Чотири жінки: про виставу "Зелені коридори" за однойменною п’єсою Наталки Ворожбит

. "Зелені коридори". Фото: Сергій Ковбасюк, Театр на Подолі

Шеф-редакторка Суспільне Культура Катерина Яковленко сходила на виставу "Зелені коридори" режисера Максима Голенка та драматургині Наталки Ворожбит. Вистава одна з двох прем'єр театру цього сезону.

Колаж Суспільне Культура, фото: Dasha Malakhova/Facebook

"Найбільша зміна сталася в нас, у публіці, глядачах, громадськості. Ми почали вірити, що нам призначили конкретну роль: ми можемо грати публіку. Ніби війна — це театр. Повільно та непомітно щось проникло в нас, ми зачерствіли й стали нездатними бачити правду — ознаки власного вмирання", — пише Славенка Дракуліч у книзі "Війна всюди однакова", розповідаючи про загибель дівчинки-підлітки від гранати, що влучила у будинок тоді, коли та їла пиріг.

Шоста ранку. Нас троє жінок — я, моя сестра та її донька. Довкола нас було так само багато жінок. Всі чекали на перетин україно-польського кордону. Волонтери роздавали бутерброди, а якщо пройтися у наметове містечко, то можна було випити гарячого чаю та супу. Пирогів не було.

Це була середина березня 2022 року, але вже без черг о цій годині ранку на цьому пропускному пункті. Нас пропустили швидко, нічого не питали.

Інших теж пропустили. Серед них цілком могли бути: акторка з Києва (Даша Малахова), матір трьох дітей; домогосподарка з Харкова, вона ще не знає, що через деякий час стане вдовою військового (Катерина Рубашкіна); кошатниця з Чернігова, яка чомусь забрала лише трьох котів із собою, а двох лишила на сусідку, одну кішку звати Каріна, а іншого вже й не пригадаю (Лариса Трояновська); манікюрниця з Бучі, що пережила зґвалтування (Наталія Кобізька). Кожна з них має свій наплічник, але в ньому не лише речі, а й те, що точно не поміститься у рюкзак.

Фото: Наталка Ворожбит / Facebook

"Війна всюди однакова", — повторює Дракуліч. Щось у наших війнах, можливо, є спільним, але водночас багато відмінностей. Коли сталося повномасштабне вторгнення, європейські країни були ошелешені побаченим насильством. Вони не очікували, що Росія може так легко бомбити мирні міста, грабувати, ґвалтувати, спалювати зерно. Екоцид, гуманітарна катастрофа, колоніальна війна, переселенський колоніалізм, ядерний тероризм, геноцид. Але тихо-тихо, слово "геноцид" і досі непристойно вимовляти. Тому, мабуть, і добре, що все ж ще не так багато іноземців читають українською, щоб зрозуміти, про що йдеться у цьому тексті. Але вони (іноземці) помагають — про це теж ідеться у виставі, і до речі, сама вистава зроблена в партнерстві з театром "Каммершпіле" (Мюнхен) та спочатку була показана там.

Вистава побудована за принципом коротких історій, кожна з них починається зі слова "черга". Минуле теж починається з черги за смертю. У черзі за цим минулим — Микола Леонтович, Степан Бандера, Олена Теліга, Олег Ольжич, розстріляні євреї та українці, вбита інтелігенція. І ця черга на смерть досі продовжується іменами наших сучасників та сучасниць, убитих російськими ракетами, артилерією та розстріляних в упор. Деякі з них ще воюють, інші не підозрюють, що опинилися саме там.

"Зелені коридори". Фото: Сергій Ковбасюк, Театр на Подолі

"Уявімо, якби історія закінчилась інакше", — пропонує героїня, акторка театру, яка грає Степана Бандеру, — і будемо відверті у "театрі" вона "трошки переграє". Але режисер їй не дає переписати сценарій. Власне, якщо переписати сценарій, то, можливо, дівчина з Бучі виїхала би з міста вчасно і не потрапила б до рук озвірілих російських солдатів, які ґвалтували її у холодній кімнаті з лампочкою, що висіла над нею; можливо, кошатниця взяла б не трьох котів, а усіх п’ятьох; Марина з Харкова не вчила би німця варити борщ; а акторка не грала би роль Степана Бандери після численних ролей у російських серіалах. Та, на жаль, історію не можна переписати у минулому часі. Вони, всі четверо жінок, стоять у черзі на евакуацію, через кілька метрів вони стануть переміщеними особами й поїдуть до Німеччини. Увесь свій досвід вони покладуть собі до кишень, бо валізи забиті особистими речами. Десь там поруч стояли і ми троє.

