"Щоб люди на окупованих територіях зрозуміли, що їх чує неокупована Україна": Ольга Муха про виставку "Небачена сила"

Ольга Муха про виставку "Небачена сила". Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура

"Небачена сила" — виставка про українців на окупованих територіях, які використовують ненасильницькі методи для опору окупантам. Окупація в деяких регіонах України триває 10 років і опір загарбникам для багатьох став способом життя. Учасники рухів "Жовта стрічка", "Зла Мавка" та інших наражають себе на небезпеку, але дають знак іншим людям, що треба вистояти і не втратити себе та своєї гідності. Також вони подають знак міжнародній спільноті, адже їхні акції потрапляють у світові новини.

Відкриття виставки у Києві в "Українському Домі" припадає на День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу, що демонструє солідарність із кримськими татарами. Кураторка виставки — Ольга Муха, співкураторка секції мистецького жіночого спротиву – Тетяна Філевська.

Суспільне Культура поспілкувалося з Ольгою Мухою про художників, які беруть участь у проєкті, значення символів та закордонну авдиторію.

Про що виставковий проєкт "Небачена сила"? Які історії мають художники, що беруть участь?

Проєкт "Небачена сила" присвячений ненасильницькому супротиву українців, який зараз має все більшусилу і значення на тимчасово окупованих територіях. Ми розповідаємо не лише про те, як виглядає життя в окупації, але і про те, як люди знаходять свою силу, щоб їй протистояти. Як вони зберігають свою ідентичність і цінності, а також що роблять для того, щоб перешкоджати окупантам.

Це різні рухи. Ми зосереджені на двох найбільш активних, тих, що діють виключно ненасильницькими методами — це "Жовта стрічка та "Зла мавка". І згадуємо про інші рухи підпілля, до прикладу "Атеш" та "Українські бойові чайки". Також у нас буде окрема кімната, присвячена мисткиням, які рефлексують над темою окупації.

Наприклад, Юлія Данилевська була в Херсоні й не мала матеріалів для малювання, тож малювала на керамічних плиточках. Або Діана Берг робить інсталяції з прапорів: у 2014 році вона змушена була покинути Донецьк, а у 2022-му — Маріуполь. Вона зберегла прапори, з якими вона ще тоді виходила на протести, вони показують всю складність і багатошаровість української ідентичності.

Юлія Данилевська. Танці на кістках. 2022. Кахлі, маркер. Ukrainian Museum of Contemporary Art. Роботи надані організаторами

У нас є артпроєкт від анонімного кримського художника, який рефлексує і робить мистецькі інтервенції в простір окупованого Криму. До прикладу, плакати "Делаю вид, что ничего не происходит" і "Делаю вид, что живу в свободном государстве". І тим самим розказує про шизофренічну реальність, в якій йому доводиться жити.

Я як кураторка виставки вирішила подати це не як плакати, а у форматі лабіринту. Відвідувач заходить в лабіринт і проходить через меседжі про те, що ти мусиш вдавати, мусиш тримати маску. Він пробує перенестися в реальність окупаційного режиму, в якому маска може або бути твоєю необхідністю для фактичного виживання, або тримати тебе в безпеці у той час, як ти активно дієш, як це роблять, наприклад, "Злі мавки".

У виставці бере участь художник Сергій Захаров, його історія складна — за своє мистецтво він сидів у Донецькій в'язниці. Розкажіть більше про нього і його роботи.

Коли почала думати про мистецьку виставку, то зрозуміла, що ця виставка без Сергія Захарова не може відбутися. Він, мабуть, одним із перших продемонстрував силу мистецтва, а також силу висміювання як протидію.

Ми звикли до культури мемів, якими зараз реагуємо на будь-які загрози, у нас постійно заготовлена папка з мемами. Сміх, висміювання і знецінення дій окупантів — це наш механізм виживання, який нас потужно підтримує.

