2025 рік відзначився появою нових інституцій, гучними проєктами, змінами, поверненнями і великими втратами.
Анастасія Курінська спеціально для Суспільне Культура розпитала очільницю Мистецького арсеналу у Києві Олесю Островську-Люту, колишню директорку Jam Factory Art Center у Львові Божену Пеленську, куратора Одеського національного художнього музею Володимира Чигиринця та кураторку сучасного мистецтва Альону Карвай про найважливіші, на їхню думку, події року і зібрала їх у добірку.
Діяльність меценатів визначається на законодавчому рівні
Деякі зміни трапилися наприкінці року, тому ми ще не можемо простежити їх вплив, проте вони безперечно його матимуть у майбутньому. Таким є проєкт закону про меценатство, який уряд погодив 3 грудня. Він вперше на законодавчому рівні визначатиме, що саме вважається меценатством, а також хто може виступати меценатом та бенефіціаром.
Також окреслюються напрями підтримки, які охоплює ця діяльність. Зокрема це може бути реставрація, допомога у створенні українського культурного контенту чи оновлення матеріально-технічної бази закладів культури.
Окрім того, передбачено, що меценатів заохочуватимуть, що має змінити модель партнерства між державою, бізнесом і суспільством. Таким чином у культуру стане вигідно вкладати кошти і вона отримає нові надходження, які не залежатимуть від розподілу державного бюджету. Це має допомогти стати сектору більш стабільним і незалежним. Зокрема це може вплинути на роботу державних інституцій, таких як музеї, де додаткове фінансування може сприяти створенню якісніших проєктів через залучення експертів та можливості реалізувати більш коштовні ідеї.
Водночас слід зазначити, що документ все ще чекає на остаточну верифікацію, адже його має розглянути та підтримати Верховна Рада.
Феномен Ribbon International
У 2025 році в український мистецький простір упевнено увійшла нова інституція – Ribbon International. Вона позиціонує себе як некомерційну платформу, що підтримує українське мистецтво через виставки, замовлення у митців, публічні програми та гранти і "проходить через Україну її залізничною системою". А її "ключовою ініціативою" є "Фактура 10" на чолі з Мартою Кузьмою.
Ось лише деякі з проєктів, які профінансував фонд:
- виставка Вольфганга Тільманса та Бориса Михайлова "Парне катання" у "ЄрміловЦентрі" у Харкові;
- розмальований американською мисткинею Барбарою Крюгер потяг "Інтерсіті";
- реконструкція інсталяції італійського митця Янніса Кунелліса "Янніс Кунелліс, «Без назви», 1997/2025" у будівлі Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії;
- міжнародний проєкт "Коло невимовного" у Jam Factory Art Center, "Домі 42", Львівському комунальному підприємстві "Львівське радіо" та Машинній залі Львівської політехніки;
- виставка Ай Вей Вея "Три ідеально пропорційні сфери та камуфляжна уніформа, пофарбована в білий колір" у відновленому Павільйоні культури на ВДНГ у Києві.
Ribbon фінансує проєкти-блокбастери: вони вражають масштабом, а до їхньої реалізації залучають іменитих митців (Ай Вей Вей, Борис Михайлов, Вольфганг Тільманс, Барбара Крюгер, Кіра Муратова, Жанна Кадирова та Янніс Кунелліс) та кураторів (Марта Кузьма і Марія Ісерліс). Організація співпрацює з впливовими інституціями на сході ("ЄрміловЦентр"), заході (Jam Factory Art Center) та в центральній Україні (Павільйон культури), і завдяки своїй спроможності бути всеохопним має значний вплив.
Також нещодавно Ribbon спільно з Jam Factory оголосили програму індивідуальних грантів для митців (фонд 80 тисяч доларів), а пізніше спільно із Мистецьким арсеналом – грантову програму Museum Futures та open call для проєктів українських музеїв і культурних інституцій, які досліджують та презентують візуальне мистецтво (фонд 150 тисяч доларів).
Наразі не зрозуміло як діятиме Ribbon надалі. На сайті є лише інформація про один майбутній проєкт, який мають реалізувати ще у 2025 році – "Перехожі", перша публічна звукова інсталяція Яреми Малащука та Романа Хімея. Її представлення заплановане на 21 грудня у Львові.
