У травні в межах фестивалю американського кіно "Незалежність" покажуть українську документальну стрічку "Порцелянова війна". Покази в Києві заплановані 9 та 11 травня, у Львові — 15 травня.
Фільм став спільною роботою американця Брендана Белломо і харків'янина Слави Леонтьєва та розповідає про українських художників-керамістів Славу, Аню й Андрія, які з початком війни вирішують залишитися та боротися.
Світова прем'єра фільму відбулася на фестивалі Sundance у 2024 році, де стрічка отримала гран-прі секції US Documentary.
У цьому інтерв'ю режисери Слава Леонтьєв та Брендан Белломо розповідають Суспільне Культура про роботу над фільмом і як він вплинув на Конгрес США.
До створення стрічки "Порцелянова війна" режисер Слава Леонтьєв та оператор Андрій Стефанів (які також є одними з головних героїв фільму) ніколи не займалися кіно. За словами Слави Леонтьєва, першим відео у житті, яке зняв Андрій Стефанів як оператор стали кадри, якими відкривається "Порцелянова війна" — епізоди на природі, наповнені світлом та зеленню.
Славо, зважаючи на те, що раніше ви не мали досвіду у створенні кіно, чому вирішили працювати над історією "Порцелянової війни" саме як над фільмом? Взятися за цей документальний формат?
Слава Леонтьєв: Наші з Анею роботи (вироби з порцеляни — прим. ред.) набагато більш відомі у США, ніж у нас. Ми працюємо для замовників з різних країн: від Японії до Тайваню, від Ірландії до Іспанії, але здебільшого це Сполучені Штати. Дружина Брендана — Аніла Сидорська (Aniela Sidorska) — наша продюсерка і креативна партнерка Брендана у всьому, і насправді авторка ідеї, і, можливо, авторка провідної частини сценарію цього фільму. Вона такий сірий кардинал, вона дуже не любить виставлятися, хоча вона зірка-зірка. Вона знайшла наші роботи і запропонувала нам залучитися з образами, що ми створюємо, до анімаційного розважального проєкту.
Це було за декілька років до повномасштабного вторгнення і цей проєкт потроху намічався. Ми почали товаришувати, і коли почалося повномасштабне вторгнення, Аніла і Брендан, знаючи, що ми ще й у Харкові, зателефонували нам запитати, чи ми живі, і взагалі, що відбувається, як нам допомогти, чим ми займаємося. І я обмовився, що Аня продовжує розписувати, що все живе. Я здебільшого зайнятий тим, що треную стрільців, тому що на той момент це був дуже гарячий з цього приводу момент. Я сам собі знайшов, скажімо так, цю роботу. Ми очікували, коли нас почнуть використовувати за призначенням. А по метро в Харкові сиділа територіальна оборона і вже ставалися нещасні випадки через те, що абсолютно непідготовлені люди отримали зброю. І Брендан з Анілею дуже обережно, дуже ввічливо запитали, чи не проти ми просто почати знімати те, що відбувається з нами і навколо нас. Зрозуміло, що ми не могли не пристати на цю пропозицію, бо навколо відбувалося абсолютно неймовірне, щось таке з казок, а не з документальних фільмів здебільшого.
Дуже символічно, що Брендан, який має колосальний список досягнень як майстер спецефектів, як людина, що працювала, продюсувала ігрове кіно, зреагував саме на можливість зняти документалку про боротьбу України як на щось абсолютно епічне. І ми, звісно, погодилися.
На тому етапі ви вже мали більшість потрібних технічних ресурсів?
Слава Леонтьєв: Єдине запитання, яке було — хто буде знімати нас, коли обидва в кадрі. І я сказав, що, може, там когось до нас прислати, зв'язати з якимись операторами, які перебувають у Харкові наразі. Я сказав: будь ласка, якщо ви вважаєте, що вас влаштує моя зйомка, то мій товариш в усьому, Андрій Стефанов, може це зробити. Брендан запитав: а чи знімав він колись? Ні, ніколи, але ось його живопис. І Брендан сказав: окей, він впорається. Отак ми почали робити.
