Вже 1 вересня в український прокат виходить комедійна стрічка «Койот проти АКМЕ», що поєднує класичну анімацію та ігрове кіно. Проте всесвіт Looney Tunes на великому екрані — це набагато більше, ніж просто чергова прем'єра чи приємна ностальгія за мультфільмами з дитинства.
Анна Давидова для Суспільне Культура розповідає про феномен Looney Tunes, чий зухвалий та анархічний гумор сформував кілька поколінь глядачів і сильно вплинув на сучасну попкультуру.
Як не дивно, але мультфільмів Looney Tunes від Warner Bros. не було б, якби… не затятий конкурент Ворнерів Волт Дісней. Коли студія Діснея у 1929 році запустила новаторську серію музичних короткометражок «Смішні симфонії» (Silly Symphonies), вона задала беззаперечний стандарт для всієї індустрії. Але цей проєкт вибудовував свій успіх на канонічних казкових образах, сімейних цінностях і бездоганній, але дещо стерильній естетиці. І тоді молода команда Warner Bros. задумалася про можливу анімаційну альтернативу — і обрала для неї кардинально протилежний вектор.
Навіть сама назва майбутнього проєкту Looney Tunes створювалася як пряма алюзія та відповідь на діснеївський формат: «Божевільні мелодії» на противагу «Смішним симфоніям». Дісней використовував свої «симфонії» як майданчик для витончених емоцій, технічних експериментів із кольором та пасторальної естетики, а аніматори Warner Bros. обрали шлях зухвалого протиставлення.
Усвідомлюючи, що змагатися з конкурентом на полі солодкої сентиментальності неможливо, студія перетворила свої музичні анімаційні замальовки на територію гротеску, божевільного темпу та дорослого цинізму. Це був свідомий бунт проти діснеївської стерильності: замість вихованих тваринок на екрані з'явилися неврівноважені персонажі, які бігали на приголомшливих швидкостях, підривали один одного й відверто насміхалися над усталеними соціальними нормами.
Епіцентром цієї творчої революції став легендарний «Термітник» (Termite Terrace) — занедбаний дерев'яний барак на території студії Warner Bros., де працювала команда візіонерів-аніматорів на чолі з Тексом Ейвері, Чаком Джонсом, Бобом Клампеттом та Фрізом Фрілінгом. Саме у цьому середовищі сформувався антипод діснеївській гармонії — фірмовий стилістичний почерк Looney Tunes, побудований на ультрашвидкому темпоритмі, експресивній пластиці та цілковитій неповазі до законів фізики. Режисери конструювали новий культурний код, де гумор підживлювався блискучими джазовими імпровізаціями композитора Карла Сталлінга (котрий, як це не іронічно, до того працював над ранніми проєктами Disney) та віртуозною озвучкою від неперевершеного «багатоголосого» актора Мела Бланка.
Найбільш радикальним кроком Looney Tunes на тлі класичної анімації стало регулярне і майстерне руйнування «четвертої стіни». На відміну від занурених у власні світи героїв того ж Disney, персонажі Looney Tunes першими усвідомили свою вигаданість, відкривши простір для сміливого метамодернізму. Вони могли зупинити сюжет на найцікавішому місці, звернутися до глядацтва або вступити у конфлікт із власним аніматором.
Вершиною цього підходу стала шедевральна короткометражка Чака Джонса «Дурний як качка» (Duck Amuck, 1953), де Даффі Дак бунтує проти художника, який стирає декорації навколо нього — цей прийом назавжди зруйнував бар'єр між творцем і персонажем.
Топперсонажі Looney Tunes
Секрет довголіття франшизи криється не лише в екстремальному гуморі, а в надзвичайно точних психологічних типажах її героїв. Кожен із них уособлює певну архетипову модель поведінки, перетворену на чисту комічну сутність.
- Даффі Дак (дебют — 1937 рік). Цей персонаж — уособлення невротичного, амбіційного та глибоко закомплексованого невдахи — уперше з'явився у короткометражці Porky's Duck Hunt. Даффі Дак завжди прагнув слави та першості, але кожна його грандіозна ідея незмінно завершувалася епічним фіаско.
