Про те, якою є специфіка роботи українських репортерів та репортерок під час війни? Якими є теми та ризики роботи на фронті та лінії розмежування? Якими словами передавати людські історії так, аби їх розуміло якомога більше людей?
Про роль репортажу та репортерів під час війни говорять репортерка, авторка документальної книжки "Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук'яненка" Віра Курико; журналіст, засновник медіа "Ukraїner" та цьогорічний лауреат Премії Ґонґадзе Богдан Логвиненко; головна редакторка медіа "Reporters" Марічка Паплаускайте та журналістка, репортерка Олеся Яремчук.
Розмова відбулась у рамках публічної програми PEN Ukraine.
Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.
Олеся Яремчук: Як змінилася специфіка писання та зйомки, а також спектр тем після 24 лютого?
Марічка Паплаускайте:
Наші медіа "The Ukrainians" та "Reporters" писали про війну задовго до повномасштабного вторгнення. Ми висвітлювали події з фронту, починаючи з 2015 року. Але очевидно, що від 24 лютого війна стала головною нашою темою. Ми почали писати про все, що бачили довкола. Для нас було важливо документувати та фіксувати ці події, аби зберегти їх для історії; зберегти не лише факти, а й емоції, адже це те, з чим ми працюємо.
Щодо змін: багато з нас стали героями своїх текстів, тому що з ким би ти не поговорив, у кожного є своя історія. Власне, з 24 лютого цих історій стало дуже багато, ми працювали в нетиповому для нас режимі. Публікували історії з різних куточків України про різні події, тексти Віри Курико з Чернігова, репортажі з окупованого Херсона про те, як люди виходили на мітинги, писали про тих, хто виїжджає за кордон. Зокрема, у нас був текст Катерини Бабкіної про її шлях. Ми намагалися охопити і зафіксувати подію й емоцію, яка, мені здається, зберігається досі. Ми будемо продовжувати це робити, адже для нас дуже важливо документувати та зберігати свідчення.
Як писати про війну: чиї досвіди важливі?
Олеся Яремчук: Віро, у своєму тексті "10 днів у Чернігові" ти описала своє життя під час бомбардувань, і тому я б хотіла запитати, як взагалі тобі пишеться після того, що ти пережила?
Віра Курико: Коли я прокинулася вранці 24 лютого, у мене виникла досить підступна і трохи недоречна думка про те, що це — момент, що ось зараз почнуться репортажі. Тоді весь день у мене просто з'їжджав дах: що писати, за що хапатись, куди бігти? Зрештою, бігла тоді я з Чернігова ввечері (сміється). Потім повернулася назад, і я думала про те, що мушу фіксувати події в Чернігові та писати про людей. Поступово ситуація в місті ставала такою, що писати про людей було важко. І якщо в перший день я дуже хотіла бути кимсь на кшталт Ришарда Капусцінського, то згодом зрозуміла, що Ришард Капусцінський не вдається тоді, коли надворі війна, і росіяни вже за десять кілометрів від Чернігова.
У мене були спроби писати про інших людей Чернігова, тому що себе як героїню я ще не розглядала. Та нічого не виходило через те, що потрібно було допомагати своїм рідним, тому доводилось кидати всі спроби щось записати. Така дилема під час бойових дій під Черніговом в мене була постійно. Та, зрештою, я вирішила, що, в принципі, переживаю ті самі події, що переживають й інші люди цього міста, а тому здатна розповісти від свого імені те, що бачу навколо. Це був березень, і тоді я ще залишалася в епіцентрі. Десь з квітня, я повернулася до того, щоб писати про інших, хоча, звісно, не без текстів про себе. До бойових дій здавалось, що не будь-яка історія може бути достаньою для того, щоб зафіксувати її зараз. Сьогодні кожен досвід просто "кіношний". Ти можеш писати книги і знімати фільми щодня, тобто те, про що раніше ти тільки читав, відбувається з тобою в прямому ефірі.
