Через агресію РФ біженцями стали понад вісім мільйонів українців, п’ять з них шукають тривалого прихистку у країнах ЄС, заявив уповноважений Верховної ради з прав людини Дмитро Лубінець. За даними дослідження Центру економічної стратегії, від 860 тисяч до 2,7 млн українців, які виїхали під час війни, можуть не повернутися. Кілька історій українських біженців ― у матеріалі журналістки Українського Радіо Вікторії Будан.
"Ухвалила непросте рішення поїхати до Норвегії"
Одеситка Дар’я Войтко каже, після перших вибухів 24 лютого 2022-го зрозуміла, що має захистити дітей. Вона не планувала виїжджати надовго. Говорить, думала, кілька тижнів і цей жах припиниться. Тому вагітною і з двома дітьми евакуювалася до Молдови.
Офіційної грошової допомоги біженцям ця країна не надає, тож, розповідає Дар’я, розрахувати було можна лише на суми від міжнародних організацій. Коли стало зрозуміло, що війна надовго, а після народження третьої дитини працювати Дар’я не зможе, жінка почала шукати іншу країну. Говорить, так ухвалила непросте рішення поїхати до Норвегії.
"Схема для усіх біженців однакова. В аеропорту йдеш у поліцію — це таке маленьке віконце, де люди в уніформі з усякими смаколиками та іграшками для дітей. Кажеш, що біженець з України. Це був перший тиждень війни, вони швидко все організували, бо мають такі приклади, як Сирія, і знають, як усе працює. Нас відвезли до готелю, оформили документи. Величезний готель у центрі Осло. Було більше тисячі українців, ми там перебували до двох тижнів, потім нас розподіляли по інших готелях. І далі вже на постійне місце проживання.
Від самого початку нас годували, забезпечували медичне обслуговування, ліки, одяг. У готелі нам давали добові. Зараз ми живемо на постійному місці проживання понад рік, нам виділили квартиру. В Осло нас повністю забезпечують — виділяють гроші на квартиру, їжу, на все необхідне. Допомоги вистачає на все, навіть раз у місяць можна сходити до ресторану".
У Норвегії Дар’я народила третю дитину. Вагітність, каже, була з ускладненнями — жінку закріпили за однією з лікарень в Осло. "В усіх пологи протікають добре, легко, особливо якщо порівняти з Україною, коли трапляється грубіше ставлення. Тут навіть про обов'язкові речі будуть говорити так, ніби ти маєш вибір: "Можна ми зараз вам зробимо аналізи? Чи може пізніше? Натискайте сюди, ми прибіжимо, прилетимо просто принести чаю". Вони допомогу поділяють на два види: швидка, коли є пряма загроза життю, і допомога, яка може зачекати. У мене дитина так чекала 4-5 годин на рентген. Вона впала, у неї боліла спина, пішли на рентген, довго чекали, але дитина не помирала, у неї просто боліла спина, вона могла посидіти, полежати.
Всім дітям при народженні виділяють дев’ять тисяч доларів. У лікарні видають виписку з ідентифікаційним номером й одразу за ним мама отримує виплату".
Дар’я каже, хотіла б повернутися в Україну. Тут у неї чоловік, батьки. Але поки не закінчиться війна і є імовірність обстрілів, робити це не буде — не хоче наражати дітей на небезпеку. Жінка погоджується, чим довше вони у Норвегії, тим сильніше звикають. Старша донька ходить у тутешню школу. При цьому українська програма проходить повз — неможливо встигати навчатися одночасно. Дар’я бентежиться, як її школярка наздоганятиме, коли повернеться в Україну.
"На сьомому місяці вагітності вирішила їхати до Італії"
Хвилювалася за свою дитину і киянка Анна Кот. Розповідає, посидівши кілька ночей у підвалі, коли вибухи лунали зовсім близько, зрозуміла, що треба евакуюватися. Влучання у пологовий на Житомирській трасі лише пришвидшили збори — на сьомому місяці вагітності Анна вирішила їхати до Італії.
"Там працює свекруха. Ми були в Італії неодноразово. Знайомі трошки з мовою, культурою, менталітетом. Приїхала одразу до свекрухи, мене прийняв її роботодавець, пробула там два тижні, а потім мені допомагала жінка з України — вона там працює понад 20 років, має громадянство Італії, орієнтується в усіх структурах, документах, знає мову.