Чи будуть надалі проєкти, до яких залучатимуть не лише визнаних митців, чи експериментуватиме фонд з форматами, чи загалом продовжуватиме фінансування? Це минуще явище, чи організація дійсно матиме систематичний вплив на середовище, надаючи підтримку українським митцям і створюючи якісну конкуренцію інституціям? Це питання, до яких ми повернемося наступного року.
Марта Кузьма: повернення?
Цей пункт можна було б розглянути в межах попереднього, адже американська кураторка українського походження Марта Кузьма, перша директорка Центру Сучасного мистецтва Сороса в Україні (1992-1997), "повернулася" в український мистецький простір створивши виставку “Кола невимовного” у Jam Factory як директорка ініціативи "Фактура 10", "ключової ініціативи Ribbon International".
А перед тим стала кураторкою реконструйованої виставки італійського художника Янніса Кунелліса — "Янніс Кунелліс, «Без назви», 1997/2025". Цей проєкт митець створив у 1997 році для Центру сучасного мистецтва Сороса у Києві, яким тоді курувала Кузьма. За її словами, сьогоднішня реконструкція означає визнання впливу війни на митця, адже він народився у 1936 році у Греції, де пережив Другу світову та громадянську війну. Тож подія важлива у контексті російсько-української війни.
Основу інсталяції складають церковні дзвони, які підвішені на сталеві балки. За задумом Кунелліса дзвони мали бути історичними й походити з України. У 1997 році Україна була одним з провідних виробників металу у світі, однак через декрет 1929 року, що забороняв дзвонити у дзвони та закликав переплавляти їх для повторного використання сировини, реалізувати проєкт тоді було складно. Для сучасної експозиції 14 дзвонів, датованих 1688–1925 роками, надав Музей дзвонів Замку Любарта у Луцьку, а ще два — Софійський собор у Києві.
Виставкові проєкти підсумувала довга розмова Марти Кузьми та Саші Андрусик, що вийшла у двох частинах на Artslooker. Вона побудована ретроспективним чином: розпочинається зі згадок про діяльність у 1990-х, і підводить нас до роздумів про нинішні проєкти і підходи. Це своєрідний зріз-підсумки діяльності Марти від перших, до останніх (станом на зараз) проєктів в Україні.
Кузьма спонукала порефлексувати над мистецьким середовищем України на початку здобуття незалежності, коли вона очолювала Центр Сороса і засвідчити зміни середовища, митців і тем. А також поміркувати де місце цих художників зараз. Тепер спостерігатимемо за тим, чи було це повернення ностальгічним і короткотривалим, чи це більш систематична і фундаментальна історія.
Нікіта Кадан у рейтингу ArtRewiew
Український художник Нікіта Кадан увійшов до щорічного рейтингу Power 100 від авторитетного британського журналу ArtReview, де посів 94-ту сходинку. Це один з найпристижніших рейтингів у сфері мистецтва, щорічно ним відзначають художників, кураторів та галеристів, які формують сучасний культурний ландшафт.
Кадан став першим українцем, який потрапив до Power 100 за 24 роки від заснування списку. Укладачі рейтингу зазначили, що персональна практика митця, який увійшов у мистецьке поле у складі об’єднання "Р. Е. П." ("Революційний експериментальний простір"), є "камертоном української артсцени", а також відзначили його роботу з темами історії та пам'яті в умовах повномасштабної війни.
Цей рік митець розпочав з персональної виставки у Національному художньому музеї України (NAMU) – "Сирена Серп Супутник", що стала дослідженням теми художньої історіографії.
У травні київська галерея Voloshyn Gallery представила на Frieze New York персональну виставку Кадна, що досліджує теми пам’яті, історії та насильства в контексті постійних травм України – "Київська Сирена". А у жовтні українська Voloshyn Gallery та французька Galerie Poggi презентували його персональний проєкт, що є дослідженням сучасної популярної культури країни та переосмислює спадщину модерністів, а також розмірковує про події російсько-української війни, на Art Basel Paris. Це перша участь української галереї як на Frieze, так і на Art Basel.
