"Яка в нас суспільна угода": есей філософа Вахтанґа Кебуладзе

. Колаж: Суспільне Культура

Аспен Інститут Київ заохочує українців до роздумів про майбутнє країни та суспільний договір. Для цього Інститут упорядкував збірку есеїв провідних українських інтелектуалів. Інститут та Суспільне Культура публікують ці тексти у межах спецпроєкту "Суспільний договір: (пере)осмислення".

Вахтанґ Кебуладзе, філософ, публіцист та перекладач, у есеї розповів про те, якою може бути суспільна угода. А також поділився роздумами про майбутнє українського суспільства і принципи, на яких воно може будуватися.

Україна наразі перебуває в процесі формування політичної нації. Події новітньої історії: руйнація Совєтського Союзу, понад 30-річний досвід незалежності, Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності, російська окупація Криму та сходу нашої держави, а тепер повномасштабна війна Росії проти України зумовили необхідність і водночас уможливили осмислення цього процесу.

Проте для такого осмислення ключовим є концепт суспільної угоди. З одного боку, без усвідомлення принципових рис суспільної угоди, що узасадничує наше соціально-політичне буття, годі сподіватися на остаточне формування повноцінної політичної нації й направду незалежної держави.

З іншого — український історико-політичний досвід на зламі тисячоліть увиразнює деякі фундаментальні аспекти самого феномена суспільної угоди.

У сучасних соціально-політичних дослідженнях суспільну угоду зазвичай розглядали радше не як конкретну історичну подію, закріплену низкою доступних для дослідження документів, а як позначення деяких рис тривалого історичного процесу, в результаті якого виникли сучасні ліберально-демократичні суспільства.

Водночас цікавим є питання, чи базуються політичні режими в авторитарних і тоталітарних державах на суспільній угоді певного ґатунку, а чи вони є результатом узурпації влади окремими особистостями або різними угрупуваннями на кшталт злочинного режиму Путіна в Росії, узурпатора Лукашенка в Білорусі, династії комуністичних "божків" у Північній Кореї, комуністичної партії в Китаї та інших авторитарних режимів по всьому світу. Утім відповідь на це питання виходить за межі цього короткого розважання. Тому далі я спробую лише окреслити перспективу можливості такої відповіді.

Суспільна угода, набувши в сучасних соціально-політичних науках статусу поняття, зберегла всі питомі риси літературної метафори. Тож будь-яка спроба зафіксувати історичну подію укладання суспільної угоди має вигляд не наукового твердження, а радше акту творчої фантазії. Зрештою, документом, що втілює суспільну угоду членів політичної нації, можна вважати конституцію відповідної держави. Утім зрозуміло, що сам акт ухвалення конституції аж ніяк не вичерпує складного процесу укладання суспільної угоди.

До того ж суспільна угода є чинною лише в тому випадку, коли її визнає принаймні більшість членів утвореного завдяки їй суспільства. В іншому разі вона залишається леґальною підставою існування суспільства, проте втрачає власну леґітимність. Понад те, для здорового існування суспільного організму леґітимним має бути не лише зміст суспільної угоди, а й спосіб її укладання та дотримання.

Ілюстрація: Аспен Інститут Київ

В історії європейської політичної думки ми подибаємо щонайменше три засадничі варіанти концепції суспільної угоди. Перший із них належить британському філософу Томасу Гоббсу, який у творі "Левіафан" стверджує:

"Ми говоримо, що державу засновано, якщо множина людей домовляється і укладає угоду кожного з кожним у тому, що заради миру між ними й захисту від інших кожен визнаватиме своїми всі дії та міркування тієї людини чи зібрання людей, якому більшість дає право представляти всіх (тобто бути їхнім представником) незалежно від того, голосував він за чи проти них".

Як бачимо, для Гоббсового розуміння суспільної угоди характерно, що її укладають члени суспільства між собою, а не з владою. Тож із цього випливає, що влада не є стороною суспільної угоди і внаслідок цього не є відповідальною перед окремими членами суспільства.

Таке розуміння суспільної угоди узасадничує політичний консерватизм. Утім навіть для цієї концепції, яка заперечує відповідальність влади перед окремими членами суспільства, чинною є відповідальність влади перед усім суспільством загалом.

