Нічна медична варта. Репортаж зі стабілізаційних пунктів на лінії фронту

Поранений військовий, якого щойно парамедики привезли у стабілізаційний пункт на Бахмутському напрямку, листопад 2023 року. У нього поранення руки, контузія і травма шиї. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Нічну тишу на стабпункті поблизу Часового Яру перериває звук гравію під колесами. Пів на девʼяту вечора — підʼїжджає бус з пораненими. Чоловіки виходять самі. Форма заплямована брудом і кровʼю, взуття обліплене шматками багна, пальці чорні від пилу. Вони бігають поглядом коридором стабпункту, ніби не розуміючи, де опинилися. Медики допомагають їм сісти в умовному передпокої й починають кожного оглядати.

— Скільки їх? — запитує лікар у медика, що доставив поранених на стабпункт.

— Шестеро.

— Коли були поранення?

— Я не знаю.

Евакуація поранених на цьому напрямку може тривати по кілька годин. Проблема не лише в тому, що до них довго добиратися від точок евакуації. Часом це неможливо через неперервні обстріли. Останні кілька місяців ситуацію погіршило і те, що вдень росіяни використовують велику кількість дронів-камікадзе. Над однією точкою може висіти рій дронів в очікуванні будь-якого руху на землі.

Ми провели кілька ночей на стабілізаційних пунктах та точках евакуації поранених різних бригад, аби дізнатися як медики щоночі допомагають їм на лінії фронту.

Застереження: матеріал містить чутливі кадри.

Військові медики у стабілізаційному пункті на Бахмутському напрямку оглядають поранених бійців, яких парамедики довезли з точки евакуації. Донеччина, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне

20:24

Поранених забирають в кімнатки, переобладнані під реанімаційні зали. З них на ходу знімають брудний одяг, розрізають шнурівки на взутті, щоб стягнути берці, допомагають лягти на каталки.

— Коли було поранення? — запитує лікар у військового, який уже лежить у світлій реанімаційній залі.

— Вночі.

— Скільки днів тому? Сьогодні сьоме число.

— То десь другого. Близько четвертої ранку.

— Добре, — лікар водить магнітом вздовж руки пораненого, аби знайти, куди зайшов уламок. — Друже, терпим, — говорить. — Наскільки боляче від одного до десяти?

— АЙ, БЛ*ДЬ! — відповідає поранений, коли шкіра під магнітом натягується. Знайшли уламок.

У польових стабпунктах кімнати переобладнані під реанімаційні зали. В них медики проводять огляд та надають допомогу пораненим бійцям, перед тим, як відправити їх на подальше лікування у шпиталі. Донеччина, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Військовий лікар за допомогою магніту знайшов уламок в тілі пораненого військовослужбовця. Тепер його треба вилучити з руки бійця. Донеччина, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Поранених привіз ротний медик з позивним Рамзес. Він стоїть у коридорі, чекаючи поки лікарі зроблять свою справу і бійців можна буде везти в госпіталь.

— Вони були в Кліщіївці вісім днів, — говорить Рамзес. — Скільки днів тому були поранення, не знають самі. Що це було, теж не знають. Бо було все підряд — і скиди, і воги, і танк по них стріляв. Наші хлопці до них не дійшли, бо їх закидали з дронів. Група за ними рушила і всі "трьохсоті". Ці вийшли самі, їх дружня група підібрала на "попутці".

— Як тебе звати? — запитує далі лікар в іншого пораненого. За кілька хвилин хірурги дістануть з його брудної рани на нозі уламок розміром з долоню.

— Женя.

— Скид чи прильот?

— Прильот.

— Як давно?

— Не знаю. Днів чотири тому.

— Ви самі одне одному надавали допомогу?

— Так. Нога заживе?

— Заживе, тобі підфортило.

— Чума, бл*дь, — видихає Женя.