І Сергій Захаров був тим, хто дав цьому умовний старт. Він сидів у підвалі на Донеччині за свої карикатури на тогочасних ватажків так званих ЛНР і ДНР. Він зробив їх із картону в майже людський зріст і це викликало страшне обурення в окупантів, відповідно, за це він і потерпав. Сергій Захаров зараз живе у Києві, він погодився долучитися до виставкового проєкту, він у нас буде такою собі точкою відліку. Також він домальовує щось нове, як завжди художники до виставок. Він скаже кілька слів на відкритті виставки.

Ви згадуєте про те, що частиною виставки є меми. Чому саме вони і як команда працює з ними?

Це складне завдання з багатьох причин, меми стали вже нашим національним надбанням і інколи складно визначити їхнє авторство. А ми уважно ставимося до питання авторства. До прикладу, ми анонімно наводимо щоденники з окупації, але максимально зберігаємо авторство, авторський стиль і так далі.

І коли ми задумалися про те, як працювати з мемами, то вирішили залучити одного з художників — Максима Паленка, який створював плакати для кампаній, що відбувалися на окупованих територіях. Він надав нам доступ до своїх робіт, величезної колекції і запропонував художнє та артистичне бачення.

Для нас меми — це один із носіїв нашої історії. Коли вже геть сил нема, ти ділишся в чаті мемами, або в робочому чаті жартуєш, мовляв, "яка в нас програма дня, коли почнеться ядерка".

На нашому сайті проєкту є хороша стаття Олі Токарюк, що робила дослідження в Оксфорді про український гумор як один з інструментів нашої ненасильницької боротьби. Рекомендую, це розлога стаття, яка відкриває мотивації та інструменти, як гумор діє у нас.

В описі виставки зазначено, що "символізм — важлива частина опору". Будь ласка, розкрийте цю думку.

Це про маркування і знакування територій. Як культурологиня я розумію, що маркування територій — один із найдавніших людських культурних актів, ми інколи культуру від одного з таких факторів починаємо відраховувати в принципі.

Я хочу зацитувати речника Центру опору під позивним Остап, який каже: коли російський окупант йде вулицею Маріуполя чи іншого окупованого міста, бачить на стіні намальований тризуб, жовту стрічку, напис "Крим — це Україна", "Донецьк — це Україна" і водночас бачить, що десь підірвали машину, десь українські війська просунулися на фронті — він розуміє, що проти нього працюють і військові сили, Збройні сили України, і цивільні, і він не є на своїй землі.

Плакат руху "Жовта стрічка" на стовпі в Херсоні. 18 листопада 2022. Олег Марчук для Ukraїner. З проєкту Ukraїner "Деокупація". Фото надане організаторами виставки

Також однією з цілей цієї виставки було відновити суб'єктність окупованого населення. Страшенно не люблю це слово, але його часто вживають — "ждуни". Так, є така категорія людей, але багато людей, які залишились на окупованих територіях, мають серйозну мотивацію — до прикладу, літніх батьків чи родичів, які потребують догляду.

У нас, наприклад, представлений Музейний кризовий центр — ви не уявляєте, яка кількість директорів закладів культури відмовилась виїздити з окупації для того, щоб хоч щось врятувати у своїх закладах, хоч якось зберегти свої музейні фонди. І я думаю, що це потужна мотивація і ми повинні цінувати ці акти супротиву.

Чому окупанти так казяться, коли бачать символізм? Чому вони арештовують навіть дівчинку, яка вдягнула жовту спідницю й блакитну футболку? Чому просто комбінація кольорів викликає потужну реакцію і тригерить наша національна символіка? Чому вони передусім прийшли в бібліотеки і попалили дитячі книжки українською мовою? Тому що це і є наша Україна.

Ми говорили з Оленою Гусейновою на Радіо Культура про те, що ж таке українська ідентичність.

Ми політична нація. Ти можеш мати яке завгодно походження, але українцем тебе робить твій вибір.

