"До 20% людей, які бачили бойові дії, вибухи чи смерть, можуть отримати ПТСР": психотерапевт Суббота

.

Кандидат психологічних наук, психіатр та психотерапевт Спартак Суббота у ці дні працює над матеріалами про надання психологічної допомоги в умовах війни для всіх і окремо — для психологів і рятувальників. А також про те, як надавати допомогу дітям в екстремальних умовах і як батькам їх підтримувати.

Ми зідзвонилися більш ніж за тиждень після початку повномасштабної війни, яку Росія розв'язала проти України. Коли з'являлося все більше повідомлень про загибель цивільного населення, оточені містечка, звідки неможливо вивезти людей, і більшість із нас усвідомили, що швидко це не мине.

До ввімкнення диктофона Спартак розповів, що щойно мусив повідомити батькам дівчини-волонтерки про її загибель. А я дізналася, що мешканець відносно мирного міста, куди я евакуювалася, застрелив з вікна двох перехожих, які видалися йому підозрілими.

З обговорення цих трагічних випадків ми починаємо розмову, яка врешті закінчується на оптимістичній ноті. Сподіваємось, що і читачів Суспільного вона підтримає.

Спартак Суббота.

Спартаку, тепер усі українці стикнулися з війною, але в різному масштабі. А дехто живе поблизу воєнних дій уже майже 8 років. Якщо говорити в цілому, які основні загрози нашій психіці несе війна?

У першу чергу — це надмірна мобілізація нервової системи. Мозок людини розрахований на постійне відслідковування загрози навколо. Не чогось хорошого, а загрози, яку намагається мінімізувати. Це еволюційний процес, механізм, який дозволяє виживати виду. І це добре, але якщо загроза постійна, ми весь час в напрузі, починається нервове виснаження.

Через це ми можемо втрачати надію і навіть здоровий глузд. У такій ситуації людина часом втрачає й контроль над емоціями та своїм станом.

Окрім цього, загрозою також є ПТСР — посттравматичний стресовий розлад. Це особливий розлад, коли втрачається здатність витримувати стрес. Це призводить до порушення всіх сфер життєдіяльності: і емоційної, і когнітивної. Це достатньо серйозна проблема, небезпекою якої не можна нехтувати.

Ще одна загроза — порушення життєдіяльності, пов'язане з гострою реакцією на стрес. Деякі люди, які не здатні витримувати такий стрес, можуть робити вчинки, які раніше не зробили б: від суїцидальних спроб до нанесення шкоди оточенню.

Ось як в ситуації, про яку ви розповіли. Нервова система людини через напругу не може адекватно оцінювати ситуацію. Через це людина може вчинити злочин, не бажаючи цього, не розуміючи, що коїть. У тривалій перспективі це призводить до серйозної дезорганізації особистості й порушення всіх сфер життєдіяльності, починаючи з психічної.

Чи можуть побачені жахи спровокувати серйозну психічну хворобу в здорової людини, ту, що лишиться на все життя? Чи наша психіка має сильні захисні механізми, які бережуть нас від таких наслідків?

Хороша новина: в більшості випадків ми з цим впораємося.

Навіть з ПТСР. Так, це серйозний розлад, це травма, яку часто називають "воєнною", хоча її зазнають і люди, які, наприклад, втратили майно чи близьку людину. Але в більшості випадків ПТСР проходить сам по собі. Тож більшу частину проблем всі ми зможемо вирішити — або разом з психологом, або просто з плином часу й нормалізацією життєдіяльності.

Варто розуміти, що психологічні розлади піддаються лікуванню й корекції. А психічні захворювання найчастіше незворотні. Це, наприклад, шизофренія чи біполярний розлад.

Є таке явище — епігенетика, тобто здатність певних генів проявлятися під впливом стресу. Наприклад, після втрати роботи чи розлучення з дружиною в людини можуть початися параноїдні ідеї або виникнути маячний розлад. Звісно, це може статися й у випадку війни.

Дослідження в США після війни у В'єтнамі яскраво показали тенденцію, що певні психічні хвороби й розлади є невідворотними і не піддаються контролю. Зменшити їхній вияв можна тільки з допомогою медикаментозного лікування. Але вони виникають вкрай рідко.