Ротний медик привіз поранених побратимів, які потрапили під обстріл у Кліщіївці. Лікарі зустрічають їх у коридорі. Через складні умови з евакуацією військових змогли доставити у стабпункт лише через тиждень після поранення. Донеччина, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Лікаря звати Святослав. Він хірург, 15 років викладав в медичному коледжі, останні пʼять — працював в приватній клініці. Повістка Святославу прийшла ще у 2022-му, він зʼявився у військкомат, але тоді в армію його не забрали. Забрали через рік, на роботі. Спершу Святослав подумав, що військовий, який чекав на нього в коридорі — це пацієнт без запису, адже військові часто приходили на перевʼязки після поранень.

— Але бачу, він якось нервується, став в проході, не дає вийти, — говорить Святослав. — Я почав його розпитувати й він тоді каже, що прийшов з військкомату і що зазвичай люди від нього тікають. Мені було смішно, бо я нормальна людина, куди я буду тікати?

Святослав 45 днів провів на курсах військових лікарів. Потім працював в госпіталі, де вперше побачив важких поранених, а після — на стабілізаційному пункті під Бахмутом. На стабпункті під Часовим Яром Святослав працює третій місяць.

— Коли я вчився, взагалі не розумів, що таке стабпункт, — говорить Святослав. — Ця ланка мало описана. Були якісь медичні пункти полків, батальйонів. З 2014-го зʼявилися стабпункти. Кожна бригада має такий. Я служу у 22 окремій механізованій бригаді.

Хірург Святослав працює у стабпункті під Часовим Яром третій місяць. До цього допомагав рятувати поранених у тиловому госпіталі, а потім — в іншому стабі під Бахмутом. Донеччина, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Лікар зашиває пораненого бійця в одній з реанімаційних кімнат у стабпункті. Донеччина, листопад 2023 року.

На одному стабілізаційному пункті можуть працювати медики з кількох бригад. Військові повідомляють їх про поранених заздалегідь, але коли саме привезуть і скільки точно сказати важко.

— Я — хірург, що в цивільному житті, що тут, але робота сильно відрізняється, — говорить Святослав. — По-перше, тут все робиться ургентно. На одного пацієнта виділяється 10-15 хвилин, якщо більше, в нас буде повний коридор поранених. Хтось може втратити більше крові, хтось — померти. По-друге, ми інколи зустрічалися з пораненнями в цивільному житті, коли, наприклад, після ДТП привозили людину. А тут вогнепальні, уламкові, кровотечі. Інші засоби для надання допомоги — турнікети, бандажі. Я розумів, що буду виконувати хірургічну роботу, але якою вона буде усвідомив лише на місці: результат має бути один — зупинити кровотечу.

Святослав проводжає пораненого військового, якому він надав першу допомогу, в евакуаційну машину. Далі бійця доставлять у військовий госпіталь в більш безпечній зоні, віддаленій від лінії фронту. Донеччина, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне

23:01

Поки лікарі на стабпункті завершують роботу з пораненими, санітари складають їхні речі у великі чорні пакети. Порізаний одяг відправляється у смітник. Телефони, паспорти, картка пораненого — все рушає з бійцем у госпіталь. Медики підшуковують для бійців чистий одяг та капці. Кого не можна перевдягнути, загортають у блискучі термоковдри.

Знаходити все — від розхідників до одягу, допомагає Оксана. Здається, ніби вона знає на цьому стабпункті кожен міліметр. Коли поранені розʼїжджаються, Оксана опускається на коліна в кінці коридору, дістає рулон блакитних пелюшок і складує їх у коробку, щоб було зручно діставати.

— Раніше я теж була медсестрою, — говорить. — А потім мобілізувалась, бо хотілося щось більше робити.

Медики перевіряють стан пораненого бійця. Стабпункти в Україні з'явились у 2014-му році, коли почалась війна. До цього військові мали лиш медпункти різних ланок, робота в яких не передбачала критичні умови бойових дій. Донеччина, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Оксана продовжує складати в коробку пелюшки, поки не привозять нових поранених. Цього разу трьох — Мішу, Руслана і Стаса. Міші уламок зайшов трохи нижче плитоноски, в спину. Щоб розгледіти, де саме він знаходиться, лікарі закатують в залу мобільний рентген. Міші роблять знімок. Далі пробують дістати уламок магнітом, не виходить.