Олеся Яремчук: А про що ти пишеш зараз?
Віра Курико:
Зараз я працюю над соціальними темами, зокрема кількома текстами про жінок, які втратили дітей будучи вагітними. Я звернула увагу, що якщо минулого року в пресу подавались усі тексти, які були пов'язані з бойовими діями, то зараз це трошки спало, і з'явилося дуже багато текстів на теми, які ніби й були раніше, але тепер на них ще й вплинула війна — наприклад, ті ж теми про закупівлю ліків для онкохворих. Тому зараз я намагаюся змусити себе писати про це, щоб воно не проходили повз, щоб ми повернулися до цих тем, але вже в розрізі того, що відбувається зараз в країні.
Олеся Яремчук: Богдане, як змінилася робота "Ukrainer" після 24 лютого, адже ви випускаєте багато текстових та фоторепортажів, також ти написав книжку "Деокупація". Розкажи про свій досвід та як твоє життя змінилося після 24 лютого?
Богдан Логвиненко:
Моє життя змінилося кардинально, тому що востаннє я писав репортажі 6-7 років тому, і це були репортажі про Росію. Виходить так, що так чи інакше я знову пишу репортажі про Росію. "Деокупація" — це історії про те, що Росія залишила після себе і як так званий "рускій мір" вторгся в наш український дім. Тож, напевно, єдине, що надихає мене на репортажі, це Росія. У 2017 році я навіть мав контракт з видавництвом, який розірвав, бо не дописав книгу репортажів про Росію, куди їздив у 2009-2010 роках. Я намагався зібрати всі записи, щоб трішки пояснити, що собою являє ця їхня "глубинка" і, в принципі, все те, що ми побачили зараз, я переживав ще тоді. Той досвід мені хотілося передати в репортажі. Але почався проєкт "Ukrainer", і мені здавалося, що записи з Росії нікому не потрібні, що це щось далеке від нас, і ми всі вже зрозуміли, що в тому напрямку шляху немає.
Щодо мого особистого досвіду: я не писав репортажів, тому є новачком у цій справі. Але відеорепортажі ми фактично переформатували в "Ukrainer", тому що зараз ми на 90-95% пишемо про війну, про бойові дії, розповідаємо про це світу. Ми використали потенціал всіх наших мов, паралельно намагаємося підтримувати 15 з різною успішністю. Власне, ми скористалися тим, що в нас вже була база для того, щоб десь попередити або спростувати російську пропаганду, в тому числі через репортажі, інтерв'ю та історії людей. Першим став проєкт "Почути голос Маріуполя": ми фіксували людей, багатьох з них анонімно, котри виїжджали з Маріуполя і ще не могли публічно розповідати про свій досвід, бо частина їхніх родин, друзів та близьких залишалася в окупації.
Як розповідати історії?
Олеся Яремчук: Наскільки можливою та важливою зараз є об’єктивність репортажу? Чи ми прагнемо цього ідеалу чи на це взагалі не звертається увага?
Марічка Паплаускайте:
Репортаж – це суб’єктивний жанр. Навіть якщо твій герой не ти, ти все одно пропускаєш через себе його історію, і читач бачить її такою, якою ти її побачив і передав. Абсолютно нормальними є тексти, в яких автор є героєм, бо багато хто переживає досвід, яким треба ділитись і фіксувати. Наприклад, наш 5-й випуск "Reporters" присвячений українським військовим. І серед текстів, які писали автори і письменники, у нас також є кілька, написаних військовими. Один із військових, наш хороший товариш, що мобілізувався і зараз є командиром роти, уже майже рік перебуває на фронті в дуже гарячих місцях і ділиться власним досвідом. Це хороший текст попри те, що автор не має літературно-журналістського досвіду, як ми, але він переживає певний досвід. Репортаж показує читачеві досвід, який сам читач не може отримати. Ми хочемо занурити читачів в інший світ. І дуже правильним є, коли автор говорить від себе, тому що має певні переживання, яких не має ніхто інший.
