"Я одружений на війні": черкащанин після поранення готується на фронт і навчає молодь

Ексклюзивно
. Фото надане Олександром

У свої 27 називає війну своєю дружиною і навіть під час реабілітації не полишає військову справу, навчаючи молодше покоління. Черкащанин Олександр із позивним "Хмурий" на війні з 18 років. Нині оговтується від чергового поранення, однак морально вже готовий стати до зброї.

"Добрий день, я хочу в АТО"

"Я ріс у Черкаській області, де Дніпро і кручі, за півтора кілометра від Чернечої гори. У дитинстві ми ходили на будівництво, лазили по закинутих будівлях, гралися у "войнушки". Батько прищеплював мені любов до зброї, навчив стріляти. З дитинства я чомусь думав, що буду солдатом, який не просто служитиме, а воюватиме. І чомусь завжди думав, що буду стріляти проти росіян. Ще школярем я почав вивчати історію, коли на уроках вчили про, наприклад, Богдана Хмельницького, добу Руїни. Читав про Російську імперію, Радянський Союз. Водночас багато читав і про Холодноярський край. І тоді став розуміти, що Росія — це імперія, яка ніколи не насититься і що без нас ця імперія неповноцінна. Вони постійно будуть сюди тягнутися".

У Черкаському національному університеті мені Богдана Хмельницького опановував фах історика. Щоправда, провчився лише рік:

"Вивчаючи історію і культуру, ти розумієш самобутність нації. Тоді дуже повпливав Майдан. Потім почалася АТО, і я поїхав на війну".

Спершу пішов до військкомату:

"Мені 18 рочків, я приходжу у військкомат і кажу: «Добрий день, я хочу в АТО. Вмію з оптики стріляти, бажано, щоб снайпером». Мене відразу спитали, чи служив строкову службу. А я ж не служив. Порадили піти на контракт, а там, мовляв, щось буде. Дали якийсь лист, із яким я мав би поїхати до Києва у частину. Сім'ї я сказав, що йду на роботу, а сам за цей час з'їздив у столицю в ту частину".

Серед військових зрозумів, що рішення, чи поїде він на війну, приймуть далеко не відразу і хто зна, чи приймуть взагалі:

"Я подумав, що мені це не підходить. Почав шукати варіанти. Батьки почали щось підозрювати і тоді мене забрав до себе їхній знайомий, який на той час був у «Айдарі». Сім'я змирилася з тим, що я їду на війну, бо що ж вони зроблять. Я б усе одно знайшов можливості. Купили мені всяких шмоток, бронежилет. Вдома все те одягнув, було якось трохи незрозуміло спочатку, а потім почав звикати".

Фото надане Олександром

"Дивись, Саньок, ось твої ровесники"

"Майже за місяць до виїзду у мене почалася якась трансформація. Я одягаю камуфляж, тяжкий бундесверівський броник, РПС — і думаю, як я воюватиму. Мабуть, тоді я вже почав ставати Хмурим. Мені не хотілося виходити з дому, проводити з друзями час, гуляти. Я відчував відмінність, своїх поглядів і їхніх. Мені час чекання здавався вічністю, постійно все переносилося.

Ми виїхали 24 листопада. Приїхали в Луганську область, біля Щастя. Їхали на місцеву ТЕС, де був гарячий душ, і зупинилися біля якогось магазина. Хлопці вийшли щось собі купити, а командир лишився зі мною. На лавочках поруч якісь підлітки випивали і веселилися, хоч прямо біля них була війна. А командир мені каже: «Дивись, Саньок, ось твої ровесники». І от тоді я ще більше відчув цю відмінність".

Перший бойовий виїзд був уже наступного дня:

"Вночі сказали, що має йти ДРГ біля наших позицій. Я «пакуюся», беру автомат, питаю, на яку позицію мені ставати. Дивлюсь у темряву з автоматом і розумію, що ось воно, те, для чого я їхав. Зараз почнеться бій. Командир проходить і підбадьорює, а я кажу: «Батя, я готовий». Тоді все минулося, але заснути я вже не міг. Вночі ходив по позиції, там були, до речі, в основному черкащани. Це були хлопці вже з досвідом бойових дій, дорослі чоловіки. Підходив до кожного і з кожним говорив. Вони розповідали, що бачили.

