"Якщо буде війна, поїдемо в Харків". Історія про волонтерство, втому і любов до міста на війні

Волонтерка харківського гуманітарного штабу "Культурний ШОК" Анна Губанова. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

З харківською волонтеркою Анною Губановою ми зустрічаємося у гуманітарному штабі "Культурний ШОК". Люди, які працюють в цій організації раніше займалися культурними проєктами, а тепер закуповують дрони, турнікети, медикаменти, евакуюють людей.

Анна переїхала до Харкова ще дитиною з родиною з Уралу в 2007 році. Навчалася в українській школі, має пʼятьох братів. До 24 лютого займалася організацією кампаній на підтримку ментального здоровʼя і психологічних тренінгів. Після початку боїв у Харкові її родина стала допомагати як військовим, так і цивільним. А один з братів пішов служити в Інтернаціональний легіон.

Волонтерський напрямок Анни — ліки. Кімната, де вона працює, заставлена поличками з медикаментами. Штаб їх закуповує, Анна сортує, фасує і відправляє людям. За перші дні вона сама розбиралася в назвах діючих речовин — які медикаменти для чого потрібні.

Ми поговорили з Анною про волонтерство в Харкові, кризу гуманітарки, людську втому і невідворотні зміни для харківʼян.

Про довоєнне

Я переїхала в Харків з Єкатеринбурга, коли мені було 12 років. Батьки побували в Харкові ще на початку 1990-х і потім весь час мріяли сюди повернутися. У нас було багато причин переїхати, але основна — моїм батькам не подобалася політична ситуація в Росії. У мене велика родина, пʼятеро братів, і, очевидно, хлопцям в РФ було би складно оминути армію. Уже на початку "нульових" було зрозуміло, що строковою службою це не закінчиться і можна потрапити на війну. Тому в 2007 році ми переїхали в Харків.

Для мене Харків з дитинства був казковим містом. У Єкатеринбурзі сіро, похмуро, холодно. А Харків здавався містом, в якому завжди світить сонце.

Старший брат часто в дитинстві мене лякав, що може початися Третя світова. Мені було тоді шість років і я відповідала, якщо почнеться війна, то ми поїдемо в Харків. Так і живемо тут 15 років.

Щодо війни, то я була в стані заперечення до останнього. Але, мабуть, якась частинка мене все ж готувалася. Так, я не хотіла збирати тривожну валізу і не дуже вірила в повномасштабний наступ. Однак коли це сталося, не дуже здивувалася.

За два тижні до 24 лютого молодшому братові виповнилося 18 років. Він зібрався і пішов у Тероборону. Мама казала, його з російським паспортом не візьмуть. Але 27 лютого він уже додому не повернувся, написав лише, що тепер в ТРО. Зараз брат служить в Інтернаціональному легіоні. Звичайно, мама переживає, але розуміє. Вона сама теж волонтерить і не збирається тікати від війни.

У перший день виїхало багато знайомих. Але тоді не було взагалі нічого зрозуміло. Виїдеш, але чи не розстріляють тебе по дорозі? Мені було страшно їхати, здавалося, що вдома безпечніше, тим паче поряд було сховище. Потім було багато моментів, коли ми в штабі вже думали виїжджати в Дніпро, але щоразу я собі казала, що нікуди не поїду. Таке внутрішнє відчуття — я маю бути в Харкові і все.

Читайте також: Швидка допомога, опікунство, рієлтор для переселенців — п’ять історій про єдність українців під час війни

Про волонтерство

У штабі "Культурний ШОК" є два напрямки. Першим — військовим — займається Олег Каданов. Він з 25 лютого почав возити військовим якісь тепловізори, речі, щось шукати. За декілька днів стало зрозуміло, що Олегу прилітає багато запитів від цивільних і він з ними не справляється. Було незрозуміло, де брати їжу, медикаменти, одяг. Ми з частиною команди перебрали на себе ці запити, написали пост у соцмережах. У перший тиждень у мене не було ні страху, ні паніки. Треба було щось робити і ми це робили.

Я брала трубку і люди мені говорили: у мій будинок потрапив снаряд, що робити? А я не знаю, що робити. Ми почали структурувати запити, шукати їжу, купувати ліки в аптеках. Це було важко, тому що кожній людині потрібна була якась окрема пігулка. Я стала вивчати назви діючих речовин і закуповувати ліки системніше. Так квартира перетворилася на аптеку.