- Попри крикливу ексцентричність саме качур Даффі є чи не найлюдянішим персонажем франшизи: ми любимо його за щирість поривів, недосконалість і те, що в його комічних провалах кожен глядач або глядачка впізнає власні життєві ситуації.
- Багз Банні (дебют — 1940 рік). Архетип упевненого в собі трюкача-трикстера. Повноцінно заявивши про себе в легендарній стрічці A Wild Hare, Багз Банні завжди постає спокійним, незворушним, із незмінною морквиною в лапах, втілюючи перемогу інтелекту й іронії над грубою силою.
- Багз ніколи не нападає першим — він лише блискуче дзеркалить агресію опонентів, перетворюючи їхній власний гнів на зброю проти них самих. Його коронне «Що сталось, док?» (What's up, doc?) стало не просто крилатою фразою, а маніфестом легкого ставлення до будь-яких життєвих криз.
- Хитрий Койот і Дорожній Бігун (дебют — 1949 рік). Ця парочка — втілення чистого екзистенційного абсурду і вершина концептуального гумору. Їхня нескінченна гонитва у пустелі стартувала у мультфільмі Fast and Furry-ous.
- Хитрий Койот (він же — Вайлі І. Койот) у своїх марних спробах наздогнати птаха уособлює наше одвічне прагнення контролювати хаос навколо, а його нескінченні невдачі перетворюються на справжнє метафізичне мистецтво: падати — і попри все підійматися знову.
«Койот проти АКМЕ» і переосмислення класики
Коли вже зайшла мова про Хитрого Койота, то не можна не згадати корпорацію АКМЕ. Адже саме за допомогою абсурдних і ненадійних пристроїв її виробництва Койот десятиліттями намагався вполювати Дорожного Бігуна, але натомість сам страждав через несподівані вибухи та інші недоліки товарів. АКМЕ є монополістом у мультяшному світі — і прозорою метафорою суспільства споживання та капіталістичного абсурду.
Саме ця одвічна та комічна взаємодія між споживачем і бездушним постачальником лягла в основу нового повнометражного фільму «Койот проти Акме». Ідею стрічки її творці (серед яких продюсер Джеймс Ганн) взяли з однойменного есе американського гумориста Єна Фрейзера, опублікованого 1990 року в журналі The New Yorker. Есе було написане у формі офіційного юридичного позову від імені Вайлі І. Койота проти корпорації, і в ньому докладно перераховувалися сотні випадків травматизму, каліцтв та моральних збитків через фабричну несправність продукції АКМЕ.
У новому фільмі Вайлі І. Койот вирішує покласти край десятиліттям невдач і наймає адвоката-невдаху Кевіна (Вілл Форте), щоб подати до суду на АКМЕ за величезні збитки та моральну шкоду. А проти цієї комічної парочки у суді виступає важка артилерія у вигляді безжального корпоративного юриста (Джон Сіна).
Особливої ваги проєкту додає потужна метаіронія: сюжет про маленького анімаційного персонажа, який кидає виклик системі, дивовижним чином перегукується з реальною історією створення самої стрічки. Фільм пройшов складний шлях від ризику бути списаним студією Warner Bros. заради податкових пільг до тріумфального порятунку завдяки масовій підтримці глядачів та авторів. Завдяки цьому «Койот проти АКМЕ» виходить за межі звичайної комедії, перетворюючись на маніфест незламності духу Looney Tunes: корпорації можуть закривати проєкти та випускати браковані ракети, але справжній анархічний гумор завжди знаходить спосіб перемогти.
Секрет позачасовості Looney Tunes, певно, полягає у тому, що ця анімація 1930–1950-х років розмовляла з глядачами мовою вічного, непідвладного часу андеграунду та чистої нестримної енергії. У світі, який постійно намагається заганяти нас у жорсткі рамки правил, дедлайнів і корпоративних стандартів, герої Looney Tunes залишаються найкращим нагадуванням про те, що ламати шаблони та сміятися з власних невдач — це чи не єдиний адекватний спосіб зберегти здоровий глузд.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media