"Це і є кров": художниця Маргарита Половінко про біль на папері, Кривий Ріг і автоматичне малювання

Художниця Маргарита Половінко. Колаж: Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

Раніше художниця Маргарита Половінко малювала рідний Кривий Ріг і людину на периферії постіндустріального суспільства. Тепер старі роботи вона розпродає на аукціонах для зборів на ЗСУ. А під впливом війни малює кров'ю та кульковими ручками без чорнил, щоб передати нестерпний фізичний біль нової реальності. Таким міг би бути вступ до інтерв'ю з художницею, якби воно вийшло у січні 2023-го, коли ця розмова була записана.

Тоді Половінко лише розмірковувала про те, як цивільним краще адаптуватись до стану війни й критичних умов. За ці дев’ять місяців художниця їздила на Миколаївщину і Херсонщину, щоб допомагати відбудовувати зруйновані будинки, а згодом із цивільної перетворилась на волонтерку, спочатку на машині медичної евакуації, потім у складі "кейсеваку" — екіпажу, що вивозить поранених із найважчих ділянок фронту. Половінко не припинила малювати:лише тепер замість історій з новин в її малюнках багато особистих спогадів. "Дуже сильно подорослішала", — втомлено підсумує вона кількамісячний період з часу нашого інтерв’ю.

Ліза Корнейчук спеціально для Суспільному Культура розпитала Маргариту Половінко про рятівний потенціал творчості та пошуки нової художньої мови для розповідей про війну.

Публікація створена у партнерстві з ГО "Музей сучасного мистецтва" та UMCA (Український музей сучасного мистецтва) про українське мистецтво часу повномасштабної війни.

Розкажи про себе. Як ти вирішила стати художницею?

У дитинстві я жила з мамою і бабусею в Кривому Розі. Моя мама усе життя працювала на заводі Криворіжсталь. Тоді я думала, що не хочу ніким стати, мені й так норм. Коли ти малою дивишся на людей, які ходять на роботу і не виглядають позитивно, ніяка професія тебе не приваблює. Хіба що щось, що приносить користь суспільству.

У мене непогано виходило малювати, я пішла в художню школу. Тоді я ще ходила на плавання і хотіла бути у великому спорті, але у мене почало боліти серце і лікар сказав обрати щось одне. Я обрала художку і дуже рада, що так сталося. Художній світ дуже близький до того, щоб не обирати, ким стати. У тебе ніби немає професії як такої.

Що найбільше вплинуло на твоє мистецтво?

Починаючи з 2019-го я розмірковувала над темою людини на периферії, відокремленої від соціального життя. Це взято з Кривого Рогу. Зараз ця людина, мій герой, перемістився у контексті війни.

[Мене цікавить] постіндустріальне місто, постіндустріальна природа і місце людини в цьому оточенні. Ця тема набувала різних форм, але, здається, я навряд чи її колись завершу. Моє місто найбільше на мене впливає в мистецтві. Я живу у "веселому" районі біля психоневрологічного диспансеру. Там поруч шахти, кар'єри, терикони. А біля диспансеру постійно тусують люди із залежністю. Там дуже багато цікавих історій відбувається, є за чим спостерігати.

Маргарита Половінко. "Криворіжці біля будинку нічного перебування", олія, 2019. Надано художницею

Маргарита Половінко. "Три грації урбанізації", олія, гуаш, вугілля, каміння на папері, 2019. Надано художницею

Що ти робила напередодні 24 лютого і чи були у тебе якісь перестороги щодо повномасштабної війни?

Я максимально не вірила [у вторгнення], я мислила раціонально, і з такої точки зору цей сценарій не мав жодних профітів. За тиждень десь я почала сумніватись. А потім подивилась розклади концертів російських виконавців в Україні й подумала, "ну вони б не планували концерти, вони ж напевне знають" [сміється].

Нещодавно я передивлялась свої роботи і побачила малюнок: дерево вплетене в скелет людини й поруч будиночок. Над будиночком летить чиясь хмароголова. Я робила його інтуїтивно, і лише після вторгнення зрозуміла, про що він насправді. Я його не робила з думками про війну.

Я була у Туреччині, коли війна почалась. Намагалась повернутись додому, але квитків не було. Тоді я трохи подорожувала і шукала роботу — так тривало 5 місяців, а потім повернулась додому. З-за кордону все здавалось набагато страшніше.

Як твоє мистецтво змінилось після вторгнення?

Я почала багато малювати з початком повномасштабного вторгнення. Це були перші новини про загибель дітей в Ірпені. Я намалювала дівчинку, яка, наче янгол, летить над будинками. Мій друг тоді сказав таку фразу, яка мене дуже вразила: "Как-будто кто-то пришел и понадкусывал дома" ("Неначе хтось прийшов і понадкушував будинки"). Дівчинка летить над цим уродством світу. Перше моє сприйняття росіян було таким, ніби вони — монстри, які прийшли й борються з людьми.

Маргарита Половінко, "Без назви", олівець на папері, 2023. Надано художницею

Тоді я також намалювала свого друга Данііла Неміровського, який в той час був у оточеному Маріуполі. На малюнку він йде вулицею і ногами трощить російські танки.

