Херсонський обласний онкодиспансер посічений артилерійськими снарядами. Операції цивільних тут проводять під звуки вибухів. Чим ближче до лікарні, тим вони гучніші. Працює російська артилерія. Далі — чуємо дзижчання. Це з окупованого Лівобережжя, яке тут ближче ніж за кілька кілометрів, летить розвідувальний дрон. Завертає. Знову вибухи.
Херсонський обласний онкодиспансер не припиняв працювати від початку повномасштабного вторгнення. Під окупацією — майже без ліків, після звільнення міста — без електрики. Зараз працює під обстрілами.
Перше, що бачимо на його території — працівницю лікарні, яка порається на клумбі. Позаду неї посічена уламками російських снарядів стіна будівлі. На вікнах потріскане скло, де-не-де забите фанерою.
Від ранку на реєстратурі черга. Лікарів хоч і бракує, проте людей швидко розподіляють на прийом. Кажуть, щоб не було скупчення.
Пацієнти спілкуватися з нами відмовляються. Лікарі перед тим, як впустити нас всередину лікарні, приносять спеціальні медичні костюми. Одягаємо їх поверх бронежилетів. Медики — без броні, ледве стримують сміх: "Як простоїте так хоча б дві години, зрозумієте".
"Пережили окупацію і це переживемо"
Перша операційна. У ній стерильно та тихо. Один з медиків дивиться через заклеєне скотчем вікно.
— Не страшно працювати? — питаю.
— Підійдіть краще до хірургів, вони тут і під окупацією продовжували працювати. А ви питаєте, чи страшно.
Хірургиня Ніна Могила натискає то синю, то жовту педалі якогось медичного апарату, і шум від нього охоплює все приміщення. Жінка працює в лікарні п’ять років. З травня 2023-го завідує відділенням. Її попередник, Олександр Моргунов, потрапив під обстріл і загинув. Допомагає Ніні медична сестра Наталія Федоренко.
— Я живу в Корабельному районі, на Острові. Нас затопило. 7 червня (2023 року, через день після того, як росіяни підірвали Каховську ГЕС — ред) військові на човнах вивезли мене, маму й чоловіка. Страшно нам у лікарні чи ні? Звичайно, страшно, як і всім. Але вже якось пристосувалися. Занурилися у роботу й більше нічого не бачимо, не чуємо. Допомагаємо людям. Багато хворих казали: "Яке щастя, що ви залишилися".
У сусідній операційній за хірургічним столом — Михайло Ковальський. Він видаляє у пацієнта пухлину на прямій кишці.
— Ми оперуємо всю війну. Хворого на столі не лишимо, — каже.
— Не доводилося зупиняти операцію?
— Доводилося, але не через обстріли, а, наприклад, через електрику.
Операція триває близько трьох годин. Михайло розповідає, що хірурги в онкодиспансері намагаються працювати якомога швидше, щоб не наражати на небезпеку себе й пацієнтів.
— Я поки тут, мене не призивають, стою на допомозі хворим. Маю максимально віддатися їм. Про сили подумаємо, як закінчимо війну. Зараз треба згуртуватися і працювати. Більшість, що лишилася тут, — люди віком від 70 і вище. Вони потребують особливої уваги, у них багато супутніх захворювань. Були регіони, де пацієнтам ніяк неможливо було дістатися. Вони хворіли, кровотечі були. Знали, що є хвороба, але чекали, що війна закінчиться, діти, може, повернуться. І тому занедбаність, звичайно, у цьому плані виросла. Але якщо пережили окупацію, то і це переживемо.
Щодня в онкодиспансер приходить близько сотні людей із різними формами раку. Їм проводять планові обстеження, хімієтерапію, операції. Також вони можуть залишитися на стаціонарне лікування. Обслуговує їх третина персоналу від того, що був до повномасштабної війни. Медиків бракувало як під окупацією, так і нині. Буває, на чергуванні залишається одна медична сестра. Щомісяця на підмогу онкодиспансеру приїжджають групи медиків з інших регіонів України.
"Старі нікому не потрібні"
У перев’язувальній тихо лунає по радіо українська пісня. Пацієнт старшого віку лежить на столі. Поруч з ним — медсестра Ірина Волощук. Вона обережно дістає трубки з живота чоловіка.
— Чи були пацієнти, у яких захворювання прогресувало через те, що вони не змогли до вас приїхати вчасно? — питаю.
