Як пов’язані пропаганда та війна? І чи можна притягнути до відповідальності пропагандистів? Прокремлівські "ЗМІ" часом виступають із закликами до знищення українців. Чи побачимо ми російських пропагандистів на лаві підсудних на ймовірному майбутньому трибуналі щодо злочинів росіян в Україні або у Міжнародному кримінальному суді нарівні з воєнними злочинцями?
Про це Суспільне поговорило з Предрагом Дойчиновичем — одним з експертів у галузі міжнародного кримінального справа, хто досліджує саме елемент пропаганди у кримінальних справах часів війни. Ми зустрілися в Амстердамі — місті, де він живе відколи розпочав роботу в Офісі прокурора Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії в Гаазі (1998-2017 рр). Тепер Предраг продовжує викладацьку практику та юридичне консультування.
Чи існують патерни, які ілюструють, як пропаганда працює в умовах війни?
Пропаганда загалом є соціальним та психологічним феноменом. Більшості з нас її техніки знайомі — дегуманізація, узагальнення, стереотипізація, навішування ярликів та імен, підтасування фактів. Усі ці техніки використовуються у нашому буденному житті.
Сама по собі пропаганда не є злочином відповідно до міжнародного кримінального права. За неї не можна переслідувати, однак за окремі пропагандистські висловлювання — так. І таке судове переслідування відбувалося в останні 70-80 років, починаючи з міжнародного військового трибуналу у Нюрнберзі у 1945-1946 роках, і в межах Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії. А особливо — в межах Міжнародного кримінального трибуналу щодо Руанди.
Одна з найперших справ, яка була розглянута на трибуналі у Нюрнберзі — справа Юліуса Штрайхера, нацистського пропагандиста. Він був редактором та власником антисемітського видання Der Stürmer. Пропаганда Штрайхера була майже виключно антисемітською. І ми можемо говорити про те, що пропаганда не лише Штрайхера, але й Гітлера загалом вибудовувалася довкола єдиного слова: "єврей" і прикметника "єврейський".
Штрайхера засудили за пропаганду, яку він поширював у публікаціях Der Stürmer. Він поніс покарання за злочини проти людяності й був засуджений у 1946 році до смертної кари.
Інша важлива справа у межах міжнародного кримінального провадження — справа Руанди, відома як "Справа медіа". У ній судили трьох обвинувачених саме за їхні пропагандистські дії. Було два основні медіа, які досліджували у цих справах — це "Радіо і телебачення тисячі пагорбів" та газета "Кангура". Якщо поглянути на ці два медіа, особливо на перше, воно через своє мовлення підбурювало виконавців геноциду переслідувати етнічну групу тутсі. В прямоефірних радіопередачах оприлюднювали їхні геолокації, куди виконавці геноциду могли одразу ж вирушати й вбивати. Роль цього радіо була зрозумілою. Як і в нацистському кейсі мова ненависті тут зіграла важливу роль. Були специфічні вислови та фрази, які спонукали людей вчиняти злочини — просто тому, що у стислі строки їх навчили ненавидіти представників іншої етнічної групи. У випадку Руанди був цілий специфічний лексикон місцевою мовою, який допомагав у процесі розпалювання ворожнечі.
Читайте також: Що таке геноцид і чи вчиняє його Росія в сучасній Україні? Говоримо з істориком Ярославом Грицаком
Можете більше розповісти про справи, які розглядалися на трибуналі щодо колишньої Югославії, чи був там елемент пропаганди теж впливовим?
Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії включив аспект пропаганди у багато з його справ. Не усі вони, але більшість — щодо військового й політичного керівництва — Слободана Мілошевича, Радована Караджича і деяких інших представників військово-політичної верхівки. Але одна зі справ інакша, це власне справа про пропаганду Воїслава Шешеля — політичного лідера, очільника Сербської радикальної партії та воєнізованого сербського угруповання "Руху четників". Він був кандидатом юридичних наук та автором 150 книжок.
Його засудили за єдину промову, яку він проголосив у травні 1992 року у межах політичних перегонів. Він зібрав людей у селі Хртковці у Воєводині, провінції Сербії. У цю промову він включив як хейт-спіч, так і погрози на адресу місцевого несербського населення — хорватів. Після цього хорвати почали виїздити із села, а також відбувалися злочини — зґвалтування й інше. Шешеля засудили за злочини проти людяності, дали 10 років в’язниці, які він уже відбув в Гаазі.
Чи важливо для міжнародних судів, щоб пропагандисти були людьми, що мають доступ по ухвалення рішень?
Що відрізняє спікерів — це їхня посада і влада. Це принциповий момент розслідування у кожній справі. Якщо людина наділена владою, у неї є ширше коло опцій вибору, а також певна платформа або декілька для того, щоб висловлювати думки. У неї є послідовники. Людину, яка перебуває при владі, переслідувати значно простіше. І це те, що бодай трохи спрощує життя прокурорів щодо розслідування воєнних злочинів, тому що політичні й військові лідери багато виступають, говорять, дають інтерв’ю і залишають часом горезвісний, але значний слід для слідчих та прокурорів для майбутнього розслідування справ.