Хто є найбільш вразливими групами в ситуації війни?

Це діти, бо їхня нервова система ще не є достатньо міцною, аби стикатися з такими викликами долі. Також це вагітні жінки, бо вони перебувають у дуже вразливому стані.

А ще люди, в яких слабка, тривожно-сенсативна нервова система. Це ті надчутливі люди, яких ми називаємо панікерами, ті, хто панікують, навіть коли немає приводу. Для них чи не кожна ситуація є травматичною. Вони, як правило, оцінюють світ крізь призму негативізму, сприймають як ворожий до них.

Також вразливими є люди з розладами або ті, які мали їх в минулому — депресію, тривожний розлад, соціальну тривогу чи ПТСР. І люди, які раніше пережили насильство.

Як можна кожній з цих груп допомогти? В кожному випадку застосовуються різні методи?

Так. Діти, наприклад, менш логічні в своїх поглядах, тому не можуть спиратися на переконання, більше — на емоційну складову. Дорослим з ПТСР, особливо військовим, дуже добре допомагає EMDR (Eye Movement Desensibilization and Reprocessing) – перекладається, як десенсибілізація та репроцесуалізація (опрацювання травми) рухом очей). Але з дітьми це не спрацює, бо їх не змусиш сидіти й стежити за біжучим рядком. Тому до дітей застосовується травмофокусована, когнітивно-поведінкова терапія.

Вагітним під час війни допоможе ізоляція від небезпеки й підвищення активності в побутових справах, дозволеної фізичної активності. Аби вони відволікалися, менше зосереджувалися на негативних факторах. Також рекомендовані психологічні консультації у сфері когнітивно-поведінкової терапії.

Хочу закцентувати, що зараз всі охочі можуть звернутися за безкоштовною психологічною допомогою. Є багато платформ і чат-ботів, для цього. Наприклад, "Розкажи мені".

Посилання тут.

Як дати раду почуттю провини за те, що ти не на передовій, а в безпеці, або що не допомагаєш у боротьбі?

Йдеться про так званий синдром вцілілого. Почуття провини виникає, коли ми оцінюємо перспективу допомоги спільній справі й розуміємо, що внесок недостатньо великий. Або в принципі думаємо, що ми нічого не зробили. Почуття провини відрізняється від почуття сорому тим, що перше може бути індивідуальним, присутнім навіть тоді, коли ніхто не знає, що ви не допомагаєте. А почуття сорому — тільки тоді, коли інші знають, це соціальне почуття провини.

Почуття провини має бути відсутнім в воєнний час. В першу чергу тому, що військові краще можуть робити свою роботу, коли на місцях менше мирних мешканців.

По-друге, допомога своїм близьким — це вже серйозна допомога. Якщо ми не допомагатимемо нашим дружинам і дітям, не вийде після війни виростити здорове покоління. Не буде кому вести нас вперед.

До речі, немає кращого рецепту для зменшення власної тривоги, ніж заспокоювати інших. Є багато прикладів того, як людина з фобією, підтримуючи іншу людину з фобією, свого страху позбувалася. Так працює і тут, оскільки паніка — це механізм акумуляції сил, які потім мобілізуються для подолання загрози. Нам потрібно кудись дівати ці сили. А люди, які в паніці, просто звинувачують себе, ніякої користі не приносять, лиш паралельно деморалізують оточення.

Ще один варіант, чим себе зайняти, — почати щось вчити, що потім знадобиться.

Тож зараз найкраща допомога — це відсутність перешкоджання. Це — мінімізація ризиків для тих, хто воює. Адже в наших військових теж є родини. І їм легше вести бойові дії, знаючи, що їхні рідні в безпеці. Це сприяє ефективності нашої армії.

Просто прокидатися в безпеці, без страху вибухів — це теж користь державі.

Бо незабаром Україні знадобляться здорові громадяни, аби її відбудовувати.

Як не занепасти духом тим, хто перебуває в особливо "гарячих" точках?

Тут можуть допомогти суперфрази, індивідуальні для кожного. Мені запамяталася цитата з “Генріха VI” Шекспіра. Коли складається враження, що ніякого кінця й краю немає… Посланець каже принцу:

"Та не всесильний навіть Геркулес; Численними ударами сокира — мала — могутнього повалить дуба" (переклад Віктора Гуменюка).