У перші дні Олегу подзвонив друг і сказав, що був на Салтівці в школі. Там в укритті перебувало 400-500 цивільних. Нічого не було: ні їжі, ні води, ні ліків. А в приміщенні холодно, опалення вже не було. Тому ми почали відвозити допомогу спершу в ту школу. А потім сфокусувалися на решті великих укриттів, де перебувало одночасно багато людей. Логістично це було ефективніше, і людям, які відвозили допомогу, не доводилося постійно ризикувати життям, щоб доїхати.

Однак проблемним залишалося закриття точкових запитів. Люди зверталися по 100-300 разів на день. Тому ми знайшли волонтерів на різних районах і створили мініхаби. За один раз завозили допомогу, а далі волонтери вже розподіляли між людьми.

Була також проблема з тим, що люди не могли вийти з дому. Спершу не працювали ліфти і люди похилого віку просто не могли спуститися і піднятися на восьмий поверх, щоб дійти в магазин. Наша система працювала так, що ми брали заявки десь 1000-1500 людей і волонтери раз на тиждень ходили до них. Зараз ліфти відновили роботу і відновили роботу соцпрацівники, тому стало трохи легше.

"Я брала трубку і люди мені говорили: у мій будинок потрапив снаряд, що робити? А я не знаю, що робити. Ми почали структурувати запити, шукати їжу, купувати ліки в аптеках" – розповідає Анна. На фото: обстріляні будинки у Харкові на Салтівці. З багатьох квартир люди виїхали. Волонтерський фонд допомагає тим, хто з різних причин залишивя у місті. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне
Читайте також: "Допомога комусь найперше допоможе вам" — науковці-волонтери, що працюють з дітьми-переселенцями

Про кризи

Зараз ми майже не працюємо у місті, у нас в пріоритеті область. Коли українські військові звільнили кілька сіл на Харківщині, стало зрозуміло, що треба їхати туди. У місті вже принаймні стали працювати магазини, інфраструктура, транспорт. Так, залишається багато проблем. Але в області взагалі нічого немає. Плюс на початку літа була криза гуманітарної допомоги.

По-перше, волонтери, які допомагали цивільним, вигоріли. Тим більше, коли відвідуєш щоразу нових людей. Крім того, бувало таке, що приходиш, а там якісь здорові мужики чекають на гуманітарку. Це виснажує.

По-друге, люди теж стали менше надсилати допомоги. Плюс зменшилися обсяги гуманітарки з Європи. Тоді також була криза палива. Навіть привезти щось із заходу України — ціла історія.

Логістично стало простіше щось купити саме в Харкові. Тобто вигідніше, аби на фонд надсилали гроші, а я вже тут на місці купую необхідне в аптеках. Те саме з їжею. У Харкові залишається проблема з тим, що багато людей втратили роботу. Вони не мають грошей, аби купувати щось в магазині. Також, якщо, наприклад, говорити про Салтівку, то там не всі магазини працюють. Район сильно пошкоджений, там було небезпечно і досі небезпечно. Тому навіть якщо якийсь магазин на районі відкритий, люди бояться і не можуть до нього дійти. З ними працюють вже ініціативи, які більш націлені на допомогу саме місту, а не області.

Збори коштів йдуть хвилями. Коли все почалося, була велика хвиля єдності. Відбувалися просто магічні речі. І зараз багато людей, яких я знаю, одразу після отримання зарплати донатять на різні організації. Але, звичайно, потік коштів не такий, як раніше, бо гроші все ж закінчуються. Це нормально. Однак люди вже дійшли до точки прийняття. Вони розуміють, що війна надовго і знову єднаються. Особливо зворушливо отримувати пожертви пʼять, десять, девʼятнадцять гривень. Так розумієш, що попри складнощі люди роблять хоч щось.

Читайте також: Місто, в якому живуть. Репортаж з Харкова на війні

Про людей

Мені здається, Харків став переважно проукраїнським. Ні для кого не секрет, що тут було багато проросійськи налаштованих людей, і я думаю, все ще є. Просто тихо собі сидять. Однак було багато смішних історій, коли приїжджаєш з гуманітаркою на ХТЗ — хардовий і не дуже безпечний район, до волонтерів виходять місцеві хлопці і приймають їжу, дякують, допомагають бабусям. Це нереально круто, бо в минулому житті я б того хлопця з ХТЗ обережно обійшла би.