На вашу думку, як українське мистецтво в різних формах, зокрема кераміка, сприяє моральному чи емоційному стану військових під час війни?
Слава Леонтьєв: На стан військових впливає чимало факторів. І деякі з них вкрай серйозні та вкрай травматичні. Як Аня каже в нашому фільмі — просто тут і зараз кожному з нас не завадило б посміхнутися. І це те, для чого працюємо тут і зараз. Звісно, що мистецтво якось реагує.
І моє відчуття — що мистецтво взагалі має реагувати активно. Працювати треба багато саме зараз. Тому що війна постає таким фестивалем знищення усього. І знищуються, на жаль, не лише пам'ятки культури, а й люди, які створюють культуру, які мали б створити культуру майбутнього. Тобто знищується майбутнє культури. І ми нічого не можемо з цим зробити.
Ми не в стані відновити зруйноване таким, як воно було до того. І головне — ми не в стані нікого воскресити, повернути до життя людей, які більше нічого не зроблять. Хтось має працювати замість них. Можливо, гірше, можливо, краще. Головне, що ми маємо працювати більше.
Під час перегляду фільму особисто у мене склалося відчуття, що "Порцелянова війна" більше орієнтована на іноземних глядачів. Чи погоджуєтеся ви з цим твердженням? І на вашу думку, що іноземні глядачі можуть винести з цього документального фільму?
Слава Леонтьєв: Я дякую вам за цей висновок. Звісно, "Порцелянова війна" знімалася від початку лише для американського глядача. Вона повністю була орієнтована на американського глядача. І, скажімо так, взагалі на глядача, що від нас відірваний не лише у просторі, але і в часі. Коли ми знімали у 22-му році, ми гадки не мали, що відбуватиметься, коли фільм вийде. Хто взагалі з нас доживе до кінця фільму. І це вимагало від нас бути настільки далекими від репортажу, від актуального тут і зараз, наскільки це взагалі можливо. Мені весь час повторювали, що ми знімаємо для людей, які не знають нічого. І в мене взагалі не було відчуття, що фільм може бути потрібним комусь в Україні.
Що, на вашу думку, "Порцелянова війна" може сказати саме українському глядацтву?
Слава Леонтьєв: Те, як "Порцелянова війна" працює з українським глядачем, для мене було найбільшою і найприємнішою несподіванкою. Це відчулося, коли ми влаштовували закриті покази для людей, які нам допомагали, а нам допомагала безліч людей. Це були і військові, і цивільні — просто чимало людей, завдяки цей фільм стався, через яких ми отримували дозволи, які допомагали організаційно в зйомках.
Ми побачили, що фільм надихає людей в Україні. Що цей фільм, знятий відсторонено від наших подій, не лише американцям показує те, що відбувається в Україні, а має всесвітнє значення. Люди, які діють заради України, нехтуючи усім, аж до власної безпеки, починають відчувати масштаб того, що вони роблять. Коли ми знімали "Порцелянову війну", я навіть про це й не думав. Я вважав: ну хто чого не бачив в Україні, всім вже все відомо та зрозуміло. І коли я побачив, що цей фільм надихає людей, дає їм розраду, я був дуже приємно вражений.
У вас є якісь очікування від перших відкритих показівУ травні в межах фестивалю американського кіно "Незалежність" "Порцелянову війну" покажуть 9 та 11 травня, у Львові — 15 травня. в Україні?
Слава Леонтьєв: Зараз буде перший перегляд. На цьому перегляді буде Андрій, який має вже чималий досвід спілкування з американською аудиторією, і сподіваюся, що одразу після цього показу він буде спілкуватись з європейською аудиторією в Польщі. Якщо там не буде якихось складнощів із виїздом. Там також будуть герої з мого колишнього підрозділу — Катя, Дівер і Август. Це буде перше їхнє спілкування з широкою аудиторією і я сподіваюся, що воно буде вдалим, бо я дорого б дав, щоб мати Катю і Дівера, і Августа, і кого завгодно з групи тут і зараз. Хоча б на Безпековій конференції, яка відбувалася в Вашингтоні.