Тому народ має право на повстання лише тоді, коли влада загрожує життю й добробуту не поодиноких громадян чи окремих груп, а всього суспільного організму.

Варто зазначити, що навіть згідно з цією концепцією суспільної угоди народ України мав право не лише на мирний спротив, а й на збройне повстання проти Віктора Януковича та його зграї у 2013 році. Адже коли Янукович відмовився підписувати угоду про асоціацію з Євросоюзом, він порушив наявну суспільну угоду, що зачепило інтереси всього суспільства.

Парадоксальність цієї події полягає в тому, що більшою мірою було упосліджено права й інтереси тих, хто не підтримував ідею асоціації, але згідно з чинною суспільною угодою впродовж довгого часу мав налагоджувати своє життя, планувати власну кар’єру, освіту й майбутнє дітей, зважаючи на такий вектор розвитку країни. Так вони леґітимували цю угоду, хоча й не підтримували від початку її укладання, а Янукович одноосібно делеґалізував її, коли знехтував тривалими планами й очікуваннями всіх громадян України.

Друга концепція суспільної угоди належить Джону Локу, який у "Двох трактатах про врядування" так формулює її фундаментальні принципи:

"Оскільки люди за природою всі вільні, рівні й незалежні, то нікого не можна вивести із цього стану й підкорити політичній владі іншого без його на те згоди. Єдиний спосіб відмовитися від своєї природної свободи й накласти на себе узи громадянського суспільства — це домовленість з іншими людьми про об’єднання у спільноту... Коли певна кількість людей погодилась так утворити єдину спільноту чи систему врядування, то вони вже через це стають об’єднаними й утворюють єдиний політичний організм, у якому більшість має право діяти й вирішувати за решту".

Лок майже відтворює формулювання Гоббса. Проте між ними є також важливі відмінності. По-перше, Гоббс розглядає так званий "природний стан", що передує укладанню суспільної угоди суто неґативно — як стан "війни всіх проти всіх". Тому суспільна угода для нього насамперед є запобіжником такої нищівної війни, тож її укладають "заради миру й захисту від інших".

Лок натомість фіксує передусім позитивні характеристики природного стану й стверджує, що "люди за природою всі вільні, рівні й незалежні". Можна наважитися на твердження, що для Гоббса лише суспільна угода зумовлює людяність людей, які в природному стані є хижими тваринами, що знищують одне одного.

Колаж: Вікторія Желєзна

Як відомо, Гоббс для опису природного стану запозичує вислів римського драматурга Плавта "homo homini lupus est" ("людина людині вовк"), хоча в самого Плавта цей вислів розлогіший і має дещо інший та менш радикальний сенс.

У творі "Осли" він пише: "Людина людині вовк, якщо вона її не знає". Тобто незнання Іншого породжує ворожість до нього, а ворожість унеможливлює пізнання й розуміння. Пекельне коло незнання та аґресії замикається. Для Лока натомість суспільна угода реалізує фундаментальні характеристики людей, гармонізує їх та узгоджує між собою такі природні риси людини, як свобода, рівність і незалежність.

Із цієї відмінності випливає інша. За Гоббсом, коли учасники суспільної угоди домовляються між собою, вони відмовляються від власної сваволі й передають усі права керувати суспільством владі, яка не є учасником суспільної угоди, а отже, не підзвітна тим, хто її укладає, а має натомість повсякчас стримувати їхню природну ворожість одне до одного, щоб уможливити виживання суспільного організму.

З Локової концепції суспільної угоди випливає, що її укладають не запеклі вороги, щоб убезпечити себе одне від одного, надаючи владі необмежене право на застосування насильства, щоб гарантувати безпеку та зберегти мир для всього суспільства, а вільні, рівні й незалежні громадяни між собою та з відповідальною перед ними владою, яка має дбати про дотримання умов реалізації їхньої свободи, рівності й незалежності. Політичний лібералізм спирається саме на таку концепцію суспільної угоди.

Зміну суспільних настроїв активних громадян і громадянок України впродовж і відразу після першого Майдану 2004 року можна проінтерпретувати як перехід від Локового до Гоббсового розуміння суспільної угоди або від лібералізму до консерватизму.