Як це відбувається зараз, коли способи поширення інформації більш спрощені, аніж були у XX столітті, коли сталися більшість кейсів, що ми обговорили?
Коли я був задіяний у судових процесах в низці справ, ми зосереджувалися здебільшого на традиційних медіа — газети, радіо, телебачення. Зі зростанням впливу інтернету, особливо соцмереж, виходить ситуація, коли немає часу на рефлексії, на критичне мислення, на те, щоб відповісти на якийсь меседж, бо вони публікуються щосекунди. Одна думка нашаровується на іншу і так далі.
Дослідження встановили, що це, звісно ж, важливий фактор у певних ризикованих ситуаціях. Я можу навести приклад де Facebook доклався до сприяння геноциду і злочинів, скоєних проти рохінджа у М’янмі. Була низка досліджень, які доводили, що Facebook відіграв важливу роль у цій ситуації.
Для радіо потрібен час, щоб поширити інформацію про те, що "містер чи місис X біжать вулицею — прямуйте туди й зловіть їх". У них є певний час, щоб втекти. У випадку з соцмережами шансів немає, бо це стається просто у цю хвилину. Я знаю, у багатьох моїх колег з Міжнародного кримінального суду багато проблем щодо електронних медіа, тому що складно доводити, що де було запощено, радше ніж коли ти тримаєш в руках паперову газету, або якщо це телевізійне інтерв’ю.
Читайте також: Трибунал для Путіна, уроки Югославії та чому правосуддя після війни — це гра в довгу — юрист Марк Елліс
Як відбувається встановлення зв’язків і подальше притягнення до відповідальності за пропаганду у кримінальних провадженнях?
Є два моменти. Перший — аспект розслідування. Другий — судове переслідування. Далі — є багато категорій доказів. Зокрема приватні — щоденники, фото, відеозаписи тощо. Публічні — виступи на телебаченні, радіо, в газетах, інтернеті. Також є документи із суду — у процесі слухання справи ви також створюєте докази. А ще у нас є цікава категорія доказів, яка з’явилася з культурних традицій. Вони походять десь з XIX століття — поезія, художня література, музика, документальні фільми. Ці докази теж можуть виявитися корисними у справах з пропаганди. Тож розслідування вимагають багато осмислень, і ви маєте визначати межі розслідування юридичними термінами: що саме це за злочини, докази яких ви шукаєте?
Якщо ви розслідуєте злочин геноциду, вам не потрібно доводити зв’язок між промовою і самим злочином. Так, вам треба довести, що був намір завдати шкоди. Але вам не обов’язково доводити, що цей намір потім призвів до конкретного злочину. Сам по собі намір може бути принциповим елементом в межах ширшого кримінального провадження.
У деяких справах вам потрібно доводити причинно-наслідкові зв'язки між спікером та жертвою скоєного злочину. Ми це робили в одній чи двох справах. Найкращий спосіб — це коли спікер як один зі співвиконавців злочину певною мірою пояснює зміст повідомлення у своїх промовах, і тоді можна у ньому ідентифікувати навішування ярликів чи образ як елементів дегуманізації — мови, що використовується часто в умовах війни. І коли при цьому у нас є особа, що безпосередньо вчиняє злочин, намагаючись катувати або вбити одну або більше людей і водночас використовує ту саму мову, тоді ми можемо встановити ментальний зв’язок між спікером та виконавцем злочину. Це фізичний та ментальний аспект злочину за моделлю, яку я називаю "психологічний відбиток".
Це можливо, це вже виходило, але це складний процес в межах розслідування. Адже вам треба мати одного або декількох співвиконавців злочину, щоб довести, що вони використовували специфічну мову — неважливо, пропагандистську чи ні — але саме цією специфічною мовою вони позначали жертв.
Чи можна сказати, що пропаганда може підбурювати до воєнних злочинів, і це потім можна довести у судах?
Не всі види пропаганди можуть спонукати до воєнних злочинів. Ми розмежовуємо поняття воєнної пропаганди та пропаганди задля війни. Воєнна пропаганда може призводити до воєнних злочинів, злочинів проти людяності й геноциду. У той час як пропаганда задля війни передбачає розпалювання ворожнечі, що призводить до злочину агресії. Це той концепт, який ще належить розвинути й в міжнародному кримінальному праві. Тож якщо створять трибунал спеціально щодо війни Росії проти України, який займатиметься виключно злочином агресії, він розглядатиме ось це розпалювання ворожнечі — пропаганди задля війни.
Кейс війни Росії проти України може бути зразковим в цьому плані?
Усі факти свідчать про це. Закон є, можливості теж — це цілком можна зробити. Є деякі злочини, як-от злочин геноциду, які можуть розслідуватися навіть якщо у них немає жодної жертви. Цього ще не робили, але є закон, який забезпечує покарання, якщо є лишень спроби вчинити геноцид. І є інші дії, за які можна судити без жодної жертви.