Ми працюємо як можемо, але усі, навіть Фродо (собака Слави, яка також присутня у фільмі — прим. ред), роблять абсолютно конкретний внесок. Тут нікого неможливо замінити. Те, що казала тут з великої сцени будь-яка з дочок Андрія, чи його дружина, — це теж дуже серйозно працювало на нашу користь.
Розкажіть, будь ласка, трохи більше про цю безпекову конференцію. Як проходили покази "Порцелянової війни"?
Слава Леонтьєв: "Порцелянова війна" — це фільм американський, знятий для американців. Проєкт насправді дуже великий і складний. Фільм одразу почав з перемоги в найпрестижнішій категорії American Documentary на Sundance, це не World Documentary, це U.S. Documentary Competition — набагато більш престижна категорія і сприймається публікою дуже серйозно.
Тут глядач реагує надзвичайно і, звісно, не лише ми відчуваємо цей фільм як інструмент, який впливає на людей, який схиляє їх на бік України. Не лише ми відчуваємо це — це відчувають наші друзі тут, зокрема і дуже впливові люди, люди, дотичні до американської влади.
Крім Sundance, одразу почалося спілкування на різних майданчиках, інтерв'ю, телерадіо і так далі. Щойно фільм прозвучав, почалися проєкти, пов'язані зі скринінгом у Конгресі Сполучених Штатів, з Безпековою конференцією, що відбувалася вчора (7 травня — прим. ред). Скринінгу в Конгресі Сполучених Штатів сприяла група сенаторів і їхні офіси. Цей скринінг був завбачливо розписаний у часі напередодні, за кілька днів до голосування, за результатами якого Україна отримала пакет фінансової допомоги від Штатів. Тобто ми приїхали з тим, щоб допомогти людям шукати аргументи, шукати інструменти впливу. Декілька сенаторів і конгресмен перебували на цьому скринінгу, ми спілкувалися з ними на запитаннях і відповідях, ми ходили по офісах і обговорювали ситуацію. Потім ми ще спілкувалися з представниками цієї сенаторської групи. Вони дуже цінують інформацію, їхній оператор із закордонних справ схильний конспектувати все, що стосується нашого досвіду. Тобто цей важіль потрібен не лише нам — він потрібен нашим друзям, які використовують його в політиці. Те ж саме відбувалося на конференції.
Переглядові фільму передувало інтерв'ю на різні теми, на тему різних загроз і на тему трьох загроз — сучасної осі зла — Росія, Китай, Іран. Чимало говорилося про Україну. Це було інтерв'ю генерала БраунаАмериканський воєначальник, генерал Повітряних сил США, 22-й начальник штабу Повітряних сил США. У 2020 році журнал Time вніс Брауна до списку 100 найвпливовіших людей світу., з ним ми теж зустрілися. Тобто навіть на вищих щаблях влади — як законодавчої, так і просто військового апарата — ставляться із зацікавленістю до цього фільму, як до інструменту.
Ми спілкувалися з військовими, цивільними, які дотичні зараз до питань національної безпеки Сполучених Штатів. І це стосувалося передусім технологій та штучного інтелекту в безпеці. Безліч людей, дотичних до влади, впливових, працюючих на майбутнє, розуміють ситуацію дуже добре. Їм не треба нічого пояснювати. Вони починають із того, що демонструють свою обізнаність. Вони дійсно вмотивовані, дійсно компетентні, дійсно на нашому боці. Тут є величезні складнощі, але в нас величезна підтримка. І рухи з нашого боку на користь цієї підтримки працюють. Тобто не лише вони потрібні нам — ми потрібні їм.
З якими викликами ви зіткнулися, намагаючись передати суть українського мистецтва та його значення в оповіді вашого документального фільму, особливо враховуючи вашу потрійну роль режисера, художника-кераміста та військового?
Слава Леонтьєв: У війську я перебував з початку березня 2022 року і до кінця квітня 2023 року. Потім мені довелося звільнитися з сімейних обставин, але я продовжував те саме як волонтер. Я продовжував готувати людей — не лише військових, а й потенційних призовників.