Але десь за місяць у мене змінилось відчуття і я зрозуміла, що ніяких монстрів, на жаль, немає, ніяких чудовиськ. Це просто люди і це просто їхній вибір. Тоді я почала малювати війну зі смертю, з понівеченими тілами, але дещо не змінилося — я продовжила малювати янголів, які кричать так голосно, що їхній крик неможливо почути, але ти його відчуваєш тілом. Янголи — це діти.

Маргарита Половінко, "Без назви", олівець на папері, 2023. Надано художницею

Як війна вплинула на твою творчість, на твій побут і стиль життя?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, було дуже важко прийняти і жити з війною. Я почала читати про різні геноциди та війни у світі, і це дало мені зрозуміти, що це зі світом щось не так, а не з нами, це дозволило легше сприймати війну. Але не те, що вона несе: смерті людей, тварин, руйнування. Та політичні складові війни стало легше сприймати. Складніше стало любити людей.

Побутове життя повністю знецінила війна, стало важко дбати про себе. Тіло і життя стало таким знеціненим. У цьому ненормальному світі стало важко займатись нормальними речами й отримувати від них задоволення. Мене тримає те, що я нагадую собі: чи хочу я стати ще однією людиною, про яку треба буде піклуватися? Тому я рухаюсь вперед. Наприклад, навчилась колоти дрова. У Кривому Розі у нас є пічка, яку ми з батьком почали будувати у 2014 році — коли було перше вторгнення.

У мистецтві цікавим для мене було те, що я почала малювати і зрозуміла, що такі примітивні теми [як війна] потребують примітивних засобів. Малювання примітивне не в плані "просте", а в сенсі що воно просто йде інтуїтивно. Це стало для мене рятівним виходом. Не втілювати складні проєкти, а просто малювати те, що приходить в голову. Майже всі мої роботи — це реакція на новини. Якщо я не можу прийняти новину, я йду її малювати. Це ілюстрації новин через мою уяву.

Маргарита Половінко, "Без назви", кулькова ручка на папері, 2022. Надано художницею

Маргарита Половінко, "Без назви", олівець на папері, 2022. Надано художницею

Мене зацікавив малюнок, де собачки їдять тіло...

Це була фотографія з каналу "Груз 200". Звичайно, вона не зовсім так виглядала, але я побачила в ній те, що на цій смерті щось може і зрости, що це тіло стає новим життям.

Червоний колір на твоїх роботах виглядає так, ніби це намальовано кров'ю.

Це і є кров. Моя, я нікого не вбивала [сміється]. Це насправді пов'язано з моїми проблемами ментального характеру: в мене були панічні атаки, які закінчувались селфгармомВід англ. self harm — самоушкодження. І в один момент я почала малювати у стані афекту, це тоді були слоники і пальми, бо я якраз повернулась з Азії. Тоді в процесі я подумала: "Ого, це такий класний матеріал", і це мене швидко вивело з панічної атаки. Це був терапевтичний момент.

Це почалося з початком війни, бо війна погіршила мій стан. Психіатриня сказала, що в моєму випадку таке малювання працює терапевтично. Мені не хочеться, щоб люди думали, що це якось боляче і сумно, я не кричу про допомогу через ці малюнки. Це просто матеріал, який відповідає темі й почуттям, які викликає у мене війна.

Маргарита Половинко, "Сон у посадці", кров і олівець на папері, 2022. Надано художницею

У тебе в малюнках регулярно повторюється тема дерева. Чому?

Коли почалась війна, у мене була нав'язлива ідея намалювати дуже гарний сад. Сад — бо це вторгнення людського світу у світ природи. Це краса, яку ми бачимо через користь для себе. Але мої дерева — це окремі дерева Кривого Рогу, вони занедбані, вони живуть своїм життям.

Ми уже не можемо відокремити природу від себе. Наприклад, у Кривому Розі, коли іде дощ, дороги стають червоними. Так, це теж частина природи, це руда, але ми дістали цю руду з-під землі, ми її винесли на поверхню. Ці дерева, що повертаються у занедбані парки, які колись були доглянуті людьми й зроблені для людського задоволення, так само витіснені зі світу, як і люди, містяни, які народилися в індустріальні часи, а живуть у постіндустріальні. Мої дерева наче належать природі, але не зовсім.

Маргарита Половинко, "Без назви", кров і олівець на папері, 2022. Надано художницею

У тебе також є графічні роботи, які намальовані нібито ручкою, яка погано пише.

Це так і є. Це видряпування. Я намагалась ускладнювати процес малювання, мені треба було передати в матеріалі це зусилля, з яким створюється малюнок, фізичну напругу.

Зазвичай мистецтво існує там, де складно без нього. З війною мистецтва в моєму житті стало більше, водночас з'явилось розуміння, що з цим мистецтвом я нічого не можу зробити. Я не можу його ні продати, ні подарувати, бо це кров, це біль, це страждання. Це такий матеріал, для якого немає місця, мені не хочеться, щоб воно існувало. Воно цінне зараз тим, що працює як дзеркало реальності, але я хочу, щоб настав момент, коли воно перестане відображати цей світ.

Дослідження та опрацювання матеріалів, розроблення вебсайту "Архіву мистецтва воєнного стану", медіапартнерство із Суспільним Культура та ArtsLooker реалізує ГО "Музей сучасного мистецтва" за підтримки фонду Fritt Ord (Норвегія) та Sigrid Rausing Trust (Велика Британія).

Читайте англомовну версію тексту на сайті ArtsLooker.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media