

Для акторки Адель Енель (яка зіграла аристократку) роль у "Портреті дівчини у вогні" стала останньою в кіно. Після завершення зйомок Енель вирішила покинути акторство через толерування сексуального насильства та "екоцидний і расистський" лад у кіноіндустрії. Французька акторка роками виступала проти несправедливості, одна з її останніх гучних реакцій — у 2020 році Енель покинула залу під час премії "Сезар", коли Романа Поланскі оголосили найкращим режисером. Акторка пішла з церемонії, вигукнувши "Браво, педофілія!".

Самотній чоловік (2009), реж. Том Форд

Artina Films

Повнометражний режисерський дебют дизайнера модного одягу Тома Форда (який і профінансував створення фільму). Сам Форд, що є відкритим геєм, як основу сценарію взяв однойменний роман Крістофера Ішервуда.

Події розгортаються в 1962 році у Лос-Анджелесі. Колін Ферт грає головного героя —Джорджа Фальконера, професора британського університету, який переживає раптову смерть свого партнера Джима. Історія відбувається протягом одного дня, коли Джордж розмірковує про самогубство, аналізуючи своє минуле і взаємодію з людьми довкола.

Фільм пропонує глибоко емпатичне зображення горя Джорджа після смерті його коханого. Цей аспект історії висвітлює боротьбу одностатевих пар, яку часто ігнорують, особливо в часи, коли їхні стосунки не були визнані ні юридично, ні соціально. Процес жалоби Джорджа зображений з чутливістю і глибиною, підкреслюючи універсальну природу любові та втрати.

Джордж Фалконер зображений як багатовимірний персонаж, чия сексуальність та любов стали невіддільними, але не єдиними аспектами його ідентичності. Фільм досліджує інтелектуальні пошуки, дружбу та внутрішню боротьбу героя, надаючи цілісний погляд на життя гея, що виходить за межі стереотипів.

Я з групи підтримки (1999), реж. Джеймі Баббіт

Lions Gate Films

Сатирична комедія, що розповідає історію Меган Блумфілд — чирлідерки середньої школи, яку батьки та друзі відправляють до табору конверсійної терапії під назвою "Вірні напрямки", бо підозрюють, що вона лесбійка. Незважаючи на початкове заперечення, Меган починає приймати свою сексуальність під час перебування в таборі.

Фільм використовує сатиру для критикування практики конверсійної терапії, викриваючи її шкідливий та неефективний характер. Перебільшуючи абсурдні методи табору та стереотипну поведінку, яку він намагається нав'язати, фільм підкреслює хибність спроб змінити чиюсь сексуальну орієнтацію.

Роман між головними героїнями займає центральне місце в історії і зображений з чутливістю та любов'ю. Їхні стосунки розвиваються природно і слугують контрапунктом до примусової гетеросексуальності, нав'язаної табором. Таке позитивне зображення лесбійських стосунків є важливим, особливо для фільму кінця 1990-х років.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media