Стосовно викликів, я б не назвав це викликом, насправді нам було дуже легко працювати. Єдине, що можна назвати викликом — ніколи в житті в мене не було такого важливого проєкту, і при цьому ніколи я не приділяв такому чомусь важливому настільки мало уваги. Більшість мого часу забирала власна діяльність на полігоні й багато іншого. Дякувати богу, і Брендану, і Андрію, і всій команді фільму, моєї уваги вистачило. Нам було легко, тому що від початку ми мали певну ідеологію.
Ми одразу зрозуміли — це сформулювала Аня — що ніколи не покажемо Україну жалюгідною, що ми будемо зосереджені не на злі, бо зло — це така банальна нудна штука, воно однакове: вирви однакові, пожежі однакові. Важливо показувати цінності, те, що руйнується. Важливо показувати прекрасне, якому загрожує небезпека. Тобто показувати природу, бо в нас було відчуття, що кожен національний парк, в якому ми знімаємо, можливо, ми знімаємо востаннє, можливо, завтра його буде спалено, як вже було спалено багато іншого.
Що ми знімаємо архітектуру, що руйнується, там є внутрішній контраст, ми зосереджувалися насамперед на красивих об'єктах. І, найпрекрасніше, що ми маємо — ми показували людей, які стали на захист у цьому всьому. Відповідно, нам було легко.
Ми відчували дуже міцний тил, ми розуміли, що в нашого проєкту є мозок у Лос-Анджелесі й ми мали бути очима. Але ми мали бути очима дуже уважними і назнімали безліч матеріалу.
Скільки загалом вийшло відзнятих годин?
Слава Леонтьєв: Команді фільму довелося опрацьовувати 500 годин відео. Це, скажімо так, чимало навіть для документального фільму. 500 годин відео. Я вже зараз не згадаю, але набагато більше годин запису звуку інтерв'ю, який треба було переводити в текст, перекладати це все. Прибирати ці короткі репліки, щоб глядачеві було зручно попри субтитри дивитися. Щоб це було коротко і зрозуміло.
Яким був особисто ваш головний виклик?
Слава Леонтьєв: Виклики були для кожного. Я думаю, що один із найбільших викликів, з яким стикнулася команда, — це те, що, як людина без досвіду, я в записі звуку, де можна і не можна було налажати, налажав. Але вони змогли витягнути і це, і зробити фільм дуже потужним за якістю звуку.
Але в підсумку звук і музика стали одними з найпотужніших елементів фільму.
Слава Леонтьєв: Вчора на конференції я спостерігав за тим, як коли почався звук, до зали почали підходити люди, які взагалі не збирались дивитись цей фільм. Але вони прийшли, як зачаровані, і лишилися.
Також не будемо забувати про "ДахуБраху", яка просто зробила неймовірне — вони надали доступ до усіх своїх записів, щоб для фільму було обрано саме те, що треба. Між іншим, сплата за те, що було використано у фільмі, не переводилася їм, вона переводилася на підрозділи Збройних сил України. І це чималенька сума.
Над звуком працювала чудова українська студія, а звук у фільмі серйозний. Треба бути у великому залі з хорошим звуком, людей вражає.
Розкажіть більше про аніцмацію у фільмі. Вона дуже майстерно відтворює стиль порцелянових виробів. Як вам це вдалося?
Слава Леонтьєв: Студія BluBluПольська студія анімації, яка співпрацювала з американською кіноакадемією, Twitter, The New York Times, TBWA, DDB New York, Publicis, Durex, Uber, Samsung, Moderna, Universal, Lenovo, Riot Games, Deloitte, L'Occitane, Singapore Airlines, Washington Post та іншими. отримала доступ до фото всіх робот, які будь-коли розписувала Аня. Вони вивчили її стиль і змогли продовжувати її роботу. Малювати в анімації те, що сама Аня ніколи не малювала до того.
Якою ви бачите роль мистецтва в українській культурі в умовах війни зараз і в майбутньому?
Слава Леонтьєв: Я ризикну знову повторити те, що вже є у фільмі. Людей не складно налякати, але неможливо заборонити їм життя. Життя містить у собі мистецтво. Життя в мистецтві узагальнюється. Ми всі разом за цю війну відчували натхнення від якоїсь музики, наприклад. І це стосується будь-якого мистецтва. Невідомо, що виявиться критично важливою підтримкою.