Протест зумовила фальсифікація виборів з боку влади. Якщо дивитися на ситуацію очима Гоббса, то це не виправдовує масових протестів, адже, згідно з його концепцією суспільної угоди, влада не є стороною, яка її укладає, тож вона й не може її порушити. Опір владі леґітимний лише тоді, коли влада стає ворогом усьому суспільству, а не тоді, коли вона сфальсифікувала вибори, знехтувавши думкою нехай і більшості громадян.

Натомість згідно з ліберальним розумінням суспільної угоди, що базується на концепції Лока, фальсифікація виборів є порушенням суспільної угоди з боку влади, що не лише виправдовує, а й вимагає активного спротиву з боку громадян.

Відразу після перемоги першого Майдану й обрання Віктора Ющенка президентом України більшість колишніх протестувальників притьмом опинилася в Гоббсовій позиції, очікуючи від новообраного президента та його команди розв’язання якщо не всіх, то більшості соціальних і політичних проблем.

Ті, кого до протесту проти фальсифікації виборів спонукало Локове розуміння суспільної угоди як угоди між громадянами та владою, почали дивитися на нову владу з позиції Гоббсової концепції суспільної угоди, згідно з якою влада є не стороною, а предметом угоди, яку громадяни укладають між собою. Ліберальна вимога від влади бути чесним учасником угоди перетворилася на консервативне очікування від неї стати рятівником нації. Це очікування тішить того, хто при владі. Утім завдання виявляється нездійсненним і вчорашній переможець перетворюється на лузера. Яскравою ілюстрацією цього став жалюгідний результат Віктора Ющенка на президентських виборах 2010 року.

Колаж: Вікторія Желєзна

Третій варіант концепції суспільної угоди віднаходимо в Жан-Жака Руссо, який розробляє її у творі "Про суспільну угоду". Згідно з ним:

"...кожен з нас перетворює свою особу і всю свою силу на спільне надбання, яке перебуває під верховним керівництвом загальної волі, а кожного з членів тіла ми визнаємо невід’ємною часткою цілого".

На перший погляд, таке розуміння суспільної угоди якнайкраще згуртовує окремих громадян і має спричинити успіх усього суспільства. Проте саме ця концепція містить зародки тоталітаризму, коли воля окремих реальних індивідів розчиняється в удаваній спільності нації або держави, що дає змогу чи то окремій особистості, чи то окремій партії узурпувати владу від імені всього суспільства.

Найяскравішими прикладами такої узурпації в ХХ ст були німецький нацизм і російський більшовизм, який насправді виявився лише черговою реінкарнацією російського імперського проєкту, продовженням якого є сучасний режим Путіна.

Отже, тут виникає перспектива можливої відповіді на порушене на початку питання: "Чи можуть тоталітарні й авторитарні режими ґрунтуватися на суспільній угоді певного ґатунку?".

Втім, як було зазначено, в цьому короткому дослідженні я не маю на меті розлого відповідати на це питання. Натомість зосереджуся на соціально-політичному досвіді громадян і громадянок сучасної України на тлі історичних і геополітичних процесів, які ми зараз переживаємо.

Досвід узурпації влади у вигляді совєтського тоталітаризму пережили кілька поколінь сучасних громадян і громадянок України. Водночас те, куди прямує наша держава сьогодні, багато в чому залежить від відповіді на питання: то яка в нас суспільна угода?

Як на мене, у вертикальному вимірі, тобто у вимірі співвідношення держави й суспільства, ця угода має бути ліберальною, тобто угодою між суспільством і державною владою; угодою, в якій влада є не лише гарантом її дотримання або виявом спільної волі, а однією з її сторін.

У горизонтальному вимірі ця угода має бути якомога інклюзивнішою, тобто залучати все розмаїття громадян і громадянок України, які мають різне етнічне походження, говорять у побуті різними мовами, сповідують різні релігії тощо.

Але водночас не варто забувати, що сьогодні питання про нашу суспільну угоду постає на тлі повномасштабної російської війни проти України, реальною ціллю якої є знищити нашу державність і розчинити наше суспільство в потворній багнюці російського світу смерті.

Колаж: Вікторія Желєзна

Тож питання про суспільну угоду всередині політичної нації України постає на тлі питання про правила й норми міжнародної політики, про умови можливості співіснування різних країн і, зрештою, на тлі питання про можливість конвенційної війни та неприпустимість злочинів проти людяності навіть під час бойових дій.