Як загалом міг би виглядати процес проти російських пропагандистів? Яке покарання може чекати на них?
Враховуючи мій відносно обмежений доступ до усієї інформації й обмежене знання російської, я визначив наративи та патерни, що вже бачив у Нюрнберзі, а також на спеціальних трибуналах щодо колишньої Югославії та Руанди. Один з популярних пропагандистських наративів полягає у запереченні існування українців. Потім ще є прямі погрози, що українці будуть винищені. Також є ще й мова ненависті, і тут очевидним прикладом є концепт нацистів, який використовується Путіним та іншими пропагандистами. А ще у нас є цікава категорія доказів — те, що ми називаємо "великим політичним та історичним наративом". Так було і в нацистській Німеччині.
Це спроба змінити історію, презентувати власну її інтерпретацію?
Це загальна логіка цього, але передусім це зумовлено територіальними претензіями. У Німеччині величезна частина риторики нацистів зосереджувалася довкола концепту створення великої Німеччини. І така ж ідея нині домінує і в Росії — створення великої Росії коштом України. Ми бачили таку ж логіку на трибуналі щодо колишньої Югославії. Практично в усіх справах щодо сербського керівництва, і деяких хорватських справах, де лунало бажання створити велику Сербію і велику Хорватію відповідно. І тут простежується така ж логіка, яка свого часу була у нацистських пропагандистів. Той же доказовий патерн, принаймні мені він очевидний, який просуває Путін та його прибічники та пропагандисти.
Читайте також: "Буча буде однією з перших справ, де росіян судитимуть на міжнародному рівні" — ексслідчий ООН Марк Гарласко
Якщо говорити про суспільства, які в певний період історії постраждали від таких жорстоких наративів, чи можна сказати, що пропаганда їх змінила? Чи стали вони більш вразливими до пропаганди, чи навпаки?
Не знаю, чи пропаганда змінює суспільства, але вона швидко змінює динаміку всередині суспільств. Є дослідження, які доводять це щодо кожної з цих справ, які ми згадали. Є бібліотеки книг та досліджень, написані про мирну й велику культуру Німеччини, зокрема Веймарської республіки напередодні Другої світової. Виникає питання, як щось таке могло статися з нею? І власне ось тут і з’являється пропаганда.
Подібний процес ми спостерігали в колишній Югославії та низці інших випадків. Тут, звісно, є певні першопричини, вони не дуже важливі для цілей судового переслідування, але вкрай важливі для нашого розуміння динаміки всередині суспільства.
Є пропаганда, за яку може бути судове переслідування через конкретні злочини, але також є внутрішня пропаганда, як-от в Росії, коли люди загалом є сприйнятливими до пропаганди — вона там потрібна для того, щоб утримувати їх замкненими в просторі з чітким набором правил, яким вони мусять вірити. Хоча ці правила переважно створені на основі брехні.
Хто входить до команд людей, які займаються розслідуванням справ, де пропаганда є частиною злочину? Адже це не лише фахівці з міжнародного кримінального права, але й медіаексперти, історики?
В міжнародному трибуналі щодо колишньої Югославії у нас був відділ розслідування, який складався зі співробітників правоохоронних органів, а також адвокатів, які також брали участь і вели розслідування певних злочинів. А ще у нас були аналітики-криміналісти: вони усім відомі з кінофільмів — відстежують людей, досліджують перехоплені телефонні розмови, встановлюють доказові зв’язки між людьми. У нас тоді було два відділи, що складалися із команд військових аналітиків та офіцерів служби воєнної розвідки, які досліджували військові докази.
А також у нас була команда, частиною якої був і я, яка займалася справами високопосадовців. До неї входили здебільшого академічні дослідники — історики, філософи, лінгвісти, юристи, журналісти. Вони мусили володіти мовами регіону, у них мав бути історичний бекґраунд, вони мали знати, як укладати звіти.
Тож моя порада будь-яким подальшим трибуналам: ви завжди зможете знайти неймовірних юристів і гарних слідчих. Але найголовніше, ви маєте знайти найкращих дослідників та аналітиків. Це мають бути місцеві або принаймні люди зі знанням місцевої культури й історії. Адже часом розслідування злочинів — це лишень справа нюансів. Єдине слово або вираз можуть змінити хід судової справи. І тільки люди, які володіють мовою і знайомі з цими маленькими нюансами, можуть його визначати. Тож науковці, які вже вивчали Україну, історики або соціологи були б моїм найпершим вибором для майбутнього трибуналу, який судитиме за російські злочини.
Читайте також
"Немає чарівної західної палички, щоб зупинити Росію" — інтерв’ю з Енн Епплбаум
"У міжнародному праві є принцип: агресор сплачує" — віцепрезидент Європейської комісії
"Це ще не кінець". Справа MH17: все, що залишилося за кадром до, під час та після оголошення вироку
"Я не думаю, що Путін буде в Гаазі, живим він туди не добереться" — заступник міністра оборони Чехії