На міжнародному кінофестивалі документального кіно про права людини Docudays UA 10 червня відбулася прем'єра короткого метру "Де мій бронік?" режисерки Дар'ї Пенькової.
Операторка Даша повертається з Німеччини в рідну Дружківку на Донеччині. На вокзалі вона зустрічає давнього друга Андрія — тепер військового, про якого колись знімала фільм. Дорогою додому Даша запрошує його на вечерю до батьків, а згодом проводить із ним вихідні, знайомиться з його командиром і втягується у напружену атмосферу внутрішніх конфліктів у підрозділі. Коли Андрія поранили на фронті, його цінні речі — бронежилет і каску — мали забрати побратими, які, однак, виявилися недостатньо дисциплінованими й втратили ці речі.
У цьому інтерв'ю для Суспільне Культура кінокритикиня Альона Шилова та режисерка Дар'я Пенькова поговорили про створення фільму "Де мій бронік?" і межу між документальним та особистим.
Чи від початку ти планувала зробити з цієї поїздки фільм? Чи рішення знімати прийшло вже в моменті?
З початком повномасштабного вторгнення я поїхала до Німеччини. Там ми зі знайомими робили покази свого кіно — кіноклуб із показами українських студентських фільмів. У мене була короткометражна стрічка про моїх бабусю та дідуся з Дружківки, і фільм був дуже живий та сподобався німецькій аудиторії, бо через неї вони могли емоційно доєднатися, побачити, що відбувається в Україні.
Згодом у мене була запланована поїздка до України — вперше з початку повномасштабного вторгнення. Я розуміла, що хочу зняти їх — своїх бабусю та дідуся, побачити, як вони змінилися, бо, наприклад, бабуся через стрес скинула кілограмів тридцять. Я планувала показати різні зміни та вплив повномасштабної війни на них.
Тоді якраз вийшов фільм "20 днів у Маріуполі", і мій знайомий сказав: "То чого ти просто не знімеш фільм «Біженка 20 днів їде у прифронтову зону, щоб побачити рідних»?" Тоді я просто почала знімати.
Я поїхала до Дружківки і там, на вокзалі, зустріла Андрія (один із головних героїв фільму — Ред.). Я почала фіксувати все, що життя дозволяло мені фіксувати. Але тоді я ще не знала, що це стане фільмом.
Фільм має майже спостережливу форму — збережені кадри поїздки, обіду, розмов. Як ти будувала структуру фільму?
У мене було набагато більше відзнятого матеріалу, ніж увійшло у фільм. Наприклад, була окрема частина з моїми бабусею і дідусем. Бабуся розповідала, як вона проживає життя у прифронтовому місті.
Я розуміла, що сама фільм не складу, і звернулася по допомогу. Я знайшла дівчину — Віту Стойкову, яка допомогла мені вибудовувати структуру монтажу. У Німеччині я фізично сама монтувала фільм, потім зідзвонювалася з Вітою, проговорювала драфти, обмінювалася думками, а також показували майстру, який теж щось додавав. У підсумку протягом двох місяців ми намацували, у що це може вилитися, і конкретна історія склалася вже в самому кінці.
Чи ти редагувала матеріал з погляду драми? Наприклад, сцена конфлікту з побратимами — вона була ключовою ще під час зйомок, чи набула ваги вже в монтажі?
Коли я знімала цей фрагмент, він відчувався як щось кульмінаційне. Особливо з точки зору Андрія як героя фільму. До цього Андрій прийшов на вечерю з моїми батьками з думкою: "О, я нарешті в родині цивільних і зможу поговорити про щось, окрім війни". А батько — навпаки: "О, нарешті я з кимось поговорю про війну".
Під час монтажу ми намагалися намацати, хто ж є головним героєм цього фільму — я, Андрій або навіть Дружківка. Дуже довго це було незрозуміло, і певний час саме Андрій був головним героєм мого фільму. Потім зрозуміла, що і я граю важливу роль.
Фільм дійсно набуває кульмінації у цій квартирі, і глядач уже забуває, що я існую. А коли Андрій під час усього цього повчання інших військових повертається на камеру і каже: "Ось вона, бачила мене до того, ким я став", — мені здається, що це надає глядачеві більше зближення з усім, що відбувається.
Я думаю, той факт, що я дівчина, зіграв свою роль. Я була у цій історії разом із хлопцями, і під час зйомок у квартирі вони дійсно довірилися мені. Так, там могли звучати фрази: "Якщо ти не прибереш камеру, я тебе вдарю", але мене рятувало те, що я знала — поруч є Андрій, і зі мною буде все добре.
Чи можеш ти більше поділитися своїм досвідом як режисерки-операторки, яка знімає фільм на тему війни й перебуває у доволі маскулінному середовищі? Чи є в цьому якісь плюси чи, навпаки, ставить у більш вразливе положення?
