Цей есей написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2026 "Відчуття дому". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.
"Хочеться додому. Отак не вистачає мені того всього, що було в Україні. Поставить собі самовар на подвір'ї біля хати, заварить чаю. Всіх позвать до себе. І сидіть отак, балакать. Балакать. Ну, де я оце в Німеччині так зроблю?". Каже одна з героїнь моєї книжки — ромка Неля.
****
Коли російська армія нещадно обстрілювала цивільні будинки в самому серці Харкова, Микола, пастор ромської громади, ухвалив рішення покинути місто. Передусім він обдзвонив усіх ромів громади й спокійним голосом сказав збиратись. Двадцять п'ять людей спільноти в безнадії завантажили евакуаційний автобус клунками своїх речей. Приєднались до колони автомобілів і вантажівок, що так само були напхані всілякими пакунками, іграшками, посудом, теплим одягом, і попрямували на захід України.
****
"Дасть Бог милий до літа дожити. Як не вмру, то переселимось звідси. Хочу мати свій будинок. Колись будемо мати свій дім. Колись точно будемо", — повторює, як мантру, і, ніби забувши про всі свої нещодавні болі, безутішні прогнози та розчарування, так життєствердно вірить ромська жінка Аїда.
****
У шумних берлінських квартирах Януш вкотре згадує про далеке затишне місто, де лівий берег Дніпра тримає на собі синь неба, а низовини, степи й річки вростають у твердий чорнозем холодної землі. І місто — це його фата моргана. Його біль. І чорна мука. І вічність. Що сьогодні продають на місцевому ринку в Каховці? Чи вмикають місцеві світло у вікнах? Яким цвітом розпустилась липа у саду тьоті Жені?
Ці та інші спогади ромських героїв та героїнь для своєї книжки я записувала під час повномасштабної війни у найбільш віддалених місцях від їхнього дому. І у цих довготривалих розмовах десь у турецькій кнайпі в Берліні чи під прохолодними виноградниками ужгородського прихистку, люди завжди проживали те саме відчуття. Тугу за тим, що зникає. Те, до чого неможливо повернутись. За місцем, яке уже не буде ніколи таким, як було колись. І мова не лише про фізичне відчуття. Конкретні стіни будинку, іржаву хвіртку рідного подвір'я чи стіл, за яким вечорами збиралась родина, щоб випити міцного чорного чаю, звареного на вогні в старому самоварі, бо так робили їхні предки. Йдеться передусім про те, що неможливо намацати тактильно чи побачити очима в якомусь іншому вимірі власної оптики. Про залишені ритуали та щоденні родинні прикмети. Про звичаї, риси, манери та схильності, що їх у своїй нерозривності створювало плетиво людського роду, окреслюючи своїм домом. Про людську присутність у найширшому її прояві та свідчення власного буття. Досліджуючи та збираючи історії українських ромів, щоразу ловила себе на думці про те, що фіксую на папері світ, який так тлінно й стрімголов зникає. І що вся мозаїка плетива людських проживань, доль та залишеного навстіж чийогось терену — теж раптово вислизає та минається. Бо дім їхній — невідома, міфічна Атлантида, де подорож ніколи й не завершувалась. З відсутністю людини зникає весь той простір, яким вона його наповнювала. Надавала сенси, створювала власну реальність, де їй було добре, безпечно, затишно. У ромів ніколи не було свого чи радше єдиного дому. Від їхньої початкової мандрівки — виходу з Індії — поміж потоку історії та сумнозвісних часів двадцятого століття, коли ромське населення разом з єврейським народом прицільно винищували на смерть, до непростих днів наших, коли роми поруч з українцями змушені знову рушити в дорогу, щоб віднайти свою пристань. У тих розмовах, що відлунювали десятками ромських голосів: сумними, нужденними, утішливими, радісними, скорботними, безтурботними, тривожними й неспокійними, я думала про те, що є моїм домом. Чим наповнений мій простір. Яку власну реальність він створює у її найглибшому, найпотаємнішому вимірі та величині.