Віра Курико:
Всі ми – люди з певним досвідом, позицією і цінностями. Я думаю, коли читач вибирає твою роботу, він має розуміти, що це ти йому розповідаєш, а не він це побачив. Принаймні я, коли читаю, намагаюсь пам’ятати, що це бачу зараз не я, а мені показують.
Дуже дивно зрозуміти, що я можу стати героїнею свого тексту. Я не звикла зосереджуватись на собі, але, коли почала писати, зрозуміла, що виходить навіть краще, ніж якби я писала про когось.
У екстремальних ситуаціях репортаж вимагає глибини, але зараз на неї немає часу, що є проблемою. Я себе дуже сильно картаю, тому що не бачу тем для великого художнього репортажу, я їх не можу намацати. Тому що війна триває, все розвивається і поїхати кудись – це просковзнути по поверхні і поїхати звідти, але написати те саме, що напише дуже багато людей.
Я себе вважаю регіональним журналістом, і в цьому бачу велетенський плюс. Живучи в Чернігові і його не покидаючи, я зараз маю змогу багато і довго працювати над тим, що вже відбулося. Наприклад, на білоруському прикордонні теми, але я не можу просто приїхати, написати і поїхати. І от звертання до суб’єктивного досвіду як свого власного – це спроба докопатись до чогось глибшого. В Чернігові вийшло вже щонайменше шість місцевих книг, де люди описують свій досвід. І це, мабуть, буде наростати і наростати, тому що кожна звільнена територія – нові історії. Найкраще розповісти про той момент, коли все відбувається, здатна лише та людина, котра це пережила.
Олеся Яремчук: Це досить класична історія: відправте двох репортерів до тих самих людей, в одне й те саме місце, і вони напишуть зовсім різні тексти. Богдане, а як у вашому випадку? Бо я бачила, що у вас є відео, коли героями стають члени вашої команди.
Богдан Логвиненко:
Виїжджаючи в експедицію 3-4 роки тому, в якийсь момент ми зрозуміли, що троє з п’яти учасників нашої команди з окупованих територій. Ми намагались показувати історію війни з 2014 року, не забуваючи, що фокус все ж на іншому. Але, говорячи про об’єктивність, у мене є багато побоювань, бо є доволі багато речей, про які ми не можемо поки розповідати.
Ми є носіями даних, про які поки не можемо написати, є герої, яких не можемо показати і тд. І виходить так, що ми займаємось в певній мірі самоцензурою, бо продовжуємо робити репортажі, розуміючи, що не хочемо нашкодити нашим співвітчизникам, ЗСУ і тд., не можемо розповідати про втрати, навіть якщо ми їх знаємо, бо продовжуються військові дії. Та зараз ми перебуваємо в унікальному моменті, коли маємо можливість це все фіксувати аби потім відрефлексувати. Ми – нація, яка не мала змоги рефлексувати трагедії: Голодомор, Другу світову. Ми не мали можливості ані написати про них, ані поговорити, бо люди бояться.
Декілька років тому під час зйомок серії про свідків Голодомору ми знайшли двох бабусь в Австралії, що виїхали з України під час Другої світової. Вони зараз, проживши більшу частину свого життя в Австралії, бояться говорити про Голодомор на камеру, тому що бояться КДБ в Австралії. Тому маємо розуміти, що не можемо бути до кінця об’єктивними, але так чи інакше ми в ситуації, коли цей досвід пройдемо значно сильнішими, аніж наші попередники.
Віра Курико:
Я згодна з Богданом. Мені здається, що репортер зараз – це людина з велетенською шухлядою, в яку лягає багато ненаписаного. Протягом цього року я займалась, окрім якихось окремих текстів, документуванням воєнних злочинів у великому проєкті. І багато того, що ми задокументували, могло би бути історіями, але зараз воно не може бути оприлюдненим. Ми це все передаємо відповідним органам, але усе, що можна було би використати, залишається у мене лежати в шухляді і чекати свого часу.