Щось у війнах, можливо, є спільним, але водночас багато відмінностей. Спільним між нашими досвідами є те, що жіноче тіло стає уособленням країни, вигини, груди, ребра — її територією, а вагіна, вочевидь, відповідає за майбутнє цієї країни. Секс — це теж про майбутнє, хоча в цій виставі й про смерть так само. У п’єсі "Зелені коридори" історія розповідається до грудня 2022 року, трошки згадується і майбутнє, але насправді минулого там більше. Бо війна не триває лише рік, і для самої Наталки Ворожбит — це тема не нова.

Кадр з фільму "Погані дороги"

"Погані дороги", "Зелені коридори" — це все про шляхи, які ми обираємо і не обираємо, ставши учасниками цієї "історичної події".

Втім, на відміну від "Поганих доріг", що фіксують досвіди життя на лінії розмежування, "Зелені коридори" — виключно про досвіди чотирьох жінок-переселенок і привида, який супроводжує їх на кордоні.

Я би могла тут провести паралель з однією з найбільш важливих пісень Ніни Сімон "Чотири жінки" (Four Women), що теж розповідає історію про насильство через жіночі досвіди — але у її випадку про расизм, через який теж помирали. Та направду в нашій сучасній культурі таких прикладів поезій про насильство над жінками достатньо. Серед них — вірш "свої" Ірини Шувалової чи поезія "у мене син і у неї син // у неї до війни була два…" Вікторії Амеліної.

Наші різні (жіночі) досвіди, які наповнюються болями та співчуттями про інших, діями за інших, клопотами за інших, любов’ю, турботою, навіть за тих, які вже померли. Через жіночі досвіди ніхто не розказує війну, але скажу голосом акторки з Києва, яку грає Даша Малахова: може, ми (врешті) перепишемо це? Цього разу вона б не сфальшивила.

(Раніше жодна) війна не оповідалась жінкою для жінок. Історії писались істориками, битви вигравались генералами. Жінки віктимізувались. Але тепер жінки стають генералками. А сорокарічні жінки з Херсона — партизанками. Вочевидь, вони мали би більше задоволення пекти пироги своїм онукам, аніж ховати прапори від ворога чи передавати дані українським військовим. Ірина Шувалова: "війна роздала всім ролі — яка твоя?".

У виставі ролей достатньо: актриса, Степан Бандера, Олена Теліга, домогосподарка, продюсер, Олег Ольжич, Микола Леонтович, кошатниця, Надія Танашевич, манікюрниця, помічниця режисера, європейка, режисер, громадянин Австрії, Степан Мудрик, Ганс, громадянин Канади, соцінспектор, привид.

Акторів усього вісім.

"Зелені коридори". Фото: Сергій Ковбасюк, Театр на Подолі

Того дня, коли я прийшла на виставку, обіцяли дощ та грім. Погода мінялась кілька разів за добу і хмари ходили колами. Небо супилось, але тримало все в собі. Тримає вже дев’ятий рік поспіль — останній, щоправда, за допомогою систем протиповітряної оборони, які без перебільшення майже щоразу не підводять. Грози так і не було.

Після вистави, що тривала більш ніж дві години, заповнена глядачами зала аплодувала стоячи дуже довго. У залі сльози, але актори стримувалися. І насправді було невідомо, кому найбільше дякували — акторам, виставі, авторці трагікомічної п’єси, режисеру чи людям, що витримують цю війну. Щодня. Серед цих людей — і глядачі, і актори, і режисер, і костюмерка, — всі могли б стояти на одній сцені. Жінки, чоловіки. Їх не чотири, їх — мільйони.

Цей спільний досвід — і про спільну травму, і про спільність тих, хто вижили, і тих, хто бачили смерті близьких. Спільність у багатьох речах, попри те, що всі ми дуже по-різному переживаємо цю війну.

Ці аплодисменти — відповідь на питання, навіщо театр і мистецтво під час війни. Бо якщо ми граємо в театр, мистецтво зараз на боці життя. І пахне берцями та пирогом.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media