Послуговуючись своєю видимістю, Кадан говорить на важливі для України теми, які стають частиною міжнародного дискурсу.
Відновлення Премії Малевича
У 2025 році повернулася Премія імені Казимира Малевича.
Польський Інститут у Києві у партнерстві з Центром сучасного мистецтва "Замок Уяздовський у Варшаві" започаткували її у 2008 році з нагоди 130-річчя від дня народження українського митця польського походження Казимира Малевича. Її вручають раз на два роки, але через повномасштабне вторгнення премія мала п’ятирічну паузу.
Очільниця Мистецького Арсеналу, Олеся Островська-Люта, яка входила до цьогорічного складу журі, вважає, що премія має "особливо сентиментальне значення для української культурної сцени", адже вона з’явилася у момент коли у митців було мало можливостей і загалом стала однією з перших нагород для відзначення художників-сучасників.
Премія важлива і з дипломатичного погляду, вона про співпрацю між Польщею та Україною, яка продовжується не лише у царині сучасного мистецтва.
Цьогорічна нагорода вирізнялася від попередніх тим, що до конкурсу могли долучитися мистецькі об’єднання, а не лише митці, які мають індивідуальну художню практику.
Також відбулися зміни у процесі вибору переможців – створили Раду лауреатів та лауреатів. Раніше нагороду здобули Алевтина Кахідзе (2008), Стас Волязловський (2010), якого не стало у 2018 році, Жанна Кадирова (2012), Лада Наконечна (2014), Нікіта Кадан (2016), Іван Світличний (2018), Саша Курмаз (2020). Це мало підсилити незалежність та стійкість ініціативи.
Цьогоріч переміг Стас Туріна, а фіналістами, крім нього були, — Відкрита група та Катерина Лисовенко.
Олеся Островська-Люта поділилася, що Туріна дуже цікавий для неї художник через здатність зробити магію з абсолютно незначущих та повсякденних предметів.
"Спершу ти дивишся і бачиш якесь нагромадження побутових речей і тобі треба трошки часу, аби дозволити цій магії поступово відкритися. Я думаю, що це дуже делікатна художня практика і дуже невидовищна, це як Аліса і кроликова нора, ти її спершу не бачиш, але як тільки ти туди потрапиш, перед тобою відкриється цілий світ", – пояснила вона.
А для кураторки сучасного мистецтва Альони Каравай перемога Туріни стала однією з небагатьох справедливих подій цієї осені.
Алевтина Кахідзе директорка-новаторка
Першого грудня Алевтина Кахідзе, яка цьогоріч представляла Україну на Гвадемальській бієнале, розпочала виконувати обов'язки директорки Київського державного художнього ліцею імені Тараса Шевченка, замінивши на посаді Олену Авраменко.
Призначення сколихнуло активне обговорення у мистецькій спільноті: частина педагогів, учнів та громадськості вважає, що це загроза для класичної художньої освіти, тоді як інші підтримують таке рішення Міністерства культури і вважає, що це шанс реформувати систему.
Кахідзе поділилася, що має на меті поєднати академічну базу із сучасними практиками, адже їй самій після закінчення НАОМА "довелося їхати в Нідерланди, щоб навчатися нових медіа й перформансу, бо в українській академічній освіті тоді просто не було таких можливостей". Саме тому вона прагне дати майбутнім поколінням українських митців "сильну академічну базу і сучасні практики тут, в Україні". Водночас художниця зазначила, що діятиме прислухаючись і не вводитиме зміни раптово.
Наразі неможливо передбачити, до чого приведе це рішення: до успіху та якісних змін, чи навпаки, забере ту необхідну базу, без якої сучасному художнику не впоратися. Втім, будь-який вихід за межі звичного завжди пов'язаний з ризиком, який може виявитися виправданим.
Росіян виключають з міжнародного мистецького поля
У листопаді відбулася 27-ма Генеральна конференція Міжнародної ради музеїв (ICOM). За її підсумками до складу ради виконавчих органів ICOM на 2026-2028 роки не увійшов жоден представник Росії.