Я зрозумів, що на війні ти не лише солдат, одиниця, яка бігає чи стріляє, а і кухар, і вантажник, і копач, і все інше. Я копав, носив мішки з землею. Один автомат був у нас на трьох тоді, мінялися по черзі".

Фото надане Олександром

Далі Хмурий із "Айдару" потрапив на навчання у "Правий сектор", потім повернувся в "Айдар", далі — знову до "правосеків". Згодом був контракт із батальйоном "Донбас" та патрульний батальйон, після якого він звільнився зі служби.

"Після цього я кілька років, як то кажуть, поневірявся, шукав себе, пробував різні заняття, свою справу. Тоді я ще не міг справлятися з ПТСР, відсутністю своїх людей. Через кілька років переїхав до Києва і життя звело мене з громадською організацією «Центурія». Там я навчався військової справи, вдосконалював свої навички".

"Поспали години три і тут чуємо — вибухи. Почалося"

Повномасштабну війну Олександр зустрів у складі "Центурії".

"Коли почали в новинах повідомляти, що Росія проводить великі навчання у Білорусі, ми ще думали, що може буде, а може й ні. Я тоді казав ще до Нового року, що я цього не відчуваю. Після Нового року виходив на вулицю і відучував цей запах війни, цю металеву атмосферу. Станом на 24 лютого я вже знову був бійцем. 23-го звечора ми чергували. Всі моніторили новини. Я тоді сказав: «Пацани, не буде війни, то треба спати, а буде, то треба бути виспаним». Пізно лягли. Поспали години три і тут чуємо — вибухи. Вилітаємо — почалося".

Мені за два тижні до цього передали снарягу з Черкас. Я взяв дробовик і пішов на КПП чергувати, зустрічати людей, направляти туди, де ми мобілізувалися. Приїхав мій побратим Бот та ще двоє, вчотирьох стрибнули в машину. Дороги були забиті. Ми отримали зброю поїхали на Гостомельський аеродром. Там була загроза оточення, тому ми згодом звідти знялися".

"У Ворзелі у нас було піхоти менше, ніж у них техніки"

"Як каже мій друг Бот, «навчився сам — навчи інших». Коли я отримав своє перше поранення, то зрозумів: те, чим я можу займатися не на бойових позиціях — це когось тренувати".

Це перше поранення було у Ворзелі:

"Ми там гальмували колону і танк вдарив у будівлю, в якій я знаходився. Мене шматком стіни збило, права нога була травмована. Завжди казав, що Донбас — це «демоверсія» війни, а далі буде ще набагато серйозніша.

Коли прямо надій мною пролетіла перша ракета, це було 24 лютого, я побачив полум'я в небі і вибух недалеко від мене, я зрозумів, які масштаби сил і озброєння противника. У Ворзелі у нас було піхоти менше, ніж у них техніки. Частина поранених наших тоді встигли евакуюватися, ще частина опинилася в оточені. Рубались в оточенні. Потім прорвались, вийшли. Я був евакуйований, але колону вдалося загальмувати".

Фото надане Олександром

Протистояти доводилося проти Росгвардії, розвідки, спецназу, зарядженого сучасною технікою.

"Далі була морська піхота, псковські, костромські ДШБ, контрактники. Страшно не було. Після поранення я зрозумів, що почався відлік і скільки мені лишилося жити, я не знаю — можливо, 20 секунд до наступного прильоту, чи дві хвилини, 20 хвилин. Було якесь фатальне відчуття що ось це — все, і готовність померти".

"Наше завдання — "перепрошити" націю"

Не рахуючи контузій, Хмурий отримав три поранення. Одне було у Ворзелі, після пострілу танка. Друге — на Запорізькому напрямку, коли штурмували посадку, де знаходилися росіяни:

"Ми заводили у посадку штурмовиків, я був тоді командиром розвідвзводу. Завели впритул до позицій, почався контакт, далі був гранатометний постірл і дві кулі мені в спину прилетіли. Мене евакуювали".

Третє поранення було під Бахмутом. Після нього — відпустка. Підлікувався і отримав завдання — займатися молодшим поколінням.

"Коли будь-який боєць, воїн, який себе поважає і який дбає про спільний рух, а не лише про себе, проходить реабілітацію чи приїздить у відпустку, він має виділяти час на розвиток парамілітарного руху, особливо молодіжного. Моя думка така, що це обов'язок кожного з нас — підтягувати молодь, навчати їх. Нині в кожного бійця є колосальний досвід", — розповів він.