Цього року я вперше здійснила одноденну подорож на воді. Це був перший заплив ранньої весни, коли біло-рожевий цвіт дерев, тріпочучи на вітрі, розлого кидав свої гілки до самої води, а прохолодне повітря обдувало спину та ноги. Плаваючи на каяках рікою Стріча, яка впадає у Дністер на південний схід від селища Журавно, я досліджувала кожен камінь і берег. Кожен новий ландшафт, місцевість та крайобраз, що відкрився перед нами. Місцевість, яка, здавалося б, завжди була географічно так близько, тепер відкривалась мені по-новому та незвідано. Серед густого очерету, який відслонюєш біля берегів тихої течії, починаєш відмикати власну пам'ять, де нерозказані власні історії самі собі будяться гілками, а корені тримають зануреними у минуле. Скільки цих людських оповідей: безіменних, непочутих та невідомих. Без назв і означень, які згущуються, мов грозові хмари перед зливою. Я заново повертаюсь до власного архіву свідчень, де є історії про Голодомор та операцію "Вісла". Про частину лемківського коріння, що переплітається з галицьким єврейством, боротьбою УПА та підпіллям. Ідентичності, де щоразу спотикається серце, мовчки виражаючи всю переривчасту тяглість, захованої за плутаниною часу та непростої історії. Людська пам'ять має здатність марніти та віддалятись, залишаючи лише окремі фрагменти того, що було колись.
Тримаю міцно весло, щоб мій каяк не перевернувся на стрімкій воді, яка так швидко несе мене далі серед гострого каміння і річкових потоків, а коли ніс човна входить у широку синь води, спокійно вирівнюючи свій маршрут, наче випробовуючи нас обох, знову повертаюсь до тих оповідей, що залишились.
Багато років, або радше усе моє свідоме життя, домом для мене завжди був Дрогобич. Місто, яке було моєю тихою і неквапливо затокою, до якого хотілось повертатись після бурхливих, іноді важких стихій. Місто, що завжди було прихистком та фортецею для інших. Але передусім для мене. Де можна було тихо приспати долю, якось невидимо прихилитись до його обіймів і стати невловимою. Місто, яке дозволило мені віднайти себе саму. Де спокійна і блаженна пристань дозволяла набуватись його світанками та вечірніми садами. Вдихати цвіт липи та бузкових кущів. Де його горизонт ніколи не закінчувався, бо щоразу тут відслонялась нова перспектива його сутності та буття. Старих будинків, мурів та стін, за якими майоріли гори — як ключовий маяк. Навігація часу й відтінків. Місто, яке стоїть на варті свого бастіону, до якого війна не здатна дістатись у її безпосередньо фізичному стані. На противагу історії, сьогодні тут знаходять свій прихисток десятки нових мешканців. І ось воно знову змінює відчуття простору, а разом з тим — відчуття дому. Коли у Кафедральному соборі мінорно калатають церковні дзвони, сповіщаючи про останнє повернення героя додому на щиті. Коли вітри приносять запах моря і солі, здавалось би, з якогось далекого невідомого світу, хоча світ цей завжди був поруч. Коли життя протікає тут без особливих потрясінь, хоч і наповнюється змістом інших та суттю своїх. Тими, що приїхали колись. Тими, що покинули його, залишаючи після себе тихий присмак туги. І тих, кого привезли у цинковій труні, портрети яких, як лики святих, споглядають на місто зі скорботних рамок, прикріплених на металевих конструкціях Алеї Слави.
Міркуючи про дім, я водночас замислююсь про те, що моя присутність і уявлення про нього цілковито змінюється. Його форма і зміст тепер постає як простір у пам'яті. Моєю фіксацією у слові, перетікаючи у нові та інші виміри.
Місто, що підставляло своє життя під струмінь непередбачуваної стихії історичних потрясінь та складних перипетій. Місто безперервного пограниччя та перетину різних ідентичностей, польсько-українського кордону — географічного та ментального, контрабанди та нелегального товарообігу, місто-ґетто, у певному сенсі — місто-порт, бо колись тут було своє море. Куди приїжджали. І звідки їхали. Де рятували, захищали й зраджували. Утікали та залягали на дно. Рушали на схід і повертались у СЗЧ. Простір, що вбирає імпульси різних течій разом з великими відпливами та припливами нашого кругообігу і людських переплетень. Мій дім — як стара монастирська келія. Для всіх зморених, втомлених, зраджених, подорожніх, блаженних, радісних, самотніх. Для моряків, воїнів, капеланів, торговців, святих. Всіх.
"Піти й не повернутись — виклик. Але щасливі ті, хто має куди повернутись". Це сказав якось Кшиштоф Чижевський — один із засновників Центру "Пограниччя — мистецтв, культур, народів" у Сейнах, філософ, поет, мандрівник.
Поміж старих закапелків свого Дрогобича, натомленого від літніх злив й стрімкої спеки, відчуваю, як щоразу люблю це місто навдивовижу по-іншому. Якось дуже по-своєму. Безпосередньо, камерно. Навіть тоді, коли дуже хочеться його відпустити. Навіть коли проминання у ньому стає майже непомітним. І нестерпним. Бо всі його сенси кудись зникають. І відчуття дому залишається лише всередині себе самої, яке вчусь забирати до інших місць та просторів.
Щоб знати, куди рушити далі.
Щоб піти, але повернутись.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media