Олеся Яремчук: Чи є якісь теми-табу, про які зараз неможливо писати?
Марічка Паплаускайте:
Як говорив Богдан, є речі, про які ми не можемо говорити. Це стосується різних аспектів війська, партизанської діяльності. Наприклад, після звільнення Херсону, Сумщини, була приватна розмова, в якій я дізналась дуже багато цікавих речей про те, як прості громадяни, ризикуючи собою, відстоювали область. Але говорити про це, розповідати зараз, показувати їх – ризиковано, тому що війна ще не завершена і ми не знаємо, як буде розгортатись лінія фронту. Тому, очевидно, є велика кількість тем і історій, про які ми зараз не говоримо.
Тексти, які не шкодять
Олеся Яремчук: Як ви зберігаєте своє ментальне здоров’я і як працювати з героями, аби не нашкодити їм?
Віра Курико:
Ніяк (сміється) У мене є прекрасний антистрес – ніколи не цінувала собаку так, як ціную її зараз. Я нещодавно давала інтерв’ю з приводу роботи з травмою, і мене запитали про те, які в мене є методи для запобігання травмі. Я ж працювала з документуванням в області, і історії були дуже різними: від геть лайтових (викрадення і повернення протягом дня) до тортур, вбивств і зґвалтувань. В якийсь момент у мене виникла проблема, що я не мала куди діти свою собаку. Я стала брати її з собою, коли люди не були проти. Тепер собака працює зі мною психологом на півставки, бо він дуже чутливий. Він часто зараз їздить зі мною на деокуповані території, знайомиться з людьми. Під час великої розмови, окрім давати людині можливість обирати самій про що говорити, про що ні, у мене є суперпес, який відчуває заминку в людини і йде цілуватись, обійматись – це розвантажує співрозмовників.
Ми постійно ставили собі питання щодо травмування, тому що хочеш-не-хочеш, ти все одно травмуєш. Часу дуже мало, і ти змушуєш людину постійно повертатися в розмові до важких подій. Я для себе вирішила більше не чіпати людей. Тобто не йти туди, куди редактор хоче, щоб я пішла.
Протягом року я роздала десятки інтерв’ю і втомилася. Тому що кожного разу мене питають постійно одне й те саме – про бомбардування, контузію, зникнення батька. І в якийсь момент я зрозуміла, що я, можливо, не готова бути журналісткою далі, бо подумала, що я теж ось так приходжу до когось, і людина ніби і згодна, ніби і відкрита, ніби нормально про це говорить, але потім, коли ти йдеш, залишається з тягарем. Дехто моїх редакторів мене підтримує у тому, щоб упускати певні теми і просто не чіпати людей, поки вони самі не скажуть, чого хочуть. Хоча з іншого боку, живучи в місті і бачачи ситуацію, є багато того, про що ми зараз не можемо говорити. Воно залишається в шухлядах, але натомість на поверхню виходить купа міфів, неправдивих історій та героїчних людей, які можуть про себе розповідати. І тут ти вже як репортерка починаєш думати, чи не потрібно тобі також втрутитись та спробувати розповісти історію.
Богдан Логвиненко:
Мені здається, що, у людей, які пережили тортури, не можна в принципі брати інтерв’ю. Це якась модельована розмова, в якій доволі багато мовчання і болю, і ти намагаєшся більше почути, ніж запитати. У більшості цих розмов є якісь деталі, про які мені страшенно хочеться розпитати, але я розумію, що не варто, і не повертаюсь до них, щоб не завдати додаткової травми.
Ми переважно, відвідуючи деокуповані території одразу після звільнення, знаходимо людей, для яких ці розмови, скоріше, є можливістю прорефлексувати. І я маю надію, що ми не завдаємо травми людині, з якою спілкуємось.