Звісно, величезна наша удача — що наш проєкт доклався до таких серйозних міжнародних подій і виявився певним важелем. Але те, що відбувається всередині України, не менш важливо, бо найважливіше відбувається в Україні. Щоб не відбувалось тут, воюють українці. Вони заслуговують на підтримку будь-якими засобами мистецтва. Зараз ми працюємо над дистрибуцією фільму, дуже серйозно працюємо.
Наприкінці інтерв'ю Слава Леонтьєв радить усім, за можливості, відвідати перегляд фільму та долучитися до частини із запитаннями і відповідями. За словами режисера, хороше вчасне запитання може бути дуже помічним.
За словами Брендана Белломо, він та його творча партнерка Аніла Сидорська були вражені, коли дізналися про про те, що Слава та Аня не тільки вирішили залишитися у Харкові, а й продовжують займатися творчістю. Цивільні брали до рук зброю, митці захищали свою культуру, і у цей вирішальний момент, за словами Белломо, вони з Сидорською глибоко відчули, що це історія, якою потрібно поділитися зі світом.
Чому ви захотіли створити цей фільм?
Брендан Белломо: Ми хотіли створити "Порцелянову війну", щоб допомогти відважним українським митцям — і цивільним, і солдатам — розповісти свої історії, з їхнього погляду та їхніми ж словами. Ми не хотіли просто спостерігати, як це часто роблять у світі, — ми хотіли дати камери їм у руки. Краса українського народу, який чинить опір брутальній агресії у такий інтимний спосіб, через творчість і відвагу, не була чимось, що ми бачили у поширених новинах. Ми відчували, що це дуже важливо, щоб світ побачив і зрозумів її.
З якими труднощами ви зіткнулися, намагаючись зорієнтуватися в культурних та історичних нюансах української мистецької сцени та їхньому зв'язку з сюжетом фільму, особливо якщо це була не знайома вам раніше сфера?
Брендан Белломо: Фільм зосереджується на особистих історіях Ані та Слави, закарбованих у порцелянових фігурках. У фільмі Аня розповідає: "Створювати образи, фіксувати на папері враження від життя, яке мене оточує, — для мене це форма мови. Це моя мова".
Особливим викликом, з яким ми всі зіткнулися, було те, як зробити так, щоб зміст анімації, на створення якої пішли місяці, відображав історію Ані та Слави, адже їхні життя щодня зазнавали впливу та змінювалися з розгортанням конфлікту. Зазвичай спочатку завершуються зйомки, потім монтаж і нарешті створюється анімація, але у випадку з "Порцеляновою війною" ми всі хотіли поділитися цією історією вчасно, тому зробили всі три етапи одночасно.
"Порцелянова війна" — це три анімації: минуле, теперішнє та майбутнє Ані та Слави, їхній погляд на красу життя, травму війни та надію.
Як ваша співпраця з українським співрежисером вплинула на напрям і фокус фільму, особливо на збалансування ваших різних поглядів і досвіду?
Брендан Белломо: Моєю абсолютною метою було працювати зі Славою, щоб сформувати фільм у його естетиці та з його перспективи, а також із перспективи його колег, Ані та Андрія, і учасників "Сайгону". Тому все від візуального вибору у фільмі до звукового супроводу та музики було зумовлено мистецькими уподобаннями Ані, Слави та Андрія. Як художник-пейзажист, наш оператор і один із героїв фільму Андрій Стефанов вирізняється абсолютною майстерністю композиції, світла і кольору, яку він трансформував у свою роботу з камерою. Моє завдання полягало лише в тому, щоб підтримати і розширити його можливості йти за своїми інстинктами мовою кінематографу. Тож фільм майже нагадує серію його картин. Ми сподіваємося, що завдяки мальовничим кадрам, які він зняв, глядачі зможуть відкрити для себе все те, що він так глибоко любить в Україні.
У чому, на вашу думку, полягає універсальне значення дослідження взаємозв'язку між мистецтвом, таким як кераміка, і досвідом солдатів, незалежно від конкретного культурного контексту чи війни?