— Міш, він сидить глибоко, поїдеш в госпіталь і там уже будуть думати, що робити, — говорить один з лікарів.

— Тебе не нудить? Як буде нудити, кажи одразу, — говорить Оксана, вводячи голку катетера у вену на руці.

— Та не витягуйте, лишіть, тільки відпустіть мене вже, — жартує Міша. — Я не можу так довго на одному місці лежати.

На сусідньому ліжку — Руслан. Дивиться перед собою, поки лікарі оглядають його руки й ноги, перекладають на бік, щоб побачити чи є поранення на спині. У Руслана перемотана рука.

— Мені товариш з тієї дірки ще на другий день витягнув осколки й затампонував, — говорить Руслан.

— А кров на штанах?

— То з руки натекла.

Цих поранених евакуаційна бригада щойно доставила у стабпункт. Одному з них уламок зайшов трохи нижче плитоноски, в спину. Дістати його за допомогою магніту і медінструментів — не виходить. Тому лікарі готують його до евакуації у тиловий шпиталь на операцію. Донеччина, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Стас здається найбільш розгубленим. На обличчі суміш поту, бруду і крові. Медики обережно розмотують кровоспинний бандаж, бинтують голову. У Стаса поранення руки, контузія, травма шиї. Він без одягу, тремтить на каталці. Йому знаходять штани, вкривають термоковдрою і, коли медики закінчують оглядати руку, проводять до швидкої, яка їде у госпіталь.

— Пʼять може бути поранених за ніч, пʼятнадцять, двадцять. Це на одного хірурга, — говорить Святослав. — Я вже не памʼятаю, навіть який день тижня. Бо ми постійно у приміщенні. Тут штучне світло. Я не знаю, чи на вулиці темно, чи ні. Спитати мене, що було вчора? Не згадаю. А що було минулого тижня, взагалі ніхто вам не скаже.

Поки не привезли ще поранених, Святослав переглядає на компʼютері знімки поранень. Сьогодні він чергує. Не спить.

Оксана повертається в кінець коридору і продовжує складати пелюшки.

— Часом мені здається, я забагато на себе взяла і вже не справляюся, — каже, засовуючи пелюшку у коробку.

Огляд пораненого бійця у стабілізаційному пункті на Бахмутському напрямку. За одну ніч, кажуть медики, на одного хірурга може бути як п'ять поранених, так і двадцять. Донеччина, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Поки не привезли наступних поранених, лікарі переглядають на компʼютері знімки поранень бійців, яким щойно надали допомогу. Донеччина, листопад 2023 року.

23:24

Інший пункт медичної евакуації — 80 окремої десантно-штурмової бригади. Абсолютна темрява. Фари вимкнуті. У світлі ліхтариків видніються розвішані на вулиці турнікети.

— Це з "трьохсотих", — пояснює Василина. Вона працює в одній з евакуаційних груп 80 ОДШБр. У бригаді вже два роки, на війні — з 2016-го. Майже увесь час допомагає евакуйовувати поранених.

— Різні китайські недотурнікети, — продовжує Василина. — Я їх використовую як навчальні, бо тільки на собі крутила і порвала пʼять штук. Поранені теж приїжджають з китайськими. Були привезли одного з пораненням нижньої третини стегна. Китайський не лопнув, але його недокрутили. Я його закручую, а він лопається. Добре, що був другий турнікет, SAM. Я скоренько затампонувала, забандажувала рану і тоді вже попустила "семівський".

Першу допомогу пораненим на полі бою надають бойові медики, тобто військові, які не мають медичної освіти, але пройшли курси медичної підготовки й можуть, наприклад, затягнути турнікет, накласти бандаж, затампонувати рану. Часом військовим доводиться самим надавати допомогу одне одному, коли бойовий медик не може до них дістатися.

Далі поранених довозять до точки евакуації, де їх чекають чергові лікарі та фельдшери. Потім евакуаційна група везе бійців на стабілізаційний пункт.