Роль репортажу під час війни
Олеся Яремчук: Тоді виходить дуже складна історія, тому що ми всі погоджуємось, що мусимо документувати, мусимо записувати. Але ж, водночас, ми не можемо так робити, бо для людей це буде ще більшою травмою. Можливо, я тоді звернуся ще до такого загального запитання: яка роль репортажу зараз?
Марічка Паплаускайте:
Це саме те, що я хотіла додати до попереднього. Ви запитували, як ми справляємось. Мені здається, що репортерська робота дуже допомагає триматися. Особливо так було в перший час, коли постійно хотілося щось робити. Ти можеш бути в істериці, бо в твоїй країні війна, а потім розумієш, що в тебе є теми – і вже йдеш говорити з людьми. Тебе це тримає. Ти робиш те, що має значення. Як репортаж може працювати сьогодні? Для мене, мабуть, однією з показових речей є історія з перекладом нашої книжки "76 днів" англійською. І мені здається, що в цьому велика цінність, бо ми через ці тексти можемо говорити з іноземною авдиторією про те, що ми тут переживаємо.
Велика війна триває вже більше року, і навіть інформація з України сприймається досить притуплено. Ми інколи вважаємо, що втомилися від війни, а для людей ззовні, які живуть своє життя, це взагалі дуже далекі речі. Власне через репортажі, через тексти про людей, через емоції, які можемо передати в тексті, ми розповідаємо світові про нашу війну. Ми можемо агітувати людей підтримувати нас далі, співпереживати і не стояти осторонь, і мені здається, що в цьому зараз найбільша сила репортажу.
Ще важливим є те, як ми будуємо роботу всередині країни, тому що ми говорили вже сьогодні, що всі ми маємо якийсь власний досвід. Хтось, як Віра, переживав бомбардування у своєму місті, а хтось стояв три доби в черзі, аби вивезти свою дитину. Це дуже різний досвід – він не для порівняння. Важливо розуміти досвід інших. Важливо його відчувати і бути відкритими. Власне, репортаж це той жанр в журналістиці, який дає таку можливість. Ти можеш зануритися у текст, трохи спіймати і прожити. І наступного разу, коли говоритимеш з людиною, яка була десь там, то можеш уявити, що вона могла відчувати в цей момент. Як на мене, репортаж дає можливість краще розуміти одне одного, а відтак зменшувати внутрішні конфлікти. Очевидно, що всі ми травмовані і гостро можемо реагувати, та ми маємо бачити, розуміти одне одного, відчувати.
Віра Курико:
Репортаж вчить поваги. Він вчить толерантності й терпимості. Якщо раніше ми говорили про знайомство з іншим світом, і це були інші національності, досвід інших країн. Історії про Африку, Боснію. Все, це допомагало перестати боятися світ, навішувати стереотипи. А зараз виходить ситуація справді така, що люди міряються болем, коли говорять. Я пам'ятаю, як люди хвалилися кількістю днів, проведених у підвалі.
Зараз є потреба говорити між собою, спілкування є дуже людським. Насправді ображатися на когось, що хтось пережив щось не таке, як ти – це звичайна людська сутність. І от саме репортаж здатний мирити нас. Так, саме мирити нас і показувати нам, як було. Розповісти нам, щоб ми не думали, що було дуже легко. Спробувати дізнатися, що пережила людина часто простіше через текст або відео, аніж в особистому спілкуванні. В особистому спілкуванні завжди є можливість зупинити, перервати, а тут ти ніби сам мусиш прочитати. Тому репортаж нині вчить нас співіснувати з різним досвідом.
Олеся Яремчук: Чи замислюєтеся ви інколи про те, на яку авдиторію робите репортажі? Марічко, чи думаєш ти наперед: наприклад, це репортаж, який би сприйняли американці, чи як це у вас працює?