Тоді президентка українського комітету ICOM Анастасія Чередниченко зазначила, що українська делегація апелювала до кодексу етики Міжнародної ради, недотримання положень якого веде до виключення. Спрацював аргумент того, що представники Росії відвідували тимчасово окуповані території з пропагандистськими виставками. Україна неодноразово надсилала докази цього до виконавчої ради ICOM і національних комітетів інших країн.
У результаті двох російських кандидатів, які балотувалися до генеральної ради, зняли з виборів, а ще одна російська кандидатка відкликала свою кандидатуру після того, як у серпні Україна ввела санкції проти 15 російських музейників.
Водночас попри те, що Росія не має своїх представників у виконавчій раді і з 2022 року її представленість в інших комітетах організації значно зменшилась, вона все ще лишається членом ICOM, тому українська делегація продовжує домагатися її повного виключення.
Підсумовуючи, це рішення ICOM свідчить про те, що Україна заручилася міжнародною підтримкою у культурній сфері. Оскільки ICOM це єдина глобальна організація в музейній галузі і де-факто є голосом музейних працівників на міжнародній арені, це значно зменшить вплив Росії у культурній дипломатії.
Пошук форм пам’ятання: комеморативні практики і альтернативні форми меморіалів
Втрати спонукають думати над і створювати нові форми меморіалізації. Таким є проєкт Даші Чечушкової, Ані Никитюк та Ксенії Щербакової "Ситуаційні клумби", який виник у межах програми франківської галереї "Асортиментна кімната"для художниць та художників, які залишились в Україні та які виїхали через війну – "розсіяне засіяне".
Ініціатива присвячена львівському митцю Артуру Сніткусу, який загинув на фронті у червні 2024 року. Власне, назва – "Ситуаційні клумби" – походить від слів, які, за словами Володимира Чигиринця, матір Артура сказала під час поховання: "Артур, тепер ти клумба".
Проєкт являє собою серію акцій зі створення та висаджування клумб у різних місцях з метою комеморації, пам’ятання та проживання досвіду втрати через піклування про землю. Клумби можуть створюватися з використанням різних технік садівництва, включаючи "насіннєві бомбочки". Важливою умовою є створення клумб у громадських місцях, а не в приватному просторі, вони можуть бути присвячені конкретним людям або ж бути анонімними, збираючи особисті історії втрат.
Чигиринець вважає, що порівнюючи з публічним пам’ятником, який доступний громадськості, і могилою, про місце розташування якої зазвичай знає обмежене коло людей, ситуаційні клумби стають чимось проміжним. Під час створення цей меморіал говорить про особисте переживання і горювання, а далі його може знайти випадкова людина.
Реалізувати проєкт розпочали навесні 2025 року. Зокрема, 10 травня у пам'ять про художницю та військову Маргариту Половінко біля Національного художнього музею України висадили 31 кущ маргариток. Саме стільки років було мисткині.
Спробою реалізувати запит на інакшу форму пам’ятання став меморіал розвідникам ГУР, який представили у червні 2025 року. Це перший пам’ятник у Києві, створений під час повномасштабного вторгнення, який послуговується новою візуальною мовою.
Меморіал створив скульптор Назар Білик, який зокрема відомий роботою "Дощ" на Пейзажній алеї у Києві, або ж пам’ятним знаком журналісту Павлу Шеремету, що також у столиці, неподалік перехрестя вулиць Івана Франка та Богдана Хмельницького. Він зазначає, що коли отримав запит від ГУР на створення пам'ятника, була єдина умова: "Нічого радянського", однак йому і самому "не хотілося робити «скульптуру» в традиційному сенсі".
Білик характеризує роботу як стик скульптури та архітектури, і зазначає, що вирішив "говорити" з розвідниками їхньою мовою: символами, знаками, шифрами.
Меморіал складається з двох стел, що символізують крила і щити. На них шевронні таблички з іменами людей, які загинули у боротьбі за Україну. У центрі, між стелами, камінь, на якому написано "aeternitas", що перекладається з латинської як "вічність". З висоти пташиного польоту композиція нагадуватиме форму ока.