Потім я знайшла безкоштовне житло. У той час діяли ковідні обмеження, тому ніхто не міг бути поруч зі мною під час допологових досліджень. У пологовому було з цим суворо, тож я була сам на сам із собою, з пологами, з дитиною.
Пологи виявилися нелегкими, мови я не знала, тому з медперсоналом ми іноді не розумілися. Але все добре закінчилося, я їм дуже вдячна.
На дорослого в Італії надається допомога — три місяці по 300 євро, а на дитину три місяці по 150 євро. У мене в першу чергу було бажання нормально народити, тому власним фінансовим питанням я не займалася. Подала документи лише згодом, тож отримала допомогу лише за один місяць".
Анна каже, їй пощастило зустріти в Італії добрих людей — їй безкоштовно надавали продукти, одяг, усе необхідне. Не вистачало, говорить жінка, лише рідних поруч. Тому, як тільки з’явилася можливість, одразу поїхала в Україну: "Дуже захотілося додому, до чоловіка. У моєму розумінні дитина повинна зростати у сім’ї, яка складається із матері й батька. Дуже хотіла, щоб чоловік побачив дитину, щоб насолодився також цими моментами. Звісно, в Україні небезпечно, я це розуміла і була готова в разі якогось загострення знову їхати назад. Почалися перші обстріли, заговорили про відсутність світла, тепла, я для себе вирішила, що потрібно забезпечити комфортне життя для дитини, якщо це можливо. І вирішила поїхати перезимувати в Італії. Та квартира, в якій ми проживали, була зайнята, тож нас поселили при церкві, також безкоштовно. Це була ініціатива пастиря".
Навесні 2023-го Анна повернулася в Україну. Але говорить, якщо раптом почнеться загострення, знову планує виїжджати.
"У Франції допомогу урізали"
У киянки Ольги Кузнєцової був свій бренд одягу. Вона проєктувала і шила сукні, блузи, спідниці. З початком повномасштабного вторгнення, говорить, стало не до них — думала, як би з двома дітьми й чоловіком не опинитися в окупації. Тому вирішила виїжджати. Спочатку евакуювалися в село на Черкащину. А коли й воно стало здригатися від вибухів, жінка вирішила шукати прихистку за кордоном:
"Дітям — дев’ять і три. Чоловік каже: що хочеш, те й роби, сама бери на себе цю відповідальність. І я вирушила в подорож зі старшим сином, а малого залишила з чоловіком, бо хвилювалася, що можу не влаштуватися, в мене не було багато грошей — ми якраз перед тим зробили ремонт. Я позичила гроші у батьків і поїхала у невідомість — до Франції, у Нормандію. Нас зустріли волонтери. Дали нам час на адаптацію, допомогли влаштуватися до школи. Потім ми забрали молодшого. І тут нам пропонує одна французька родина, з якою ми їздили забирати молодшу дитину, переїхати до них. Ми залишаємося у них на три місяці. Дуже з ними здружилися. Іще приїхала моя сестра, і так ми жили разом із Фаб’єн та її родиною. Протягом двох місяців вони нас підтримували, годували, навіть не знаю, де ми могли б усе це брати. Поки зареєструвалися, пройшло два місяці до першої допомоги від держави. Зараз її урізали. Я забрала батьків, то вони на двох отримують 500 євро".
Ольга каже, цієї суми вистачає тільки на оренду квартири та комунальні послуги. Тому чимало українців залишили Францію. Жінка говорить, зробила б так само, якби не нова робота: "Приходить Фаб’єн із пляшкою шаманського. Каже, сідайте, у мене для вас добра новина ― вас беруть на роботу. Американська компанія, працює по всьому світу і захотіла взяти українців. Вони упаковують косметику, парфуми. Звісно, ми зраділи, бо на виплати виживати складно. Це не те, чим би я хотіла займатися, але тут є можливості у плані розвитку. Країна підлаштована, щоб приймати емігрантів, є багато програм, щоб себе адаптувати.
У мене є напрацьовані години, це вираховується в еквіваленті фінансової суми. Тож я можу піти перевчитися на якусь іншу спеціальність, вони дають безкоштовні курси. Але ми платимо великі податки ― до 40-45%. Якщо одержуєш вищу зарплатню, в тебе менше допоміжних моментів. Якщо я на мінімалці, то у мене є соціальні умови. Коли б я заробляла 4 000 євро, з мене знімали б більше грошей. Тому я не знаю, як тут вигідніше: багато заробляти та платити великий податок чи сидіти на мінімальній зарплаті.
