Готові йти пішки заради ліків — як пацієнти програми замісної терапії рятуються з окупованих територій

Ілюстративне фото

Відтоді, як частину українських територій окупувала російська армія, там зник доступ до життєво необхідних препаратів. Пацієнти, які були учасниками програми замісної підтримувальної терапії (ЗПТ) й мали щодня пити пігулки, тижнями були без них. Суспільне розповідає їхні історії.

"Вивезли, одягли на голову пакет і катували"

У 2015 році Олексій дізнався, що ВІЛ-інфікований. З того часу був на замісній підтримувальній терапії. Це лікування людей із психічними та поведінковими розладами, які виникли через вживання опіоїдів. Без ліків у пацієнтів починається "синдром відміни" — болі у тілі, стрибки тиску, слабкість. У крайніх випадках — смерть.

"На кожному блок-пості роздягали, перевіряли татуювання. У мене є тату з гербом України. Вони мене взагалі ледь не до "Азову" приписували".

Пігулки Олексій отримував у медзакладі в рідному Мелітополі. Перед вторгненням Росії саме поповнив місячний запас.

1 березня Мелітополь окупували. "На другий-третій день окупації всі ліки в аптеках розкупили. Частина аптек припинила роботу, інші підняли ціни до небес. Ті, хто мав гроші, все скупив, а потім стояв поряд з аптеками й перепродував вдвічі, втричі дорожче", — пригадує мелітополець.

Російські окупанти в Мелітополі, Запорізька область, 1 травня 2022 року. Фото: Getty Images

З початку окупації Олексій втратив роботу зварювальника. Каже, росіяни шантажували приватні підприємства: "Або ви працюєте і 70% прибутку віддаєте нам, або ми все у вас заберемо". Більшість бізнесменів вирішили закритися. Чоловік думав, зможе працювати на сезонних роботах на полях, але й полів нестало. Фермерам росіяни закрили до них доступ.

Якось просто ідучи вулицею із другом, Олексій потрапив у полон. "Забирали, катували, розпитували: що, хто, куди. Пакет на голову і вперед. Починаєш задихатися, пробивають тобі дірочку. І так по колу", — розповідає Олексій.

Ліки були життєво необхідними, тож група ВІЛ-інфікованих міста, каже чоловік, навіть прийшли на розмову до Людмили Данильченко, яку окупанти призначили "в.о. мера Мелітополя". Просили дати їм можливість безпечно виїхати на підконтрольні Україні території. Коли їм відмовили, Олексій вирішив піти пішки до Запоріжжя. Разом із другом, який теж має ВІЛ-позитивний статус, вирушили в дорогу — чотири з половиною дні, жодних "попуток" й десятки блок-постів.

Читайте також: "Медикам нити не можна. В окопах ще гірше" — історії лікарів Донбасу

"На кожному блок-пості роздягали, перевіряли татуювання. У мене є тату з гербом України. Вони мене взагалі ледь не до "Азову" приписували. Дуже важко насправді було вийти. Єдине, що нас врятувало, ми взяли документи про те, що ВІЛ-інфіковані. Що нам треба приймати терапію", — каже чоловік.

14 травня Олексій врешті прорвався через останній російський блок-пост і знову отримав доступ до ліків. Вже у Запоріжжі, каже, СБУ знайшла у нього на телефоні прослушку.

"Місцеві колаборанти почали здавати адреси людей на ЗПТ"

Пологи, Запорізька область. "Росіяни підійшли, забрали телефони, речі та кажуть: "Ви уроди моральні. Ви країну зруйнували", — це перше, що Андрій, друг Павла, розповів йому після того, як вирвався з рук військових РФ. До Павла він прийшов по мазь, бо руки були у ранах від наручників. Дві доби Андрій провів пристебнутий на блок-посту росіян. Причиною стали сім таблеток у кишені. Андрій, як і Павло перебуває на замісній підтримувальній терапії. Завдяки таблеткам вони можуть боротися із наркозалежністю.

"Росіяни їздили по наших хлопцях, які обслуговувалися у приватних закладах. Виловлювали їх, шманали".

Павлу 43 роки. Його рідне двадцятитисячне місто з перших днів березня під російською окупацією. Воно поряд із Гуляйполем, де точаться запеклі бої, тож прилітає і по Пологах. В один із днів ракета влучила у дім сусідів Павла. Постраждали мама і донька — дівчинці ампутували ногу.

"По вулиці Магістральній у нас були широкі стовпи. Всі вони лежали у дворах людей. Знайомий, який живе на цій вулиці, якось каже: "Росіяни їхали й стріляли по стовпах зумисне, а разом з ними й мою хату обстріляли". Я дивлюся, а вся стіна в дірках товщиною як 20-ти кубовий шприц. Дім прошило наскрізь. Якби хто був всередині, не залишився б в живих", — пригадує Павло.

