"Нормальні будиночки нам поляки зробили, але у своїй хаті краще". Як живуть у модульному містечку в Бородянці

Житель модульного містечка Вадим виглядає з вікна кімнати і шукає свого кота Лакі, який вибіг на вулицю. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

У тимчасовому модульному містечку в Бородянці живуть вже 172 людини. Усі вони втратили домівки через війну. Першими модулі на Київщині поставили у цьому селі, бо в ньому частково або повністю зруйновані 552 приватних будинки та 24 багатоквартирні, 2 школи та всі адміністративні будівлі. Суспільне розповідає історії мешканців містечка.

Містечко складається з 4 модульних будинків. У кожному — по 22 кімнати, у кімнаті — по чотири ліжка. Крім житлових та санітарних кімнат, у всіх блоках є кухня, пральня, столова та ігрова кімнати. Три модулі вже заселені. Останні 10 кімнат тримають для тих, кого виселять з аварійних будинків у селищі за висновками експертної комісії.

В одну кімнату поселяють сім’ю або близьких людей. Проживання у містечку безкоштовне. Більшість з тих, хто вже оселився, — жінки, діти та літні люди.

"Росіяни приходили, з підвалу нас виганяли, якраз сніг сильний був, дітки легко одягнені. У мене інфаркт стався".

Пані Тамара оформлена в кімнаті з молодшою донькою і онукою. Вони мають от-от повернутись із Австрії. Після деокупації у квітні донька за першої ж можливості виїхала з дитиною у Львів, а звідти за кордон. "Мої дуже хочуть додому, а повертатись немає куди, будинку немає, — каже Тамара. — Тому чекаю їх тут".

Тамара у своїй кімнаті в тимчасовому модульному блоці для жителів Бородянки, які втратили власне житло через війну. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

До війни родина з сімох людей жила у чотирьохкімнатній квартирі на вулиці Центральній. Їхній будинок №371 — один з тих, на які вранці 1 березня росіяни скидали авіабомби. Багато сусідів загинули, деякі досі вважаються безвісти зниклими. Тамара з родиною встигли евакуюватися в іншу частину села. Старший син перевіз маму, брата, сестер та племінниць до знайомих в приватний будинок, сам пішов у Тероборону. "Росіяни приходили, з підвалу нас виганяли, якраз сніг сильний був, дітки легко одягнені, — згадує Тамара. — У мене інфаркт стався". Просиділи в підвалі 20 днів, їжі, каже жінка, майже не було: "Онуку до війни змусити поїсти не можна було, а тут постійно запитувала: "Бабо, а коли їсти будемо?". Місяць жили без хліба, залишками каші та гарбузів ділились з сусідами".

Читайте також: Як вимушеним переселенцям адаптуватись закордоном і чому корисно плакати — пояснює психолог

Жінка чекає на повернення онуків, але каже, що буде складно: в селі нікуди майже не можна — ні в ліс, ні на річку, ні в центрі на велосипеді кататися: усюди продовжується розмінування. Сама ж вона постійно згадує свій дім і сподівається, що колись зможе туди повернутися, коли відбудують: "Ноги мене тягнуть до своєї хати, але потім розумію, що немає ж куди йти".

Тамара показує шкільний випускний альбом старшої онуки. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Більшість вільного часу Тамара в’яже. Зараз в роботі в’язка крючком сумочки для продуктів. Раніше, каже жінка, онучок вчила також і в’язати, і вишивати. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

"Нормальні будиночки нам поляки зробили, але у своїй хаті краще", — каже Іван, 79-річний чоловік на милицях. Його будинок вщент згорів, навіть сфотографувати на пам’ять було нічого. Сам він пересидів окупацію в доньки у підвалі. Чоловік вірить, що будинки селянам відбудують і в нього знову з’явиться власне житло, бо помирати, каже, треба у своїй хаті.

У модульній кімнаті Іван живе з невісткою, син працює за кордоном. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Володимир із дружиною жили у будинку №429 на вулиці Центральній. "За десять хвилин до бомбардування ми встигли сховатись у крайній підвал нашого будинку, — розповідає чоловік. — Забігли вниз і почули, як перша бомба впала на сусідній будинок. Наступна — на наш. Ми вискочили, людей десь 40, і побігли в сторону річки Здвиж. Боялися в підвалі лишатися, бо могло завалити".

"Двері вціліли, але росіяни потім їх ломом вирвали, вкрали ортопедичні матраци, відеокамеру, старі мобільні телефони, інструменти для ремонту".