Ця фраза мені дуже подобається. Вона про те, що прийде момент і ми виграємо. Адже відомо про серйозну деморалізацію ворога, він у відчаї. Коли 16-річні в Росії будуть призиватися, всі інші зрозуміють, що відбувається.

Для тих, хто вдома, теж є суперфраза, яка мені дуже подобається: "Роби, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти є". Вже сталося так, що ми знаходимося в таких умовах. Ми не обирали таку долю. Не приймали рішення про війну, але можемо ухвалити рішення впоратися з нею.

Як давати раду з тривогою щодо родичів, які в небезпеці чи не виходять на зв'язок?

У такому випадку ми теж можемо застосовувати техніку декатастрофізації. Чого ми найбільше в такій ситуації боїмося? Що близька людина загинула. Це найгірша гіпотеза. Найкраща: вона просто пропустила дзвінок, спить, або телефон розрядився, що зараз дуже може бути. Альтернативна гіпотеза — людина стикнулася з труднощами, але жива й в порядку.

Треба ставити собі додаткові питання: "Як часто раніше наші близькі не брали слухавки?", "Скільки разів при цьому вони не були в біді?", "Чи є інше пояснення тому, що людина не відповідає?".

Так, мирні мешканці потрапляють під обстріли. Але найгірший варіант — мислити негативно, думати, що ваші близькі точно померли. Навіть якщо це так, ваша тривога не воскресить цю людину. Це буде сіяти паніку серед тих, хто поруч.

Які ознаки того, що людині потрібно звертатися за психологічною допомогою вже?

У випадку, якщо сильно погіршується якість життя. Якщо людина весь час відчуває негативні емоції: занепокоєння, тривогу, пригніченість. Має негативні чи суїцидальні думки.

Також якщо людина дуже міняє устрій свого життя. Звісно, в нас усіх він зараз змінився. Але я маю на увазі, коли людина, наприклад, починає набагато гірше спати. Не лише менш якісно, а й значно менше по часу. Ще одним фактором є порушення харчування. Коли при наявності їжі пропадає апетит. Звісно, під час тривоги він теж пропадає, але тимчасово, потім відновлюється. Якщо цього не відбувається, значить, стан серйозний, він сильно домінує над нашим здоровим глуздом.

Ще однією причиною є об'єктивна оцінка людиною свого стану.

Якщо ви відчуваєте, що вам погано, іноді цього вже достатньо, щоб звернутися за допомогою.

Я знаю, це зараз дивно звучить, адже наче нам усім погано. Але я знаю багатьох людей, які добре з цим справляються. Говорять: "Так, нам страшно, але в цілому ми тримаємося". Я думаю, ви теж знаєте таких людей. Відповідно, не всім зараз треба йти до психолога. В багатьох із нас великий потенціал нервової системи, чимало людей легше переживають труднощі й втрати, ніж можна було б уявити.

Що нас чекає після війни? Чи багатьом людям знадобиться психологічна допомога, яка ваша оцінка?

Я оцінюю приблизно так: у 15-20% тих людей, які стикалися з бойовими діями, бачили вибухи чи смерть, може бути ПТСР. І цей розлад упродовж року мине, а якщо звернутися по допомогу до психолога — то й швидше.

Думаю, ми, психологи й психотерапевти, активно мобілізуємо свої сили, працюючи на волонтерських засадах, і завдяки цьому прискоримо цей процес.

Зробимо психологічну допомогу більш доступною, і серйозних, незворотних проблем фактично не будемо спостерігати.

Також з позитиву я прогнозую значну популяризацію турботи про своє психічне здоров’я. Нарешті люди побачать, що психологічна допомога, по-перше, доступна, а по-друге, справді потрібна. Бо дотепер дуже багато людей цим нехтували.

Думаю, українці впродовж першого року після війни зможуть подолати більшість психологічних проблем, викликаних нею.

Читайте також

Війна — усі останні новини

Читайте нас у Facebook: головні новини культури України та світу

Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу

Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: story@suspilne.media. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!