З перших днів окупації магазини й аптеки перестали працювати, тож купити життєво необхідні препарати стало ніде. Зв’язку теж не було. Спершу доводилось ходити до водонапірної вежі, бо лише там ловив сигнал. Потім окупанти перестали туди впускати, казали, місцеві можуть отруїти воду. А потім вода і зовсім зникла. Доводилося пити дощову.

"У місті нічого не працює. Все розтрощено. Російських солдатів, більше ніж місцевих. Ми рахували їхні машини, дорахували до тисячі, а потім збилися з ліку. Лише уявіть скільки їх було", — пригадує Павло.

Закріпившись у місті, росіяни почали шукати тих, хто з ними співпрацюватиме. І такі знайшлися, каже Павло. Почали "здавати" адреси, де живуть місцеві, які були на ЗПТ. "Вони їздили по наших хлопцях, які обслуговувалися у приватних закладах. Виловлювали їх, шманали",  — говорить Павло.

Читайте також: Чому нам складно чекати перемоги та як "прокачати" терплячість

До повномасштабного вторгнення Росії чоловік чотири роки брав участь у держаній програмі замісної підтримувальної терапії. Щодня приймав пігулки. Раз у тиждень приїжджав до Запоріжжя й отримував запас на наступні 7 днів. Напередодні 24 лютого саме отримав нові ліки. Та за тиждень вони закінчились.

"Мені було погано. Вдома було трішки знеболювального. Перші два дні стало трішки легше, а потім стало так зле, що думав, зійду з розуму. Я вже хотів іти пішки, хоча у мене інвалідність, я з паличкою пересуваюся", — пригадує чоловік.

У відчаї Павло попросив росіян на блок-посту, поговорити з людьми, які втікали на підконтрольні Україні території узяти його попутником. Через декілька хвилин чоловік вже прямував у Запоріжжя із 200 гривнями в кишені й медичними картками у руках. Це все, що зміг узяти з собою.

Окупаційна влада збирає дані пацієнтів на ЗПТ

Про те, що учасників програм замісної підтримувальної терапії переслідують на окупованих територіях, говорять і у Всеукраїнському об’єднанні людей із наркозалежністю "Волна". "Там злочинна влада збирає дані, вилучає телефони у пацієнтів на ЗПТ. Людей примушують копати окопи, ними маніпулюють, або й зовсім виводять на нібито розстріл, намагаючись зламати волю. У Маріуполі одного з учасників нашої організації російські військові вбили на очах у дружини", — каже директор "Волни" Олег Димарецький.

Всі випадки організація фіксує, аби потім притягнути кривдників до відповідальності. Подібні історії мають із Чернігівщини, Луганщини, Донеччини, Харківщини та Сумщини.

Доставляти ліки на окуповані території ні громадські організації, ні Центр громадського здоров'я не мають змоги. З ризиком для життя, це поки вдається робити на територіях, де ведуться активні бойові дії. "Є блокпости, є спеціальні дозвільні документи, бо це наркотичні засоби, тому ризики їхнього перевезення високі", — розповідає Ірина Іванчук, начальниця відділу вірусних гепатитів та опіоїдної залежності Центру громадського здоров'я.

Читайте також: Зниклі безвісти діти, евакуація дитячих закладів, життя за кордоном дітей-сиріт — інтерв’ю з уповноваженою з прав дитини

70% пацієнтів зникли "із поля зору" державної програми ЗПТ

За даними Центру громадського здоров'я доступу до замісної підтримувальної терапії взагалі немає у Луганській області. Там не працює жоден лікувальний заклад. У Донецькій з 755 пацієнтів на державній програмі залишилось 500, втім, ці цифри приблизні. Скільки пацієнтів, яким необхідна терапія, досі залишається на Херсонщині теж сказати важко. Станом на перше вересня 2021-го таких було 700.

В організації "Волна" кажуть, що загалом припинили роботу 18 закладів, де пацієнти могли отримувати доступ до ЗПТ. "Приблизно 30% змогли або виїхати, або почали отримувати цю послугу в інших закладах, 70% — зникли з поля зору державної програми там, де отримувати цю послугу неможливо. І така ж ситуація з протитуберкульозними препаратами, програмами обміну шприців, голок та надання інших засобів профілактики ВІЛ інфекції та СНІДу", — говорить Олег Димарецький.

Півтори тисячі пацієнтів змогли втекти з окупованих територій чи із зони активних бойових дій та продовжили лікування в інших регіонах.

Для оформлення таких пацієнтів в час війни Центр громадського здоров'я розробив нові алгоритми. Швидкість оформлення залежить від декілька факторів. "Це залежить від наявності вільних місць. Бувають ситуації, коли обмежена кількість препарату. Також швидкість залежить від того, чи є у пацієнта медична документація, виписки, чи можна підтвердити, що це пацієнт із ЗПТ. Бо якщо немає, треба починати лікування з нуля, або витрачати час на це підтвердження. Якщо є документація, то все відбувається доволі швидко", — говорять у Центрі громадського здоров'я.