— Було, багато. У нас навіть зараз лежить у сьомій палаті дідулька, не знаю, чи забрали його, чи ні. Нам його волонтери привезли. Він давно захворів, десь у тому році. Але не було змогли сюди приїхати. У нього вушко розпалося просто. Всі його близькі повиїжджали, а старі нікому не потрібні. Тому зараз так багато хворих старих.
Ірина замазує розчином коричневого кольору рани пацієнту. З посмішкою скаржиться, що в цій перев’язувальній їй мало місця — всі шафки чужі. Раніше вона працювала кількома поверхами вище, проте довелося спустися — щоб ближче було бігти в укриття.
— 2 грудня 2022-го був приліт по диспансеру. Одна дівчинка не вийшла на чергування і мене в той день залишили. [Снаряд потрапив] якраз туди, де наша дєжурка. Ми поснідали, пішли до хворої і якраз в те вікно, де ми сиділи, прилетіло. Думаємо, як вчасно вийшли, а то нас вже в живих не було б.
Під час інтенсивних обстрілів пацієнтів доводиться спускати в підвальні приміщення, говорить Ірина.
— У нас є обладнане бомбосховище. Заспокійливі даємо і просто розмовляємо, просимо, щоб заспокоїлися. Деякі хворі, знаючи номер телефону диспансеру, телефонують з окупованої сторони, щоб отримати консультацію. Кажуть: "Ми у вас лікувалися, які наші дії далі, що нам робити?"
"Я тільки за поріг — мене відкинуло на бровку"
Лікують у клініці й не онкопацієнтів. Пенсіонерка Євдокія Іванівна поранена після обстрілу. Втратила три пальці на правій руці.
— Ми взимку були тут, у підвалі. Пробули до початку лютого. А як нам протягнули електрику, пішли додому. Наче й бої припинилися. За 20 днів почалися знову прильоти. Я раз кажу онукові: "Давай я у дворі виноград пообрізаю, а ти допоможеш мені його вивезти". Він: "Бабусю, наступного разу". Не пішов. Я тільки за поріг і де воно взялося — не знаю. Як вдарило — мене відкинуло на бровку. Спина побита вся, голова в шишках, відірвало частину руки, уламки на проліт пройшли крізь ноги. Я з 25 лютого лікуюся. Дякую, що лікарня дає притулок.
— Як ваші рідні?
— У підвалі живуть, бо немає де. Хата внуків, двоповерхова, згоріла. Нашу розбило. Прикрили її трохи плівкою, але вона валиться. Тут, у палаті, вночі страшно. Будівля ходором ходить, вікна деренчать.
Євдокія Іванівна розповідає, все життя працювала агрономом-консультантом. Добре знає окуповане Лівобережжя. Каже, коли починаються обстріли, тихцем підходить до вікна і визначає, з якого села стріляють росіяни.
"Ось що нам залишив "рускій мір"
Понад 70 днів жила у лікарні її директорка Ірина Сокур. Говорить, щодня очікувала, що будуть надходити поранені, а ще, що персонал евакуюють.
— Коли окупанти вже осіли в місті, збирали в нашій лікарні списки про потребу в медикаментах. Але минули місяці та заклад нічого не отримав. Блокада, не дозволяли допуск медикаментів і лише волонтери невеличкими партіями доставляли ліки, які провозили через блокпости.
Ірина каже, росіяни боялися направляти своїх солдатів до них на лікування, бо думали, що онкологія — це заразно. У лікарні зʼявлялися тільки з перевірками. Серед працівників, говорить жінка, були й колаборанти, які здавали колег окупантам. До тих потім приходили з обшуками, перевіряли телефони, погрожували забрати "на підвал".
Згодом, говорить Ірина, отримала від росіян пропозицію про співпрацю. Тоді вирішила виїжджати з Херсона.
— Я була в розпачі, не знала куди їхати, з ким, на якому транспорті. Крім цього, я депутатка обласної ради, і боялася, що на кожному блокпості будуть списки.
Керувати онкодиспансером Ірина продовжила дистанційно. Повернулася після деокупації міста.
— Тоді ж не відразу пускали. Це були такі емоції… Коли я приїхала, у нас були лише маленькі електрогенератори. Тому працювали переважно у світловий день. Проте основне високовартісне обладнання лишилося — ще в перші дні окупації більшість його ми демонтували та сховали від росіян.
Наостанок Ірина показує пакунок уламків від снарядів, які потрапили в онкодиспансер та на прилеглу територію.
— Ці, що поржавіли, це ми на вулиці знаходили, — пояснює. — Вони дуже гострі. Ось що нам залишив "рускій мір".