Багато людей не потягнули. Вже немає напливу, як минулого літа, коли французи вже не знали, де шукати для українців місця. Зараз наших повернулося десь 30%, а ті, що лишилися, влаштувалися, всім видали квартири в нашому окрузі, всі ходять на курси, і ми вважаємо, що тут реально знайти роботу".
Ольга говорить, не полишила й улюбленої дизайнерської справи. З колегами, які зараз в Україні, почала шити вишиванки. Часу на це залишається небагато, але французам сподобався наш етнічний одяг і, розповідає жінка, є шанси вийти на цей ринок.
Попри все це Ольга говорить, все одно постійно думає про повернення в Україну та хвилюється за чоловіка, який воює під Бахмутом.
Повернутися в Україну і відбудовувати рідний Маріуполь
Хотіла б повернутися у рідний Маріуполь і Міла Китаєва. На початку повномасштабного вторгнення дівчина була у столиці, але її родина, зокрема мама з вітчимом, та сім’я її хлопця залишалась у Маріуполі.
"Перші дні після початку повномасштабного вторгнення у нас ще був зв'язок з родичами з Маріуполя, однак за декілька днів у них вимкнули світло, і зв'язок став дуже нестабільний, а потім зник взагалі. Ми рідко мали якусь інформацію про них, лише знали, що вони сидять у підвалі. Один із найстрашніших днів ― удар по пологовому будинку, оскільки там працювала мати мого хлопця. Лише за кілька днів отримали смс: "Усі живі". Більше ми нічого не знали. Вони виїхали 15 березня, і коли був удар по Драмтеатру, ще були в дорозі, а ми не знали, що з ними. Те, що вони пережили, страшно згадувати. Готували їжу на вогнищах під обстрілами, мама мого хлопця добиралася ледь не повзком до лікарні, аби надавати допомогу пораненим. Усі ті жахи, які розповідають про Маріуполь, вони бачили на власні очі.
Я поїхала до свого хлопця, який на той момент працював у Франції, куди вирушив ще за рік до повномасштабного вторгнення. Так вийшло, що вирішила залишитися. За станом здоров’я, на тлі пережитих стресів у мене виявили діабет, страховка мені тут забезпечує усе необхідне. Наші родичі поїхали до Німеччини".
"Ми об’єдналися зі спільнотою небайдужих українців і за деякий час утворили асоціацію, яку офіційно зареєстрували. Називається "Асоціація за свободу України". Надаємо як інформаційну, так і фінансову підтримку Україні. Проводимо мітинги, благодійні заходи, на яких збираємо кошти. Нам уже вдалося купити апарат ЕКГ для Київської дитячої лікарні, також у нас триває збір на медикаменти для лікарні у Миколаєві, яка декілька разів опинялася під обстрілами. А взимку збирали на зарядні станції. Було багато різних зборів, до яких долучаються і французи.
Окрім фінансової підтримки, ведемо боротьбу на інформаційному фронті, адже важливо розповідати, що війна триває і що насправді відбувається в Україні. Ми це робимо різними способами. Ведемо соцмережі французькою мовою, де публікуємо новини України, проводимо мітинги як українською, так і французькою мовами. Останній мітинг був пов'язаний з подіями на Каховській ГЕС. Ми робили інсталяції, зображуючи затонулі будинки. На Масляну ми робили вечорниці, де розповідали, що український Колодій — це не "Маслєніца з блінами", що це різні свята, що у нас є свої традиції, цікаві, різноманітні. Навіть для деяких українців це стало відкриттям. Такі заходи з розповіддю про українські традиції проводимо часто, французи це дуже люблять, вони обожнюють нашу кухню. Готуючи смачні страви, продаючи сувеніри, ми збираємо кошти для допомоги Україні".
Міла каже, мріє повернутися в Україну і відбудовувати своє рідне місто.
Три мільйони українських біженців не повернуться додому
За даними дослідження Центру економічної стратегії, до 2,7 млн українців, які виїхали під час війни, можуть не повернутися. Їдуть зазвичай жінки з дітьми. Вони адаптуються, знаходять робочі місця, звикають до нових умов життя. Приплив робочої сили та витрати українців загалом справлятимуть позитивний ефект для країн, які їх приймають. І допомога, що надається нашим громадянам зараз, згодом компенсується економікам європейських держав. Україна ж, за даними Центру економічної стратегії, через неповернення біженців втратить понад 7% ВВП.