Пам'ятник розмістили на закритій території, до нього немає публічного доступу. Однак, навіть попри те, що громадськість не змогла побачити його на власні очі, роботу часто обговорюють через новий спосіб меморіалізації. У жовтні меморіал номінували на премію Європейського Союзу в галузі сучасної архітектури — Mies van der Rohe Award, яка вважається найпрестижнішою архітектурною премією Європи.
Створюючи меморіал ГУР архітектор Андрій Лесюк і скульптор Назар Білик, а також команда архітекторів з Guess Line Architects, послуговувалися експертизою платформи культури пам’яті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво", серед основних завдань якої меморіалізація російсько-української війни. Прикладом такого проєкту став "In memoriamз латинської "в пам'ять про" усіх нас" Віталія Кохана, який представили у серпні.
Твір складається з тексту і зображень, які митець створив вибиваючи квадратні шматочки плитки на фасаді школи №165, що у Північній Салтівці в Харкові. Цю техніку митець називає "татуюванням на спорудах".
Співзасновниця платформи культури пам’яті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво" і кураторка проєкту Катерина Семенюк зазначає, що це "тимчасова інтервенція", і що проєкт вирізняє те, що він не переобтяжений монументальними формами. Сам Кохан вважає, що меморіалізацію через стритарт можна розглядати як підхід до роботи з пам'яттю.
Важливі виставкові проєкти
Передусім варто відзначити локальні ініціативи. У Луцьку виставкою "Трава понад нами", яка мала за мету дослідити, чому митці звертаються до природи у моменти кризи, відкрилася галерея LU. Надалі простір планує стати мережею у різних містах Європи.
До 160-річчя Одеського художнього фахового коледжу в Одеському національному художньому музеї відбулася виставка "Плеяди". Експозиція репрезентує життя в Одесі з XIX до кінця XX сторіччя. На думку куратора установи, Володимира Чигиринця, проєкт вирізняється своїм історичним фокусом, адже від початку повномасштабного вторгнення музей убезпечив колекцію сфокусувавшись на сучасному мистецтві.
У межах Київської бієнале нині триває виставка "Близький Схід, Далекий Захід", вона експонуватиметься у Музеї сучасного мистецтва у Варшаві до 18 січня. Альона Каравай вважає, що це "вийшла міцна європейська ліва виставка з українським фокусом".
Різні проєкти відбувалися і в столиці. До 25 січня 2026 року у Національному художньому музеї України (NAMU) триватиме виставка присвячена 150-річчю з дня народження Олександра Мурашка – "Олександр Мурашко. Кольорові модуляції". У проєкті надавали перевагу маловідомими творам художника, деякі з яких не експонувалися понад 20 років.
Український дім створив проєкт, присвячений останній чверті століття в українському мистецтві – "Мистецтво після 2000-го. Глосарій". Метою проєкту було осмислення зміни віх і мови нового тисячоліття, а експозиція складалася з робіт 70 митців, чий творчий шлях розпочався, сформувався або триває у 2000-2025 роках. Проєкт викликав багато думок та породив численні обговорення, як кулуарних, так і публічних.
У Музеї Ханенків представили виставку "Африка: директ", яка стала першим музейним проєктом незалежної України, що присвячений культурній спадщині Африки. В експозиції, що порушує питання рабства, колоніалізму, реституції, ксенофобії та расизму, понад 40 артефактів XIX–XXI століть з 18 країн континенту.
Мистецький арсенал відзначився виставкою "Херсон. Степ тримає", яка повністю побудована навколо відеоматеріалів Романа Бондарчука і Дар’ї Аверечко. До експозиції увійшли фільми "Українські шерифи", "Редакція" і "Вулкан", а також унікальні відео- та фотосвідчення, зібрані в Херсонській області до повномасштабного вторгнення. Олеся Островська-Люта зазначає, що проєкт важливий тим, що це розмова про втрачене, яка відбувається у персональному, індустріальному і політичному вимірах.
Митці, які загинули у російсько-українській війні
2025 рік був не лише про здобутки, а й про втрати.