Я гадаю, що в цьому був стовідсотковий плюс, бо хлопці до тебе більш відкриті через те, що ти дівчина. Водночас розумію, що, як дівчина, я не можу до кінця уявити, що відчувають хлопці у нашій країні. Через це я дивилася на ситуацію більш відстороненим поглядом.
Мені подобається, що я зняла цю роботу як дівчина. Я додала в неї трішки більше відчуттів і рефлексій, аніж просто фіксування того, що відбувається. Плюс, через мою стать у фільмі додалися нові конфлікти — наприклад, у діалозі Козиря з Андрієм, коли один розповідає іншому, яка я гарна, і питає, чи хороший він хлопець, виводячи мене з кімнати.
Водночас мене наче не помічали, і це дуже добре спрацювало. Хлопці не пам'ятали, що камера є. Коли Андрій познайомив мене з командиром Мартином, той дозволив мені знімати й попросив знімати все так, як відбувається. Тому, коли ми поїхали на квартиру і я мала дозвіл від Мартина, це також давало відчуття захисту.
Чи був момент, коли тобі здалося, що знімати неетично або надто особисто? Як ти визначаєш для себе цю межу?
Діалог тата й Андрія був дуже особистим, і мені було важко з ним потім на монтажі. Я не хотіла завалювати глядача інформацією або перекривати інші конфлікти фільму, але водночас хотіла залишатися правдивою.
У фільм, наприклад, не увійшли розмови з бабусею, яка плаче і говорить: "Даш, ти не знаєш, як нам тут було". Але я в ці моменти почувалася відсторонено, бо, напевно, тоді я більше позиціювала себе не як онуку чи подругу, а саме як операторку. Моїм головним завданням було зняти цей шматок історії, бо це більше не повториться.
Я гадаю, що цю межу я вже більше визначала на монтажі, коли більш свідомо дивилася на відзнятий матеріал.
Фільм виглядає дуже інтимно. Чи змінювалися твої стосунки з Андрієм під час чи після зйомок?
Андрій з'являється у моєму житті в дуже рандомні, але максимально необхідні моменти. На момент зйомок наші взаємини були дуже теплими, бо ми неусвідомлено допомагали одне одному.
У фільмі "2000 метрів до Андріївки" Чернова один із героїв каже, щоб його не показували у кадрі, аргументуючи це тим, що камера робить з людей героїв. І я думаю, що це дійсно так: якщо ти десь зафіксований, твою історію хтось розповів, то ти можеш вважатися героєм. Бо камера дійсно це робить.
Тому я вважаю, що Андрію це було потрібно — щоб я отак йому зустрілася, із камерою, і з цим фільмом. Я пишаюся тим, що знаю його і що мала змогу зняти й Андрія, й інших хлопців, бо деяких з них уже немає в живих. Але вони зафіксовані у цьому фільмі, і це — найменше, що я могла зробити.
Що цей фільм відкрив для тебе особисто?
Цей фільм дуже сильно нагадав мені, що відбувається в Україні, бо весь той час я була у Німеччині й перебувала в іншій бульбашці. Навіть мати родину, що живе у прифронтовій зоні й розповідає мені багато історій, — не те саме, що бути поруч із ними й проживати це разом із ними.
Цей фільм повернув мені любов до того, що роблю, бо в Німеччині я знімала два роки те, що мені не подобалося — музичні кліпи, короткі метри для свого університету — і щоразу я виходила з розчаруванням, з думками, що не роблю достатньо, не вдосконалююсь.
Але саме документальне кіно, фіксування життя — це завжди буде зі мною. Цей фільм повернув мені бажання знімати, повернув жагу до творчості. І розуміння, що відбувається всередині мене, що відбувається вдома. Для мене це також стало одним із поштовхів повернутися до України з Німеччини.
Яку реакцію ти б хотіла почути від глядачів? Що для тебе найцінніше?
Мені здається, що зараз багато хто втомився від війни й теми війни в кіно. Для мене тема війни в документалістиці — це простір, у якому є дуже багато граней, про які ти можеш знімати. Головне — намагатися знайти свій погляд на це.
Я хотіла б, щоб глядач після цього захотів подивитися ще документальні фільми про Україну, щоб з'явилося бажання відкрити телефон і задонатити. Щоб глядач нагадав сам собі, де він перебуває. Як не крути, ми не можемо здаватися.
Чи є на цьому етапі розуміння про долю фільму? Чи буде він показаний на інших фестивалях, можливо, з'явиться на онлайн-платформах?
Цей фільм уже пройшов на один закордонний фестиваль, тож я дуже рада, що ми зможемо показати його й іноземній аудиторії.
Гадаю, потім ми також випустимо його на онлайн-платформах. З цього приводу я буду ділитися інформацією у своєму Instagram.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media