У сусідньому будинку завалило стояк якраз там, де у підвалі ховались люди. Шестеро людей померли одразу. Ті, хто вижив, знайшли додатковий вихід з підвалу і таким чином вибралися.

Ведмедик Тедді пережив окупацію та бомбардування будинку. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Володимир з дружиною дві доби просиділи у підвалі у знайомих. Потім почали думати, як тікати з села: "Вибиралися через околиці Бородянки на Загальці, звідти на Радомишль, потім на Хмельниччину. Пізніше дізналися, що і Загальці почали бомбити".

У квартирі у родини все понівечене, всюди уламки. "Вінка повилітали прямо з рамами, на підлозі скло, змішане із землею з квіткових вазонів, — розповідає Володимир. — Двері вціліли, але росіяни потім їх ломом вирвали, вкрали ортопедичні матраци, відеокамеру, старі мобільні телефони, інструменти для ремонту".

Читайте також: "Чому б не допомогти людям, якщо можеш". Київські волонтери розбирають завали у чернігівському селі

Чоловік каже, чув, що їхній будинок швидше за все будуть зносити, бо експертиза показала, що в ньому не можна жити. Під’їзд, де була їхня квартира, вцілів, але розходяться плити. "Перші три ночі після повернення ми ночували у своїй квартирі, але було постійне передчуття обвалу. Вирішили з’їхати, — каже Володимир. — Я потім зустрів архітектора з військової адміністрації, а він мені говорить: "Тікайте звідти!"". Тому оформили документи, подали заявку на тимчасове житло і нині мають кімнату в одному з модулів. Володимир каже, тут є все необхідне, навіть до дрібних речей, як предмети гігієни та миючі засоби. Чоловік їздить на роботу в Київ, дружина працює в Бородянці.

Володимиру вдалось вивезти сім'ю з-під обстрілів у сусіднє село, а потім на Хмельниччину. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Один з тих будинків у Бородянці, на які росіяни скидали авіабомби у березні. Декілька власників зруйнованих квартир з цього будинку зараз проживають у модульному містечку. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Ніні Аполінарівні — 56 років. Жінка миє підлогу у своїй кімнаті. Каже: у порівнянні з тим, що пережили під час окупації, тут дуже прекрасні умови. Вона мешканка якраз того сусіднього з Володимиром будинку, який завалило так, що загинули люди. "Ми сиділи у підвалі, а коли стався вибух, то вхід привалило плитами, — згадує Ніна. — Люди загинули. Декого дістали з-під завалу аж всередині квітня, бо росіяни не давали нікому підійти до будинку. Ми, хто вціліли, вийшли через інший вихід".

"Під обстрілами лісами і полями тікали в Радомишль. Людей стріляли на вулицях, танками розстрілювали, а ми на "рваних" жигулях вибрались".
Ніні пощастило вижити і вибратись з підвалу будинку, який привалило плитами після удару авіабомбою. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Ніна втекла у приватний сектор селища, посиділа до 6 березня у підвалі у знайомих, де не було ні світла, ні води, ні тепла. "Там такий холод був, ми не могли це все фізично витримувати. Під обстрілами лісами і полями тікали в Радомишль, — згадує жінка. — Людей стріляли на вулицях, танками розстрілювали, а ми на "рваних" жигулях вибрались".

У Радомишлі у неї племінник. Ще до війни він виїхав за кордон, тож вона з родиною жила у його квартирі. "Вона гарна, та не своя. Морально було важко, — згадує Ніна. — Два місяці ми лежали "дровами", а зараз я трохи отклигала, з’явилася надія. Повернулися, тут все розбомблене, але я ходжу по землі, на якій я 45 років прожила. Стало трошки легше".

Декілька місяців після евакуації і життя в чужій квартирі пані Ніні було дуже важко морально. Але коли повернулась у рідне селище, то повернулась і надія на краще. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Жителям модульного містечка прокладають інтернет-кабель. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Альона Гаврилова з чоловіком та дітьми теж живуть в одній з кімнат модульного містечка. Жінка жаліється, що в кімнаті дуже жарко, мріє про вентилятор, але поки на нього немає грошей. "Я не можу піти на роботу, бо немає куди дітей діти. Для чоловіка теж роботи немає у селищі, — розповідає Альона. — Їздити у Київ на роботу дуже дорого, 100 гривень маршрутка в одну сторону, це для нас занадто".