Марічка Паплаускайте:
У нас загалом є дуже чітка авдиторія, яка сформувалася довкола медіа. Це ядро – наша спільнота. Люди, які підтримують нас, з якими ми дуже часто комунікуємо. У нас є різні заходи. Наприклад, Богдана Неборак проводить книжковий клуб. Мені здається, що ми інтуїтивно відчуваємо власну авдиторію. І не переробляємо кожен текст під неї. Ми робимо те, як відчуваємо, і є люди які це підхоплюють, які це цінують.
Богдан Логвиненко:
Наші авдиторії дуже різні. Ми постійно шукаємо різну авдиторію і вихід на неї. Наприклад, зрозуміли в якийсь момент, що просто історіями і репортажами складно буде вийти на окуповані території. І ми вигадали "пісенний формат". Це не була суто журналістська робота. Ми опитували людей із деокупованих міст і робили різні інтерв'ю, потім передавали історії і рефлексії музикантам, і вони писали треки про це. Жоден із них не є з того міста. "Поліндром" написав про Херсон, а він був у Херсоні ще дитиною. Тобто у нього немає жодного власної рефлексії, але коли ми поїхали в Херсон, багато хто дякував за трек, за підтримку. І десь це була частково журналістська робота, яку ми виконали і передали далі. Ми засіли в пошуку того, як вийти на нові авдиторії за кордоном. Ми відділяємо українську редакцію від іноземної. Раніше те, що писали українською, йшло на переклад. Зараз це будуть окремі нотації для того, щоб розділити меседжі. Адже ми не можемо виходити з однаковими текстами. Тому ми постійно шукаємо, як краще достукатися до авдиторії.
Хто є авторами репортажів?
Олеся Яремчук: Я сьогодні мала спонтанну розмову з поетом і письменником Мирославом Лаюком. Він почав писати репортажі. Його зараз почали цитувати на різних майстер-класах і наводити ці репортажі, як приклад добрих. Ми спробували подивитися, хто пише саме з лінії фронту. Мова не про відеозйомку у плані оперативного репортажу, мова про глибокі історії, які ми називаємо "літературний репортаж". Ми насправді не дорахувалися десяти пальців. От чи є це проблемою чи це – виклик?
Марічка Паплаускайте:
Одна з моїх маленьких мрій досягти того, аби репортажі не про лінію фронту, а репортажі загалом більше писали письменники. Ми почали це з допомогою Богдани Неборак – залучати письменників до створення наших історій, тому що журналісти, які працюють з літературним репортажем, не дуже заходять в літературний бік. Вони більше лишаються на боці журналістики.
Коли ми запрошуємо письменників, вони тримаються літературного боку, і бояться заходити на журналістський. Хочеться, щоб авторів, які працюють глибоко з сенсами, було більше. Ти згадувала Мирослава Лаюка, це саме один із тих унікальних випадків, коли письменник працює як журналіст.
Олеся Яремчук: А якщо звертатися до авторів, які звикли писати художню літературу, чи немає в тебе остраху, що раптом десь закрадеться вигадка?
Марічка Паплаускайте:
По-перше, є фактчекінг. По-друге, є довіра між редакцією і автором. Ясно, що такі випадки бувають. Все може трапитися, але ми довіряємо тим, з ким працюємо.
Олеся Яремчук: Над якими книжковими проектами ви працюєте чи плануєте працювати? На яку вони аудиторію розраховані: українську чи західну?
Богдан Логвиненко:
Ми готуємо зараз кілька книжок, серед них хроніка, та ще фінальної назви для неї немає, в якій намагаємось зафіксувати найважливіші події, що відбувалися. Ми готуємо практично всі книжки на закордон, тому нам важливо писати свої історії – фіксувати не через призму Європи, як Україна боролась в цій війні. Загалом, на міжнародних ярмарках є тенденція, що з українськими авторами все більше і більше контрактів, але багато іноземців також пишуть про Україну. Не можемо забувати, що ще кілька років тому в багатьох країнах топові книжки про Україну були написані росіянами. І саме тому ми написали власну історію, в тому числі через хроніки. Є в нас кілька проєктів, які зараз на такому етапі, що я не можу про них розповісти. Але загалом ми маємо і репортажні, і частково репортажно-мемуарні книжки, які можна буде презентувати на закордон.