Читайте також: "Поранення, перев’язки, новини, потім знову поранення, перев’язки, новини" — історія лікаря "Охматдиту"

Ті, хто отримав запас препарату на місяць на перед, можуть долучитися до програми на новому місці лише тоді, коли медикаменти закінчаться. Без їх приймання у пацієнтів починається абстинентний синдром, можливі навіть летальні випадки. Та крім фізичних проявів є і психологічні. "Це може призводити до суїцидальних настроїв. Такі випадки від початку війни у нас були, коли людина, яка не отримувала препарат, вчиняла самогубство", — говорить Олег Димарецький.

Росіяни блокують доступ до лікування чи навіть переслідують пацієнтів, бо у Росії немає програм замісної підтримувальної терапії. "В них і у мирні часи була досить репресивна наркотична політика", — пояснює Димарецький.

Доступу до лікування на окупованих територіях і далі немає

В Олексія у Мелітополі досі залишається 6-річна донька і дружина. Вона теж ВІЛ-інфікована. Доступу до лікування у неї немає. "Працюють аптеки та лікарні, але там анальгін є і все. Я не знаю, як дають собі раду люди із цукровим діабетом. Це ж не лише для нас проблема", — говорить чоловік.

Дружина розповідає Олексію про життя в тимчасово окупованому Мелітополі. Каже, росіяни там активно "впускають коріння". Проводять свій мобільний зв'язок, роздають російські паспорти, по 10 тисяч рублів допомоги, та — мобілізують чоловіків. "У понеділок мого товариша забрали. А у четвер він мені каже: “Я вже з кулеметом на передовій". Ніхто його не вчив. Спершу ти копаєш окопи. Потім декому вони кажуть: "Ми вам будемо давати по 2 тисячі доларів". Роботи немає, хтось ведеться, щоб хоч якось родину прогодувати. Беруть у руки автомати та воюють проти української армії", — каже чоловік.

Читайте також: "Якось вони це все роблять — із задоволенням" — звільнений з полону староста на Херсонщині про катування й допити

У Запоріжжі в Олексія проблеми із житлом. Каже: від середини травня живе в лісопосадці. "В мене купа спеціальностей, я говорю: дайте мені роботу. Можете платити лише 30%, решту забирайте на житло, на ЗСУ. Давайте я буду користь нести, щоб швидше війна закінчилася. Можу як зварник танки "варити". Але нікому цього не треба", — розповідає Олексій.

Чоловік стверджує, що у поселенні, як біженцю йому відмовили, бо, на його думку, мають упереджене ставлення до людей з ВІЛ-інфекцією.

У Павла в Пологах залишилась мама і брат. Каже, аптеки в місті не працюють. Лікарня відновила роботу, але там лежать здебільшого російські військові. Майже всі українські медики відмовились співпрацювати з окупантами. В закладі приймає лише психіатр й декілька інших лікарів.

"Моя шестирічна донька запитує: "Тату, я ж українка?". Я відповідаю: "Так".

Магазини теж досі не працюють, але почалася стихійна торгівля на вулиці. "Тричі на силу мені вдалося передати мамі посилки: ліки, крупи, макарони, які я отримував, як гуманітарку й відкладав, щоб допомогти їй", — каже Павло.

Та навіть, якби магазини працювали, купити продукти нізащо. Пенсія мамі приходить, але зняти готівку неможливо.

Нині чоловік живе у гуртожитку в Запоріжжі з іншими переселенцями, втім, каже, нещодавно їх попросили виселитися. Де тепер залишатися, не знає: "Нас запитали: для чого ви сюди приїхали? Хотілося пояснити, що ми з окупованої території й не хочемо працювати на Росію, а хочемо приносити якусь користь своїй країні. Люди думають, що якщо я ВІЛ-інфікований, то приречений на смерть. Але чому? Я буду приймати терапію, можу багато допомоги робити. Я хочу отримати шанс. Хочу заробити гроші і забрати звідти дружину й дитину. Моя шестирічна донька запитує: "Тату, я ж українка?". Я відповідаю: "Так".

Рятувальник біля торгового центру, зруйнованого в результаті ракетного удару Росії по Запоріжжю, 25 травня 2022 року. Фото: Getty Images

Читайте також

"Якщо очікування перейде у розчарування, нам буде важко зберегти людей" — інтерв'ю з мером тимчасово окупованого Херсона

Вона допомогла дістати з-під завалів 66 жінок, дітей, літніх людей. Історія парамедикині Тайри, яка потрапила у полон РФ

"Звичайне життя стаціонару, тільки пацієнти усі з кульовими пораненнями", — хірург з Ворзеля

"Я не вірив, що Росія почне повномасштабну війну" — Вілкул про фронт Кривого Рогу, Царьова та українську мову

Головні історії тижня в одному листі

Підписатися на розсилку Суспільного
Read more!