Або якось я підслухала розмову бабусь в супермаркеті після прильоту в парк Горького. Та вони готові були кишки повидирати росіянам за той парк!

Але багато людей виїхало і невідомо, яким буде місто, коли війна закінчиться. Ті, хто сиділи у сховищах, в метро і не виходили звідти декілька місяців — це сильна психологічна травма. Були люди, які виходили з метро і не могли почуватися спокійно навіть у відносно безпечних районах. Вони продовжували сидіти в укриттях.

Зараз в метро майже немає людей. Є одна станція, яка працює, але там можуть перебувати люди. Я не розумію, чому якщо ти вже живеш в метро, не поїхати кудись у безпечніше місце. Але обставини різні бувають, засуджувати неможливо. Я розумію, що покинути домівку складно. У нас є волонтерка, яка евакуювала багато людей в Полтавську область. Там громада приймає переселенців, надає їжу, житло. Але люди все одно запитують: хто нас чекає?

Однак чого я взагалі не розумію — це діти у сірій зоні. Вони не мають зараз перебувати в Харкові, а тим паче там, де щодня стріляють. Нещодавно наш волонтер повіз допомогу у село, де щодня гинуть люди, бо там 5-10 кілометрів до лінії фронту. Від нього до мене надійшов запит на вітаміни для дітей. Я кажу — стоп, там що, дитина є? Він відповідає, що так. Скидає мені фото родини. Хлопчик, сім років. Каже, що вони відмовляються їхати, але якщо орки підійдуть ближче, тоді поїдуть. Але куди вже ближче? Пізніше я дізналася, що вони переїхали все ж у село трохи ближче до Харкова. Це все ще небезпечно, але хоча б щось.

Раніше "Культурний ШОК" займався культурними проєктами, а тепер закуповує дрони, турнікети, медикаменти, евакуює людей. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне
Читайте також: "Удари сипались з усіх сторін". Історії волонтерів, які сто днів провели в Оленівці

Про втому

Я втомлююся від того, що дуже злюся. Якщо раніше злість на росіян була як пальне, то зараз я ніби продірявилася і пальне витікає. Бо в березні всі казали, що війна завершиться у травні, у травні — що завершиться у вересні. А зараз розумію, що це надовго. Таке враження, ніби єдине, що є зараз, — втома. Ти прокидаєшся і думаєш — все, я більше нічого не можу зробити. Але потім встаєш і робиш, робиш, робиш.

Я думаю, так чи інакше, моя волонтерська історія триватиме до перемоги України.

Нині в мене набагато менше запитів на ліки і я думаю, чим би ще могла бути корисною. Планую зробити якусь службу психологічної підтримки для людей, збирати гроші на пожертви, аби зібрати на ще один дрон для військових.

Коли ми збираємо гроші для військових, я пишу всім знайомим європейцям, щоб скидали гроші. З одного боку це некомфортно, бо багато людей ігнорує запити. З іншого — багато хто відгукується. Навіть якщо за кордоном люди не жертвують кошти, все одно — такі розмови — це побудова довіри і повернення до теми війни, щоб ніхто не забував. Бо коли живеш у мирному місці, чужі проблеми швидко забуваються і треба нагадувати.

Треба було би трохи видихнути, насправді. Але коли живеш у Харкові, це неможливо. Тому що знову чуєш зранку вибухи, ввечері вибухи. Я вже не прокидаюся ні від бахкання, ні від сирен. Я чую вибух і моя перша думка — о, це десь далеко, я більш-менш в безпеці. А друга думка — як же вони заїбали. Бо кожен вибух — це чиєсь горе, чиясь смерть. Здавалося б, неможливо щоразу таке відчувати. Але неможливо насправді забувати.

Читайте також

Чому іноземці залишаються в країні, де триває війна, та як долучаються до боротьби з Росією. Чотири історії

"Більшість мешканців Нової Каховки зрозуміли, що вони втратили з приходом окупантів" — мер міста

"Треба бути продуманим та хитрим". Історії партизанського спротиву в окупації

Вразливі. Як живуть ті, хто не може втекти від війни