— Через обставини на полі бою у бійців немає можливості евакуюватися швидко, — каже Василина. — Дрони, скиди, арта. Плюс, погані погодні умови. Почалася осінь, болота. Евакуація може відбуватися добу. Це багато. Якщо є критичні поранення, стараються евакуювати в першу чергу. А якщо такі, що можуть почекати та не наражати на небезпеку евакуаційну групу, то чекають. Моя робота від цього не особливо змінилася. Важче стало тільки через світломаскування — ми стараємося пораненого одразу затягнути в машину і допомагати вже там, щоб нас через світло не було видно, як з космосу.

Медикиня Василина на війні з 2016-го. Весь цей час вона допомагає евакуйовувати поранених. Останні два роки жінка працює в одній з евакуаційних груп 80 ДШБ. Донеччина, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Василина згадує, як на початку повномасштабного вторгнення приїхала на штурм Білогорівки у Донецькій області. Каже, це був критичний момент, оскільки з медичним забезпеченням було скрутно. Не було амуніції, достатньо турнікетів, оклюзійних наліпок.

— Руки опускалися. Але потім посиділа, подумала, що якщо всі скажуть "стоп", завтра орки будуть в моєму рідному Львові. А я цього не хочу, бо там рідні, близькі, донька.

— Скільки у вас було найбільше поранених за одну ніч?

— Під Кремінною минулої зими за добу було до сорока поранених. Машини їздили туди-сюди. Точка — стаб, точка — стаб. Поранення всі були середні й тяжкі. Не кожна людина, якщо потрапляє в таку стресову ситуацію, може з нею справитися. Ми ж не роботи. Просто потім бачиш поранених один раз, другий і звикаєш. Люди думають, медики безжальні, не мають почуттів. Але я просто стараюся не пропускати через себе кожну таку подію, бо тоді надовго мене не вистачить.

2:21

Ще один стабілізаційний пункт — 93 омб "Холодний яр". Сюди вже втретє за ніч заїжджає автівка. Медик заводить бійця з перемотаною рукою. Його звати Сергій, йому 46 років. У нього наскрізна рана в руці.

— Памʼятаю, як хтось виходив зі стаба і побажав добраніч. От хто це був? Не можна таке казати, — говорить Наталя, одягаючи блакитні рукавички. Вона медсестра, до мобілізації працювала на швидкій у Запоріжжі. Сьогодні Наталина зміна на чергуванні. Вона намагається спати на лавці в реанімаційній залі. Але щопівгодини прокидається, бо привозять поранених.

Лікарі кладуть Сергія на стіл. Наталя ставить катетер. Хірург знімає з руки бандаж, дістає гемостатичний бинт, просякнутий кровʼю, промиває рану.

— Сергій, як справи? Стіл теплий? Голова шумить? — запитує хірург.

— Повезло чи ні? — своєю чергою питає Сергій.

— Повезло, рука на місці, будемо тампонувати, там дефект тканини.

— А звідки ти, Сергій? — перепитує анестезіолог.

— З Краматорська.

— О, так ти майже вдома!

Хірург Іван (праворуч) та анестезіолог Ігор (ліворуч) надають першу допомогу пораненому бійцю у стабпункті на Бахмутському напрямку. Донеччина, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Медики оглядають пораненого бійця, якого привезли у стабпункт. У нього наскрізна рана в руці. Донеччина, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Санітари знаходять для Сергія новий одяг, допомагають взути гумові шльопанці. Потім проводять до машини й забирають на госпіталь. Перед цим вручають картку пораненого. Це робить військовий з позивним Ісус.

— А це що? — запитує Сергій дивлячись на папірець.

— Пропуск в госпіталь, — відповідає Ісус.

Коли швидка з Сергієм відʼїжджає зі стабпункта, Ісус ще кілька хвилин записує його дані в журнал.

— Найбільше поранених за ніч, з того, що я памʼятаю, було сто. За добу — 250 людей, — говорить Ісус. — Ходімте, я вам покажу нашу виставку.

На вулиці темно, Ісус вмикає ліхтарик на запальничці й показує під стіною стабпункту берці. Деякі стоять парами, на деяких досі шматками наліплене багно, у деяких немає пари. Тут же поряд попід стіною розставлені тканинні ноші.