Віра Курико:
Я зараз як авторка не здатна до окремої особистої книги, не відчуваю сил і можливостей на це, але, знову ж таки, робота змушує. В межах одного проєкту, де я брала участь, скоро анансують книгу.
Марічка Паплаускайте:
Для нас видання книжок – природня історія. Для репортерів, які працюють над літературним репортажем, це наступний крок. Автор, який має свою тему, покладається на це. В нас були ідеї декількох книжок і навіть домовленості ще до 24 лютого, але потім все стало на паузу.
Ідея із “77 днів лютого” виникла через великий пласт репортажів, які були дуже різними, але давали загальну картину перших місяців війни. Я мала ідею їх зафіксувати, бо вони були опубліковані на сайті та існували в межах мережі, але ж книжка це зовсім інша історія, це те, що можна зберегти і до чого повертатись. Ця книжка потрапила в топ найбільш продаваних за 2022 рік.
Олеся Яремчук: Кажуть, що репортаж почав розвиватися лише кілька років тому, зокрема з часів Євромайдану. Ваше ставлення й думки щодо цього? Як він розвинувся за останні 10 років? Марічка Паплаускайте:
За останні роки виросло досить багато сильних і чудових авторів, які працюють в цьому жанрі. Очевидно, що репортаж це жанр, який нам зараз потрібен. Я думаю, він буде і надалі розвиватись, виходити на певний рівень і ставати краще.
Віра Курилко:
Можливо, через те, що жанр розвинувся і репортери стали видними, кращими, ми почали перебирати теми. 5 років тому я б, напевно, бралась за всі теми, не розглядаючи чи вартують вони цілої книги. А зараз жанр виріс, репортери виросли й змінилися. Зараз їх менше, але вони кращі, не про все на світі, а на конкретні теми.
Питання аудиторії: Які зі створених вами матеріалів з початку повномасштабного вторгнення були найважчими?
Богдан Логвиненко:
Для мене найважчим був матеріал, який ми не випустили в мультимедійному форматі, та він увійде до книг. Це історія про жительку села одного з регіонів, під час розмови з якою ми зрозуміли, що вона стала колаборанткою. Не розуміючи того, вона, фактично, стала співучасницею. Тобто думаючи, що допоможе людям в селі, забере і передасть гуманітарну допомогу мешканцям, вона передала дані тих, хто переховувався. Для ця історія найважча, її складно описати та прорефлексувати. Адже ми не можемо засуджувати таких людей, бо ця жінка насправді досі не усвідомлює, що зробила. Такі речі відбуваються зараз, ставались у попередній війні, і під час Голодомору. Ми розуміємо, що співпраця з ворогом у будь-якій її формі є небезпечною.
Віра Курико:
Якщо не говорити про такі "шухлядкові" історії, то найважчою, мабуть, була робота про авіаудар. Чому я взагалі вирішила про це писати? Тому що авіаударом нас уже не здивуєш. У моїй області просто щодня ракети влучають кудись. Тоді ж, 3 березня в Чернігові, коли літаки вперше зайшли в місто, я взагалі не знала, що таке літак. Коли ти кажеш Краматорськ, всі одразу думають, що це про вокзал, але коли я казала про Чернігів, ніхто особливо не чув про це, тому що з Чернігова вже в той момент дуже важко передавали зв’язок. Коли доводилося виїжджати за межі Чернігова, був шанс там потрапити на російський блокпост. Нам доводилося постійно все чистити і просто не було можливості скинути навіть якісь фотографії, їх постійно треба було видаляти. Скільки я не говорила вже після того, як від Чернігова відійшли росіяни, ніхто особливо не знав про той авіаудар, але щонайменше 47 людей загинули 3 березня. Є люди, котрі загинули потім в лікарнях через 2-3 тижні. тобто про це знали, але не в повній мірі.