5 квітня, під час виконання бойового завдання, загинула художниця Маргарита Половінко. У 2023-му вона закінчила курси з парамедицини і долучилася до роботи евакуаційних екіпажів, а у 2024-му вступила до лав Збройних сил України у складі 2-го механізованого батальйону 3-ї окремої штурмової бригади як парамедикиня, звідки потім перейшла до підрозділу ударних безпілотних апаратів.
На початку повномасштабного вторгнення мисткиня перебувала за кордоном, і почала багато малювати, коли з'явилися перші новини про загибель дітей в Ірпені. Тоді Маргарита створила графічну серію часто послуговуючись у малюнках власною кров’ю.
"Зазвичай мистецтво існує там, де складно без нього. З війною мистецтва в моєму житті стало більше, водночас з'явилось розуміння, що з цим мистецтвом я нічого не можу зробити. Я не можу його ні продати, ні подарувати, бо це кров, це біль, це страждання", – розповідала художниця.
Куратор Одеського національного художнього музею Володимир Чигринець вважає, що загибель Маргарити підкреслила її свідомий вибір долучитися до війська, і зупинити мистецьку практику, хоча, на його думку, вона могла стати відомою сучасною мисткинею.
10 серпня, внаслідок поранення отриманого попереднього дня під час штурму російської піхоти на Запорізькому напрямку, загинув художник Давид Чичкан.
Митець був анархо-садикалістом та втілював свої ідеї у графіці, плакаті, живописі, вуличному мистецтві, перформансі і тексті. Він не мав вищої художньої освіти, а мистецтво було для нього інструментом змін та підтримки робочих класів.
Через свої політичні роботи та погляди виставки Чичкана зазнавали цензури й погромів. У 2024 році його виставку "Зі стрічками і прапорами", що мала експонуватися в Одеському національному художньому музеї скасували.
На думку Володимира Чигиринця, цією виставкою Чичкан хотів сказати: "Антиавторитарії присутні на фронті, вони є і це важливо". І це гарна ідея, яка зіткнулася з лицемірством, через те, що тоді митець не був частиною війська. "Але ця смерть зіграла таку роль і для лівих, і для тих, хто був лівий і під час війни забув, і для людей з художнього кола які не були безпосередньо близькими до ідей Чичкана, його смерть нагадала про важливі ідеологічні питання всередині нашого суспільства", – переконаний Чигиринець.
Кураторка Альона Каравай поділилася, що після загибелі Чичкана, щось у мистецькому просторі змінилось незворотно:
"Можливо, це «щось» – це надія на відновлення, бо є люди, які трапляються в мистецькій спільноті раз років на тридцять, якщо пощастить. І таких, як Давид, у нас не було та поки що немає. Певно, десь в цей момент й дещо змінилась моя кураторська оптика – я перейшла від теми повернення до теми смерті, але все ще залишилась з темою відсутності".
Нині роботи митця можна побачити у межах другої частини польсько-українського проєкту "Різні місця", який до 1 березня триватиме у Національному художньому музеї України (NAMU).
28 серпня стало відомо, що на фронті загинув художник Кирило Гриньов. Він належав до мистецького об'єднання "P. Е. П." ("Революційний Експериментальний Простір"). А до лав ЗСУ приєднався добровольцем, на початку повномасштабного вторгнення.
25 листопада під час виконання бойового завдання загинула художниця, дизайнерка та доброволиця підрозділу аеророзвідки "Баракуда" – Мирослава Копча.
Мисткиня працювала з такими графічними техніками як офорт, монотипія, картоногравюра і досліджувала теми жіночої тілесності, пам'яті та образу. Як дизайнерка долучилася до розробки візуального представлення виробництва тюнінгу для зброї "Крук" і Frontline Team.
16 червня стало відомо, що на фронті, внаслідок поранень несумісних з життям, загинув художник Михайло Клименко. У 1990-х він працював художником у театрі імені Лесі Українки. А пізніше перейшов на творчу роботу як художник монументально-декоративного мистецтва: створював декоративні та тематичні вітражі, мозаїки для храмів і приватних будинків.
На жаль, цей перелік невичерпний. Він розширюватиметься з кожним наступним роком боротьби, і пустка щораз ставатиме більшою, адже кожна смерть це величезна втрата.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media