У "Центурії", пояснив Хмурий, підлітки, яким по 15-16 років і які хочуть допомагати Україні, можуть не лише розвивати себе як майбутні військовики, а й брати участь у різних заходах, наприклад, у гуманітарних місіях на Херсон та Донбас.

"Наразі є дуже багато автономних молодіжних рухів, які думають що ось так, автономно, вони можуть і розвиватися. Але зараз не ті часи. У «Центурії» для цього є ресурси та досвід. Є штаб, командування, чіткі завдання. Є все необхідне, щоб вчитися військовій справі. Молодь, яка хоче допомагати Україні, яка хоче потім піти в штурмову бригаду, тренується, організовує змагання, займається тактикою і чекає свого повноліття", — пояснив Олександр.

Нині країна, на його думку, потребує саме воїнів та тих, хто їм допомагатиме:

"От говорять про економічний фронт. Економічний фронт у моєму розумінні — це коли із того, що ти заробляєш, тобі 10 відсотків вистачає на свої потреби, а решту 90 відсотків ти даєш на ЗСУ, або можеш забезпечувати хоча б окремих бійців. Країна зараз має більше потребу саме в солдатах, а на заводах знайдеться кому працювати. В армії є багато небойових спеціальностей. Треба і люди, які працюють з комп'ютером, кадровики, охоронці, вантажники. Купа всього, що можна робити. Штурмовики — це наспрпавді десь лише десята частина. Це ті, хто запакуються в амуніцію, сядуть у техніку і підуть у окопи. Але нести користь може кожен. Як каже мій друг Тоха, у всьому має бути особистий приклад. Тому кожен боєць, який потрапляє у відпустку чи на реабілітацію, має відвідали хоча б свій навчальний заклад, свого класного керівника, як мінімум поговорити з учнями, провести урок мужності. Я сам почав мінятися у старших класах, пройшов «перепрошивку». Мені коли було 18, я пішов на війну. Прийшов у відпустку, а сусідський хлопчак ще школярем бігає. А почалася повномасштабна війна — і я його зустрів на Запоріжжі у посадках. Сидить, запускає дрон. На захист стали різні покоління. Це наше завдання зараз — «перепрошити» націю, зробити її інакшою".

"Війна це як робота"

На війні, після штурму, коли минає небезпека для життя, хлопці повертаються з позицій і хочуть насолодитися життям, повеселитися, пояснив Олександр:

"Війна — це як робота і після неї треба відновлюватися. Я за те, щоб робити це конструктивним шляхом. У нас у бригаді культивуються боротьба і спорт. Це класно. Прийшов — поборовся позаймався, сіли поговорити на філософські теми. Це цікавіше, ніж втикати в телефон".

Фото надане Олександром

Нині Олександр — інструктор у рекрутинговому центрі Третьої окремої штурмової бригади. Окрім підготовки новобранців, у них є ще й допідготовка, пояснив він:

"Всі вони до цього жили нормальним життям, багато хто не приділяв увагу спорту. Тому ми ставимо за мету їх підкачати і головне — дати розуміння того, куди вони йдуть. Я приводжу своїх побратимів, які мають досвід, вони все розповідають. Люди знайомляться з друзями, з якими разом будуть у підрозділі. Я пояснюю їм: «Я не задовбую вас, просто якщо ми разом підемо на бойове завдання, я маю знати, що ви не загинете, виконаєте наказ, евакуюєте, прикриєте побратима». Вони вчаться, вибирають бойові спеціальності, опановують зброю".

Про особисте життя Хмурий говорити не любить:

"Ось у мене зараз реабілітація. Здавалось би, ходи по місту, розважайся. Але я одружений на війні. Я людина війни. Вже думав, чим буду займатися, коли вона закінчиться. Є багато загальнонаціональних проєктів, які треба буде втілювати. А я учасник руху, який цим займався і до війни. Ще я хотів би мати щось своє, щоб це приносило дохід, думав про якийсь заклад не на військову тематику".

Поки ж відновлюється і планує знову повернутися до боротьби на фронті.

Маєте новину про події з життя на Черкащині? Надсилайте сюди

Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України

Дивіться нас на YouTube: найцікавіші новини Черкащини та України