Я пам’ятаю той удар, тому що була за 3 кілометри від цього місця. У мене земля зробила хвилю під ногами – і ми зрозуміли, що сталося щось дуже страшне, тому мені хотілося розповісти про перший удар. З цього дня ми вже звикли до такого, але тоді здавалося, що Чернігову прийде кінець дуже швидко, якщо так буде кожен день. Я працювала над тим, щоби відновити історію удару з різних квартир та розпитати людей, які не чекали цього удару з неба. Цей вид роботи якраз про досвід того, як не травмувати, бо ти щодня приходиш до людей. Ці півроку були дуже важкими: я спілкувалася з родичами загиблих, з уцілілими. Історія була персонально виснажливою для мене. Навіть досі, коли я засинаю, мені постійно сниться цей удар, тому що він мене вразив страшенно в той день.
Марічка Паплаускайте:
Я хотіла б згадати наш попередній друкований випуск, присвячений культурі пам’яті. Ми збирали історії не про нинішню війну, але "історії з історії". Це були розповіді про Голодомор, Другу світову війну та ін. Загалом, коли ми починали збирати цей випуск, я не до кінця розуміла, куди ми прийдемо. Та я усвідомила, що всі історії, котрі було зібрано, підводили нас до думки, що ця війна триває дуже давно, і почалася вона не 24 лютого і навіть не в 2014 році, а вже триває століттями. Ми збирали різні свідчення, які знову ж таки підводили до того, що люди бояться пригадувати якісь події Голодомору. Нам хотіли стерти цю пам’ять, Росія прагнула, щоб ми не пам’ятали того, як нас весь цей час намагаються знищити. І слава Богу, що зараз ми можемо свідчити та записувати історії. Це усвідомлення було для мене, мабуть, за останній рік якимось таким сильним поштовхом, котрий вразив і додав розуміння, чому ми маємо продовжувати.
Питання аудиторії: В чому, на вашу думку, особливість художнього репортажу? Що можна художнім репортажем розказати такого, що не розкажеш іншим репортажем? Які теми можна ним висвітлити?
Віра Курико:
У художньому репортажі ти здатен малювати, нахилятися туди, куди тобі потрібно максимально деталізовано та глибоко, чого ти не зробиш у відео. Текст дає тобі арсенал можливостей, ти можеш робити з ним що хочеш. Я можу описати вулицю так, як вона виглядала у 1970 році, максимально деталізувати її завдяки спогадам людей, залишкам фотографій, написів, всього іншого. Я можу її відродити, тобто це якесь полювання за привидами. Я не працюю з відео і не хочу в жодному разі сказати, що це щось не те, але я собі важко уявляю, як у відео я оживлю цілу вулицю, покажу її. Можливо, якщо пройтися нею, а не просто оглянути як вона виглядала. Мені здається, що сила монтажу здатна записати новини там, де може працювати уява, чужа пам’ять.
Богдан Логвиненко:
Я би сказав, що у відео є віртуальна чи повна реальність, але насправді мені здається, що репортаж не так дає можливість домальовувати тобі, як читачеві. У відео ти бачиш, ти занурюєшся вже в ту кімнату, в якій йде розмова, а тут ти все ж таки можеш закцентувати на чомусь увагу – і тоді читач може вже уявити сам цю кімнату. Мені здається, що в цьому значно більша цінність.
Марічка Паплаускайте:
Я хіба підсумовуючи додам, що крім того, що ти можеш зобразити щось, що не можна побачити через відео, читач може сам це уявити. Мені здається, що в репортажі воно працює, як віршик. Поезія не розповідає тобі якусь конкретну історію, тим не менш вона дає тобі основу, на яку ти можеш накласти власний досвід, щось відчути та про щось подумати.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!