Брендан Белломо: У фільмі Аня каже: "Абсолютно зрозуміло, що над кожним з нас (художників), хто робить щось у мистецтві зараз у цій країні, хтось тримає парасольку". Слава також поділився з аудиторією, що він зміг взяти до рук камеру лише тому, що хтось інший у його підрозділі брав до рук зброю. Ми всі відчуваємо, що в той час, як зруйновані речі не можна повернути, нові об'єкти мистецького та культурного значення потрібно повертати у світ, і що між захистом творців та творенням існує неймовірний симбіоз. Слава, Аня та Андрій, а також хоробрі солдати України роблять саме це.
Як режисер, як ви підходили до передання емоційної глибини та складності історій, якими ділилися українські солдати та митці, особливо якщо це не була тема, з якою ви були близько ознайомлені до початку роботи над проєктом?
Брендан Белломо: Мій підхід полягав у тому, щоб передати владу в руки Слави, Ані, Андрія та солдатів із "Сайгону", щоб вони чесно ділилися своїми думками, емоціями та перспективами, без жодних застережень. Ми виявили, що коли ви просите людей поділитися тим, що, на їхню думку, світ має почути... поділитися їхньою правдою, і ви дійсно слухаєте, аудиторія може глибоко перенестися на місце суб'єктів, які говорять. Це їхня історія їхніми словами.
Які думки ви винесли з участі в цьому документальному фільмі щодо ролі мистецтва як форми самовираження та стійкості під час війни, і як це вплинуло на ваш власний творчий процес?
Брендан Белломо: Я зрозумів, що інтимна розповідь із перших вуст — це чудовий спосіб поділитися історією. У "Порцеляновій війні" замість того, щоб запросити знімальну групу для фіксації історії Ані та Слави, що б створило певний рівень спостерження і вплинуло б на натуралістичність правди, ми вирішили запросити на роль оператора Андрія. Як людина, з якою Аня та Слава почуваються надзвичайно комфортно, він був ідеальною постаттю для того, щоб відобразити їхні погляди в абсолютно невимушеній, цілісній манері. Тож залучення оператора, який ніколи раніше не користувався відеокамерою, було набагато кращим рішенням, ніж залучення досвідченої команди документалістів. Разюча краса та емоційна глибина того, що зняв Андрій, говорить сама за себе. Дуже важливо дозволити історії та обставинам об'єктів диктувати свою форму... а не навпаки.
Чи можете ви розповісти про якісь конкретні моменти або зустрічі під час зйомок, які особливо резонували з вами, підкреслюючи перетин між досвідом українських солдатів і дослідженням українського мистецтва?
Брендан Белломо: Коли Аня поділилася своїм мистецтвом з досвідченими спецпризначенцями, вони побачили, що вона прикрашена камуфляжем, як і вони самі, і вони усміхалися, сміялися та жартували. На кілька миттєвостей з'явилося відчуття радості, надії та єдності.
Озираючись на створення цього документального фільму, як ви сприймаєте важливість міжкультурної співпраці в оповіді, особливо коли йдеться про такі чутливі та складні теми, як війна та мистецтво?
Брендан Белломо: Співпраця двох культур у "Порцеляновій війні" дозволила створити глибоку універсальність. Я вважаю, що це результат переконаності та глибини знань українців, які розповідають власну історію, поєднаних із емпатією та допитливістю іноземної команди, яка хоче допомогти поділитися своєю історією зі світом.
Що, на вашу думку, глядачі в Україні та за її межами винесуть з перегляду цього фільму, враховуючи ваш унікальний погляд як співрежисера, який, можливо, підійшов до теми з іншого культурного та особистого контексту?
Брендан Белломо: Нещодавно чоловік із Тайваню поділився зі мною своєю глибокою вдячністю Україні, тому що він знає, що те, що відбувається, вплине на майбутню історію його власної країни. Я сподіваюся, що, подивившись "Порцелянову війну", глядачі побачать незаперечну красу, силу, стійкість і людяність українського народу, а також те, що він робить для світу.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media