Героїня є дзеркалом суспільства: Ніна Кур'ята розповіла про роман "Дзвінка"

. Фото: Facebook/Nina Kuryata

До довгого списку "Книги року BBC 2023" потрапив роман "Дзвінка" Ніни Кур'яти. Книжка розповідає про те, як це — народитися українкою в Радянському Союзі, відчути на собі радянську пропаганду та мовну дискримінацію, а потім — упередженість земляків з інших регіонів.

В етері програми "Культура на часі" на телеканалі Суспільне Культура авторка розповіла про роботу над дебютною книжкою, політичне й соціальне тло "Дзвінки" та чому роман завершується на 23 лютого.

Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.

Ви багато років працюєте в медіа, зокрема працювали в ВВС Україна та навіть були в журі "Книги року". Як відчувається бути по той бік і під оцінкою колег?

Мені дуже приємно, що я взагалі цю книжку дописала та видала. Я писала її довго, бо в мене не було особливо часу, окрім літніх відпусток. Кожну літню відпустку я дописувала кілька розділів.

З журі "Книги року ВВС" я вийшла у 2014 році, коли послала свій рукопис віршів у "Видавництво Старого Лева". Щоб не було конфлікту інтересів, що я координую і є членкинею журі в той час, коли наш постійний номінант має видати або не видати мою книжку віршів. І починаючи з 2014 року, я стежу за конкурсом як дуже зацікавлена людина, але у виборі переможців участі не брала.

Я вражена кількістю книжок, які подали [на премію]. Головна редакторка BBC Україна Марта Шокало написала, що було 139 видань, які відібрали у три номінації. А довгий список "Книги року BBC" виявився досить коротким. Тобто була зроблена величезна робота. Там дуже багато якісних крутих видань, з якими мені просто приємно бути поруч в одному списку.

Роман "Дзвінка". Лабораторія

Що стало остаточним поштовхом, щоб почати писати книжку?

Їх було багато, тому що я все життя чула стереотипи. Основних кліше було два. Якщо ти з Одеси — то чому не говориш російською, а говориш українською? Або якщо говориш українською, то "ты, наверное, со Львова" ("ти, напевно, зі Львова" — Ред). Це мене дуже дістало і я вирішила, що буду писати хоча б для того, щоб, по-перше, фіксувати все, як це з нами відбувалося, як ми опинилися в цій точці. Коли пишеш, щось стає зрозуміліше, легше. Ця тема для мене була досить тригерною: коли тебе щось тригерить, воно повинно мати вихід. Для мене цим було письмо. Потім зрозуміла, що у мене ж виходить книга, вона влучно розпадається на кілька розділів. Принаймні за формою це класифікують як роман.

Роман принаймні в рецензіях називають документальним, а подекуди він виглядає як автобіографічний. Чи так це, чи є в ньому місце вигадці?

Погоджуся з тим, що він автобіографічний, але не є автобіографією Ніни Кур'яти під іншим іменем. Я читала цю рецензію, де роман назвали документальним. Я не є професійною літературною критикинею, щоб сказати, чи точно він є таким, але я старалася виписати свідчення епох, які міняються, з документальною точністю. Всі події, які відбуваються довкола головної героїні, — політичне, соціальне тло, те, що вона чує з телевізора та радіо, читає з газет — дійсно написано з документальною точністю. Водночас роман художній.

Це не збірка новин, вибудованих в послідовності. У романі показано, як всі події, як медіа впливають на розвиток дитини, яка живе спочатку україномовною в україномовному середовищі, а потім — у російськомовному середовищі, потайки зберігаючи свою рідну мову з тими, хто теж говорить українською. Потім ця україномовна людина зі зросійщеного міста приїжджає в україномовне середовище і мусить доводити, що вона україномовна. Я б означила цей жанр як автофікшн. Я його недавно побачила в англомовному інформаційному просторі. Дійсно, там є вигадані персонажі, там є синтетичні персонажі.

Захват ця історія викликає насамперед у читачів, які можуть себе ідентифікувати з героїнею — які росли українськомовними людьми в російськомовній Україні. Чи вдалося вам зібрати відгуки також і від тих, хто "по той бік барикади"? Які це відгуки?