Це питання водночас відсилає нас до ширшої проблематики філософії війни. Мабуть, можна стверджувати, що два класичні філософські підходи до проблеми війни, які подеколи суперечать одне одному, а подеколи узгоджуються один з одним, сформували Імануель Кант у творі "До вічного миру" та Ґеорґ Вільгельм Фридрих Геґель у творі "Засади філософії права".

Для Канта первинним є стан миру, а не війни. Війна вбивча для людства. Майбутнє людства, за Кантом, можливе або як мирна конфедерація всіх народів світу, або на за- гальному цвинтарі людства. "Friedhof", що перекладається з німецької як цвинтар, до- слівно означає "двір миру". Тому якщо війни й неможливо уникнути, ми маємо воювати так, щоб не зробити неможливим прийдешній стан миру. Пункти попередньої угоди про мир Канта — це зрештою елементи сьогоднішнього розуміння цивілізованого людства того, що неприпустимо навіть під час війни.

На противагу цьому Геґель уважає, що якщо ми дивитимемося на війну лише як на прикрий історичний випадок, який є наслідком поодиноких неправильних дій злочинців чи окремих владних або марґінальних злочинних груп, то не зрозуміємо історичної сутності війни. Натомість, на його думку, до війни слід ставитися як до неминучої історичної реальності. Він навіть говорить, що інколи війни — це лікувальні засоби, які допомагають слабким суспільствам стати сильнішими. Ясно, що так відбувається лише тоді, коли війни не знищують ці суспільства.

Колаж: Вікторія Желєзна

Я дуже хотів би, щоби позитивний Кантовий образ майбуття нашого світу переміг, але водночас певний, що ми навряд чи можемо сподіватися на перемогу такого бачення та встановлення вічного миру, якщо не дослухаємося до Геґеля. Ми маємо прагнути миру, але водночас усвідомлювати невідворотність війни в нашому людському світі, а надто у світі, в якому існують такі злочинні держави, як Росія, яка в геноцидній війні проти народу України скоює злочини проти людяності. Зрештою Росія впродовж усього свого існування стало вела війни проти інших держав і народів та знищувала в них власне населення. На жаль, таким є спосіб існування цього жахливого геополітичного утворення.

Відповідно до цього слід коригувати та модифікувати й наші уявлення про ліберальність та інклюзивність нашої суспільної угоди. На жаль, під час війни, яку Росія розв’язала проти України, ми як свідомі громадяни та громадянки маємо добровільно обмежити власні права заради досягнення перемоги над ворогом людства, яким є Росія, та надати нашій державній владі більше повноважень.

Але водночас слід пильнувати, щоб деякі злочинні українські політики та чиновники не скористалися ситуацією заради задоволення власних егоїстичних інтересів. Зважаючи на небезпечність Росії, інклюзивність нашої суспільної угоди також повинна мати певні межі.

Ніщо російське вже ніколи не має набути в нашій державі жодної суб’єктності: ані російська мова, ані "російська культура", ані російське спотворення християнської релігії, ані російський політичний устрій.

Зрештою, позбавлення Росії політичної суб’єктності є запорукою миру не лише в нашому регіоні та Європі, а й у всьому світі. Росія — це симптом хвороби людства. Хворобу слід вивчати та лікувати, але її в жодному разі не можна поширювати.

Отже, наша суспільна угода має базуватися на принципах лібералізму й інклюзивності, тому в ній не може бути жодних слідів антилюдяної ксенофобії, яку впродовж усієї власної історії демонструє російська держава. Лібералізм інколи потребує обмежити свободу заради перемоги вільного світу над тоталітаризмом, а інклюзивність не передбачає толерування ненависті до людства та життя.

Також Інститут та Суспільне Культура у межах спецпроєкту пропонують читачам долучитися до опитування й відповісти на декілька питань у Google-формі для того, щоб отримати ширший зріз думок українців про суспільний договір та майбутнє країни – за цим посиланням (заповнення форми займе у вас 2-3 хвилини).

Проєкт Аспен Інституту Київ "Суспільний договір для України" реалізується за підтримки NED (National Endowment for Democracy).

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!