Канни-2022: підбиваємо підсумки з кінокритикинею Дарією Бадьйор

28 травня закінчився Каннський кінофестиваль. Тому час зробити крок назад, подивитися на ширшу перспективу і зокрема поговорити про світовий кінематограф як місце і простір, де можна говорити про підтримку України.

У ефірі програми "На часі. Культура" Ірина Славінська поспілкувалась з кінокритикинею, співкураторкою Київського тижня критики Дарією Бадьйор. Наводимо текстову версію розмови.

Ти у Парижі отримала відзнаку союзу кіножурналістів і асоціації іноземної преси разом з іще двома українськими авторами – Любомиром Гусейком та Ігорем Мінаєвим. Про що ти говорила з французькими колегами?

Мені було важливо сказати, що кіно не є відірваним від реальності і не є поза політикою, як люблять говорити у Франції; і донести думку, що кіно може бути як елементом, який приносить нам радість, так і елементом пропаганди.

Наскільки сьогодні, говорячи про кіно у Європі або у світі, уже є помітною тема України після початку повномасштабного вторгнення Росії?

Я сьогодні читала рецензії, які вийшли до фільму Максима Наконечного "Бачення Метелика", – і бачу, що не для всіх є очевидним, що війна триває 8 років. Здається, частина людей взагалі відкриває для себе Україну як суб’єктну державу зі своїм кінематографом і культурою. Тому я думаю, що початок покладено, але нас ще чекає багато роботи.

Хочеться вірити, що наявність нових українських фільмів у програмі Каннського кінофестивалю все ж таки зміцнить розуміння у французької та ширшої європейської західної публіки про те, що в Україні є великий пласт культури, ними поки що не досліджений і для них маловідомий.

На червоному хіднику перед прем'єрою "Бачення Метелика" розгорнули плакат "Росіяни вбивають українців. Ви вважаєте образливим і тривожним говорити про цей геноцид?". Фото: ДержКіно/Facebook

Перед Каннським кінофестивалем була дискусія стосовно того, чи варто українським учасникам та учасницям брати участь у Каннському кінофестивалі. Цього року наших там чимало: є два українських фільми в програмі, є відома режисерка Ірина Цілик у журі однієї з номінації. Загалом Україна більше, ніж в попередні роки, присутня в Каннах і кількісно, і якісно. На твою думку як кінокритикині, Україна в Каннах одночасно з учасниками з Росії в програмі – наскільки це доречно сьогодні?

Можемо провести експеримент і уявити, що якби всіх цих людей, українських кінематографістів і кінематографісток, не було б у Каннах. От ми собі уявляємо: немає Ірини Цілик, яка розповідає в інтерв’ю про Україну, немає Максима Наконечного, немає Дмитра Сухолиткого-Собчука (режисер "Памфіру", – ред.), немає українських продюсерів, які презентують свої проєкти.

Уявімо, що ми зробили такий жест і відмовилися від участі в Каннському кінофестивалі. Це був би емоційний вибух, який би один раз пролунав, а потім за галасом і червоними доріжками Каннського кінофестивалю усі би благополучно забули про цю новину.

Тому я вважаю, що участь українців є суперважливою. Я дуже рада, що вони поїхали, що вони приготували свої проєкти і говорять. Вони цим роблять дуже важливу роботу. Канни – це такий великий майданчик, що не треба ним поступатися. Ми маємо там стояти і це росіяни мають забиратися звідти.

Команда фільму "Памфір" на сцені Каннського кінофестивалю. Фото: Instagram/d_sobchuk

Яким чином цьогоріч українська присутність вплинула на дискусії? Зокрема про бойкот або принаймні паузу для російської культури у світі?

Я зі свого досвіду читання французьких медіа знаю, що коли ми вперше почали це артикулювати – ідея викликала дуже різку реакцію. Тут звучали і вже названі тобою міфи про культуру поза політикою, й історія про так званих "хороших росіян", які є нібито дисидентами і в опозиції до режиму Путіна.

Зрештою Серебренніков, про якого ми почали говорити, під цим соусом часто і довго був присутній в європейському контексті, як опозиційний режисер. Його було ще нещодавно ніби як не соромно дивитися навіть в Україні. І тут контекст абсолютно змінився. Чи наші в Каннах допомогли трохи критичніше подивитися на цю культуру і, можливо, трохи більше замислитися про її бойкот?

Боюся, що ми не можемо зараз це виміряти, що це справді якийсь вплив.

На жаль, окрім українців і, можливо, різних представників східної Європи, як, наприклад, Аґнешка Голланд, яка дуже різко висловилась проти участі Кирилла Серебренікова у Каннському кінофестивалі, більше нікому про це говорити. Ми провадимо інший погляд, пояснюємо, що ні, ми не в істериці, ми не емоційні, ми не радикали.

У Франції ця дискусія буде продовжуватися, тому що у пресі починають виходити великі розслідування про російські гроші. Незабаром вийде розслідування про Кирила Серебреннікова і те, як він фінансується Романом Абрамовичем. Вийде розслідування про російські гроші на Каннському кінофестивалі – як вони фінансували павільйон і кіноринок.