Дітей змусити читати складно, але, щоб розвивати, батьки зацікавлюють їх складанням пазлів. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Квартира Тамари Василівни у будинку №306 на вулиці Центральній. Він не розвалився, але вигорів зсередини. Жінка виїхала у Львів, але за першої можливості повернулася. Розповідає, що розшукувала сусідів: дехто в Італії, в Іспанії, інші — в країнах Балтії. Вона сама живе в одному блоку зі знайомими. "Не знаю, як інші будиночки, а ми живемо дружно, разом готуємо, одне одного пригощаємо, — розповідає Тамара. — У людей немає де жити, а тут все є: вода, світло, електроплита, холодильник, мікрохвильовка. Аби війна закінчилася, а все інше відбудується".

Жительки модульного блоку разом обідають на спільній кухні. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Чоловік, який проживає в містечку, заварює каву на кухні. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Ганна Свиридівна натирає моркву на кухні. Каже, буде тушкована картопля. Йти обідати до турецького кейтерингу, який працює для мешканців селища, каже, далеко. Жінка втратила двокімнатну квартиру, яку купила років сім тому. "Лишилася без нічого, — каже Ганна. — Купила квартиру, зробила "євроремонт". Усі гроші вклала. Думала, на старості буде добре, а вийшло так, що безхатьком стала".

Її будинок бомбили 1 березня увечері. Сама вона ночувала в той день у приятельки. Зранку вона та сусіди прибігли подивитися на будинок, а їх почали обстрілювати з кулемету. "Ми тікали, покидали все. Я виїхала у Тернопіль. Приїхала через два місяці, а в квартирі немає нічого, все вціліле вкрали".

Читайте також: "Росіяни відчували: ми будемо відбиватися до кінця", — останні спогади командира "Карпатської Січі" про оборону Київщини
До російського вторгнення у Галини була квартира з ремонтом, а сама вона керувала вокальним колективом. Зараз цього нічого немає, але жінка залишається оптимісткою. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Нині в одній кімнаті живе зі знайомою. Каже, все добре, але ліжко незручне: з хворими суглобами складно з нього вставати. "До війни я співала, у нас був колектив свій, називався "Надвечір’я". Була керівницею. Кожну середу репетиції, з концертами їздили, — розповідає Ганна. — Хто би міг подумати, що таке станеться. Але ми все одно переможемо. Не знаю, коли це буде, але буде".

Інна з двома дочками і мамою жила у приватному будинку в центрі Бородянки. Перша колона російської техніки, яка зайшла у селище 28 лютого, поцілила в магазин "Фора", наступна — рознесла її будинок. "Ми сиділи в домі, накриті ковдрами, — згадує жінка. — Коли в нього влучили, почалася пожежа. Через двері вискочити не могли, бо там стояв танк, тому полізли через вікно ванної кімнати. Повискакували і побігли в садочок".

Інна з донькою та племінником в кімнаті для відпочинку. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Про те, що сім’я з дітьми з розстріляної хати сидить на вулиці, дізналися в Теробороні та відвезли їх в Нову Буду у Бучанському районі. "Ми там шість днів у людей жили, а після поїхали до родичів у Львів, — розповідає Інна. — Я виїжджати спочатку не планувала, бо мама не хотіла. Може, з дітьми я би і поїхала, але маму не хотіла залишати саму".

Жінка приходить у свій двір майже щодня дорогою на роботу. Потроху намагається вивозити сміття та цеглу. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Молодша донька Інни Маргарита біля розвалин їхнього будинку у Бородянці. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

На власному подвір’ї, говорить Інна, бувають майже щодня: "Виходимо в центр, заходимо на ділянку, де була хата. Викликали трактор, вивезли частину сміття. Росіяни ж тут жили у сусідів, а в нас їсти варили, тому якісь їхні речі сюди попереносили. Сусідка потім знайшла в нас і синові речі, і невістки".

Мова про відбудування будинку поки не йде, тому жінка написала заяву на тимчасове житло, а за тиждень вже отримала ключі від модульної кімнати.

Інна з донькою Маргаритою і племінником Максимом біля свого двору в центрі села. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Це містечко, як і попередні, встановлені у Львові, безкоштовно передала Польща. Наступні запланували встановити у Бучі, Макарові, Іванкові та Гостомелі Київської області, а також у передмісті Чернігова.

Після робочого дня жителі модульного містечка відпочивають на стадіоні, який поруч. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Родина проводить час на дитячому майданчику біля модульного містечка. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Читайте також

"Неоціненний життєвий досвід, який нікому не варто пережити" — історія лікаря з Маріуполя

"Евакуація гвинтокрилами – це було божевілля". Як витягали поранених з "Азовсталі"

Оборона Слов'янська та обстріли Лисичанська. Фоторепортаж

Бої за Сєвєродонецьк: чи може стати завод "Азот" новою "Азовсталлю"