Анестезіолог Ігор робить укол одному з поранених. Донеччина, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне

На каталці парамедики завозять військового з пораненням ноги. Вище коліна вона перетягнута турнікетом. Донеччина, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне

— Найгірше, коли привозять поранених з опіками. Запах паленої плоті важко переносити, — говорить Ісус. — Оці всі пухирі на шкірі, вони кричать. Коли ми були на Калинівці, памʼятаю, допомагав вантажити тіла в пакети. Одне тіло було навпіл перерізане і ми склали його в пакет. Одне було без голови. Наш мехвод. Я його впізнав за чорним комбінезоном.

— Ви сумуєте за цивільною роботою?

— Сумую за подорожами. Нещодавно був у відпустці, трохи вдалося перевантажитися. А за роботою не сумую. Я вже тут.

3:34

Олег пʼє чай на кухні стабпункта під вікном, що забите чорною плівкою. Вона здригається кожен раз, коли поблизу на вулиці щось вибухає. Олег — хірург, до мобілізації працював в дитячій онкології. З 93 бригадою він був під Ізюмом, під Бахмутом, тепер — у цьому стабпункті під Часовим Яром.

— Як вам після дитячої онкології працювати у військовій медицині?

— Вже звик, хоча звісно хочеться більше оперувати, — говорить Олег. — Під Бахмутом у нас був обʼєднаний стабпункт, куди звозили поранених з усього міста. Тоді в нас був лише один анестезіолог, набагато менше хірургів. Зараз хірургів в бригаду додали. Також стало трохи легше, бо на нашому теперішньому напрямку більше стабпунктів працює. Тобто проблема тривалої евакуації не в тому, що плече евакуації довге, а в тому, що через обстріли стало важче витягувати поранених.

Лікар Іван надає допомогу бійцю із пораненням руки у реанімаційній залі стабпункту на Донеччині, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Поранений український військовий очікує на допомогу медиків у стабілізаційному пункті після евакуації з поля бою. Донеччина, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Зміна Олега буде завтра, але він все одно не спить. Заходить в операційну залу, дивиться чи необхідна хірургам його допомога.

Сьогодні на зміні два хірурги — Сергій та Іван, з ними також працює анестезіолог Ігор.

— Ви тут висипаєтесь? — запитую.

— Я — як мокра сіль, — відповідає Ігор поправляючи окуляри. — Не висипаюсь.

Його колега Іван працює у вишиваній сорочці, поверх якої накидає одноразовий блакитний халат. Він розбинтовує голову пораненого, з носа якого юшить кров. Наталя допомагає її витерти, аби було чіткіше видно поранення.

— Був перший прильот, другий, а потім вибухнув газовий балон, через це опіки, — говорить військовий Анатолій, який сидить навпроти скривавленого побратима та чекає на свою чергу.

Боєць із пораненням носа очікує на рентген та першу допомогу хірурга у стабпункті. Донеччина, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне

— Ми були там і почали крить… — трохи нерозбірливо каже боєць з забинтованим лицем. — А там мужики остались… Мені головне, щоб мама і папа не узнали.

— Не взнають.

— А я женився, якраз, от 5 листопада.

— То ми тебе вітаємо, все заживе, все буде гаразд.

Біля сусіднього ліжка хірург Сергій добинтовує долоню пораненого з відірваною фалангою пальця. Бійця звати Діма, окрім поранення в нього ще контузія.

Між цими трьома пораненими й наступними шістьма, які приїдуть за півгодини, лікарі намагаються передихнути. Хірург Сергій виходить на ґанок, підкурює цигарку.

— Сьогодні в мого сина день народження. Йому пʼять років. А я тут. Минулого року йому було чотири. Я теж був тут. Ось таке життя. Я весь час тут. А вони там.

Підготовка поранених бійців, яким лікарі надали першу допомогу у польовому стабпункті, до подальшої евакуації в тилові госпіталі, Донеччина, листопад 2023 року. Фото: Олександр Магула/Суспільне