Вони є різні. Наприклад, був відгук від піарниці Ярини Крючковської, яка зростала у Львові та розмовляла українською мовою. Їй не доводилося боротися за своє українське, принаймні в дитинстві. Мені був дуже цінний її відгук тим, що вона сказала, що й у Львові вивчали російську мову і круто було говорити нею без акценту. Мовна колонізація сиділа навіть у тих регіонах, у яких, здавалось би, всі говорять культурною українською мовою.

Мені ці відгуки свідчать про те, що люди розуміють: не у всіх були сприятливі умови. Для когось піти в українську школу — це був не вибір, бо всі школи були українськими. А для когось, як, наприклад, в Одесі, не просто мав бути вибір, а ще повинні були скластися сприятливі обставини, бо таких шкіл було дві. Туди можна було потрапити зі зв'язками та знайомствами. Мені дуже цінна реакція людей, умовно по той бік Збруча, щоб вони розуміли, що багато хто є російськомовним у зовнішньому середовищі не тому, що він народився і так думає, а тому, що були такі обставини. І зараз дуже багато людей намагаються ці обставини подолати.

Я помітила, що велика частина тексту російською мовою написана — звичайно, зі зносками та перекладом українською. Чи міркували ви разом з видавцем, як краще оформити російськомовні репліки героїв?

Маю висловити велику подяку редакторці Євгенії Кузнєцовій. Ми дуже зійшлися в тому, що Женя теж зростала на Поділлі, їй не довелося пояснювати особливості правопису подільського діалекту, яким розмовляють деякі ключові персонажі. Я б не могла не писати російською мовою там, де говорить російськомовний персонаж тому, що треба було показати цей конфлікт. Женя сказала, що ми будемо все перекладати, бо її син не прочитав би це російською. Я подумала, мій син так само: він не вивчав російської в школі, він говорить українською. Це повага до читача. Російська мова в цьому творі — виражальний засіб, без нього не можна обійтися, щоб показати зіткнення різних мов.

Коли читала, то думала: я ж не маю знати російську, чому я маю це прочитати. Це якраз і є відображення такої помилки, що ми чомусь можемо прочитати це. І про це йдеться в романі.

Вона (головна героїня — Ред.) теж не мала знати російської, але чомусь саме російською були всі газети, телебачення, радіо, а потім школа і так далі. І от важливо показати момент, що українська мова в тебе до порога, а за порогом буде така, як заведено за порогом.

У романі є тригерні епізоди. Ви завершуєте розповідь на 23 лютого. Чому вирішили обрати саме цю точку для фіналу?

Мені здалося це органічним. Взагалі третій розділ показує те, куди ми прийшли через все, що було закладено в нас під час Радянського Союзу. Я змальовую пізню брєжнєвщину, перебудову і розпад СРСР, потім — як ставала на ноги незалежна Україна. Мені здається, що саме через це ми прийшли в точку, в яку прийшли. І далі нема чого сказати за темою російської мовної комунізації та конфлікту героїні з різними середовищами в різні історичні та політичні часи. З одного боку, це відкритий кінець, а з іншого боку, закономірно, що ми дійшли до певної точки через те, що робили і не робили. Це не значить, що ми винні. Це значить новий етап.

І розділ на цьому закривається, а що буде далі — будуть рефлексувати письменники й філософи, коли трохи розвидниться, що ми прожили. Я старалася дуже не впасти у літопис Майдану та війни. Я дуже б не хотіла, щоб це було черговою книжкою про те, як відбувалися ті події. Мені було важливо показати психологічний світ головної героїні в цих лаштунках. Героїня сама виступає дзеркалом суспільства. Мені важливо показати суспільство. А показати те, що почалося 24 лютого, мені здається, першими мають журналісти (це документування всіх злочинів, новини, аналітика), а потім — публіцисти та філософи. Ми зараз бачимо саме такі книжки, і вони дуже потрібні, а художня література потребує довшого спостереження і глибшої рефлексії. Тому ця моя книжка закінчується 23 лютого.

Дивіться відеоверсію інтерв'ю на YouTube-каналі.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наші YouTube та TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media