Уже вийшов матеріал про те, як центр Помпіду раніше отримував гроші від Сергія Потаніна – російського олігарха, наближеного до Путіна, і музей був змушений відмовитися від цих грошей. Той факт, що українці ставлять незручні питання, провокує до того, що це стане мейнстрімом. Ми починаємо цю розмову, тому що без нас її не почнуть.

Російський режисер Кирило Серебренніков на 75-му каннському кінофестивалі. Фото: Valery Hache/AFP via Getty Images

У яких місцях, на яких фестивалях таку розмову навіть не варто починати? Пригадую, що на початку весни була дискусія про непотрібність участі у фестивалі, який був, як згодом виявилося, присвячений практично повністю саме російському кіно. Чи є сьогодні в кіноспільноті якийсь консенсус про те, де межа? Де ми погоджуємося, тому що це Канни, попри те, що там є російські учасники, а десь точно варто відмовлятися?

Ця межа проходить, по-перше, в масштабності. Наприклад, Канни не є тематичним фестивалем – це великий майданчик. Той фестиваль, від якого відмовилися і який дуже сильно критикували, – він справді був тематичний і з проблемним формулюванням у назві "від Львова до Урала".

Кожний контрастний приклад має розвиватися окремо, тому що вони всі дуже різні, мають різну мотивацію. Можливо, має сенс спочатку розмовляти з організаторами і спитати у них, чим вони керувалися. Генералізувати дуже складно і я не впевнена, чи є якийсь певний консенсус.

Якщо можна, розкажи трохи про українські фільми, які цього року присутні на Каннському кінофестивалі. З чим ми поїхали туди як країна?

Від України є два фільми в різних програмах.

"Памфір" Дмитра Сухолиткого-Собчука, який отримав свою прем’єру в двотижневику режисерів. Це паралельна програма, яка останні роки є однією з найцікавіших у Каннах. Там правда відбуваються дуже цікаві прем’єри.

Фільм розповідає історію про батька, який допомагає своїй сім’ї та опиняється втягнутим у напівмафіозні розборки. Це не воєнна історія, там про війну є дуже побіжно – це такий мікс трагедії з футуристичними моментами, дуже цікавий жанровий експеримент.

Кадр з фільму "Памфір" Дмитра Сухолиткого-Собчука. Фото: кадр з фільму "Памфір"

Також є "Бачення Метелика" Максима Наконечного, який презентували в "Особливому погляді", – це другий конкурс Каннського кінофестивалю.

"Бачення Метелика" є більш важким фільмом для західної аудиторії, я бачу це по рецензіях. Цей фільм про аеророзвідницю, яка повертається з полону і з’ясовує, що вона вагітна після того, як її зґвалтували в полоні. І вона має прийняти рішення – залишати дитину чи ні.

Для глядачів це було дуже важким і, як вони пишуть, хіральним досвідом, тому що це в Каннах – там, де море, сонце і червоні доріжки, — дивишся цей фільм про реальність, яка є прямо зараз.

Кадр з фільму "Бачення метелика" Максима Наконечного. Moviegram

Війну в Україні є шанси більше побачити на кіноекранах? Ми бачили новини про те, що кінематографісти і продюсери приїздили в Україну. Зокрема в ці міста, які постраждали від перебування російських військових, аби документувати те, що вони там побачили. Звідси можна зробити наївний висновок, що, можливо, щось із цього потрапить на кіноекрани.

Вони можуть потрапити на кіноекрани як документальне кіно на документальних фестивалях. Але все одно створення окремого фільму, навіть не ігрового, — це процес певного дистанціювання. Коли ми всі перебуваємо всередині цієї ситуації – це дуже складно зробити.

Тож я пам’ятаю, що на початку війни в 2014 році була дискусія "Коли з’являться художні твори про цю війну і якої вони будуть якості – як про них говорити взагалі?". Чи можемо ми зараз, будучи всі в цій ситуації, критично осмислювати ці твори? Для мене це відкрите питання.

Крім того, я все-таки вважаю, що це важливо. Що багато фільмів, ці проєкти були презентовані зараз в Каннах, не готові, а лише в пошуку фінансування і партнерів. Багато є не про війну і це є дуже важливо, щоб ми асоціювалися не лише з війною, але і з іншими сенсами. Усе одно це буде і про війну також, але не прямим фільмом.

Сергій Лозниця на 75-му Каннському кінофестивалі. Фото: REUTERS/Piroschka Van De Wouw

Наскільки Україну загалом сприймають, як країну-суб’єкта зі своїм кіно? От ми починали нашу розмову тим, що в багатьох контекстах лише тепер, після початку такої героїчної оборони від російського повномасштабного вторгнення, окремі середовища змогли усвідомити Україну як окрему суб’єктну країну. А як суб’єктне кіно нас бачать?

Думаю, що фестивальна аудиторія бачить. Достатньо було фільмів за останні 8 років, які презентували Україну на кінофестивалях – і вони всі були різні. Це, звісно, не така популярна хвиля кіно, як ми би хотіли, але багато вже зроблено.

Мені б хотілося вірити, щоб нас сприймають. Це не просто окремі Мирослав Слабошпицький, Сергій Лозниця та архівне кіно 20-х. Мені здається, що ми помітні, але звісно, хотілося б більше.

Війна — усі останні новини

Читайте нас у Facebook: головні новини культури України та світу

Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу

Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culturesuspilne@gmail.com. Ваші історії важливі для нас!