Ми бачимо це й в історіях героїв Майдану, історіях тих, хто долучився до Збройних сил, хто переїхав в Україну і підтримує її, хоч вони можуть вважатися іноземцями. Українець — це ідентичність, яку ми обираємо і боремось за неї. А символізм — це зовнішній вираз нашої внутрішньої ціннісної рамки.

Дата відкриття виставки — День пам'яті жертв геноциду кримсько-татарського народу. Це частина задуму?

Так, це заплановано. Ми відкриваємось 18 травня, бо кримське питання є складником питання української ідентичності та супротиву. Просто виявляти свою ідентичність, бути кримським татарином публічно — зараз в Криму це може трактуватися як акт супротиву. Тому що ідеологія "руского міра" — це нівелювання усіх національних відмінностей.

Багато історій, які не ввійшли до виставки цього разу, але сподіваюся, що пізніше увійдуть в проєкт, — це люди, які втратили дім двічі. Якось ще на початку 2000-х я провадила дослідження в Криму з тими, хто був депортований в 40-х. Ці родини повернулися на початку 1990-х і Україна була до них дружньою. Після окупації Криму в 2014 році багато з цих родин змушені були покинути, втратити свій дім вдруге. Частина з них переселилася на західну України й це сумні, тригерні сімейні історії. Але це також історії потужної сили збереження свого, своєї ідентичності, своєї сімейної історії.

Чи маєте ви плани виходу на іноземну авдиторію, чи це скоріше проєкт для української авдиторії?

Щиро кажучи, як на мене, це насамперед має бути для іноземної аудиторії. Тригерна ідея цієї виставки в мене виникла в розмові з італійською кураторкою, яка поставила дуже дивне і болюче питання. Уперше, мабуть, за тривалий час, я не знайшла відповіді одразу.

Вона спитала — а яка взагалі ваша проблема окупації? Чому ви не можете просто поміняти прапори і платити податки іншій державі?

Це питання було настільки абсурдним, що вперше я замовкла. Я подумала: ви не уявляєте, що це означає в реальності. І я думаю, що наш обов'язок — розповідати ці історії.

Проукраїнський мітинг на центральній площі Херсона. 5 березня 2022. Фото з особистого архіву Володимира Дробота. З проєкту Ukrainer "Деокупація". Фото надане організаторами виставки

Іншим тригером стало, коли ми в музеї "Територія терору" провадили кампанію, яка називалася "Непочуті". Ми записували інтерв'ю людей літнього віку, які вперше розповідали свої історії. Також був проєкт "Втрачене дитинство" про тих, хто був депортований в 1940–50-х роках до Сибіру і в Казахстан.

Мені страшно уявити, що історії цих людей, які зараз переживають досвід окупації і іншого насилля від нашого східного агресивного сусіда, будуть непочутими. Історії їхніх героїчних вчинків, опору, протистояння можуть виявитися забутими. Це крихкий і сенситивний матеріал: хоч ми і в контакті з представниками рухів, але зрозуміло, що ми максимально захищаємо їхню ідентичність. Але водночас ми хочемо, щоб ці історії були почутими, особливо закордоном.

Нам важливо, щоб люди на окупованих територіях зрозуміли, що ми їх чуємо, їх чує неокупована Україна. І вони — це ми, ми з ними разом.

А наступним кроком для мене було б винесення цього контексту на міжнародний рівень. Саме тому виставка і сайт одразу є двомовними: українською і англійською мовами. Ми також зробили соцмережі для проєкту, щоб максимально поширювати інформацію, зробили англомовний Twitter, щоб цю інформацію максимально поширювати. Будемо намагатись, мої мрії — повезти виставку в ті країни, де найбільше хотілося б, щоб її почули. В Німеччину, на захід Європи, туди, де міжнародна підтримка важлива на різних рівнях.

Допомога для нас на фінансовому рівні, на рівні озброєння і решти сильно залежить від суспільної думки. А суспільна думка залежить від того, наскільки з нами солідарні, наскільки нам емпатують і розуміють, що окупація — це не просто поміняти прапор.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media