"Назвати кішку кішкою". Юрій Макаров про скандал навколо першого туру Шевченківської премії

facebook.com/shevchenkoprize

Після першого туру конкурсу Шевченківської премії претенденти на головну культурну нагороду країни, які вибули з гри, розкритикували рішення комітету. "Мене, як і інших серйозних літераторів, навіть не допустили до другого туру", — обурилася письменниця Наталя Дзюбенко-Мейс. "Макарову конче потрібно було уже в першому турі зачистити конкурентне поле під свого висуванця!" – заявив поет та прозаїк Михайло Пасічник.

Далі "літературною частиною" українського Фейсбуку прокотилася хвиля роздратування. "Срачі навколо цьогорічних номінантів на Шевченківку показують одну важливу річ – неможливо бути номінованим і зберегти лице", — підсумував письменник та перекладач Остап Українець. "Неможлива жодна серйозна Шевченківська премія, бо в нашій країні немає інституту критики", — вступила в обговорення скандалу письменниця та літературознавиця Роксана Харчук.

Якщо вам цікаво, як письменники та літературознавці продовжують сваритися та критикувати комітет премії, можете прогулятися групою "Літ_срач". Суспільне Культура ж звернулося до голови Шевченківського комітету Юрія Макарова з проханням прокоментувати те, що відбувається. Далі – авторська колонка Макарова.

"Конфлікт у тому, що українська культура є авангардною"

Я знав, я це знав! Знав, що нас поливатимуть різними субстанціями, знав, що називатимуть водночас a) агентами Москви, b) промоутерами "тусовки", c) невігласами й d) корупціонерами — це було неминуче від самісінького початку.

Комітет Національної премії України імені Тараса Шевченка в кількості вісімнадцяти митців, критиків і журналістів упродовж останніх двох років зосередив на собі ненависть значної частини творчих еліт країни. Загострення відбувається регулярно після кожного оголошення проміжних та остаточних результатів конкурсу. Цьогоріч воно сталося оце щойно, зокрема, в такій формі:

"Тож хочу сказати Юрію Макарову – голові Комітету, що не ми, а ви тут зайвий і небезпечний для української культури. Ви – зі своїми "договорняками", закулісними інтригами, антинаціональною політикою. Повною відсутністю літературного смаку. Професіоналізму… Бо серед членів Комітету немає професіоналів і українських патріотів… О, я це переживу. І буду довго і серйозно думати, чому найвища нагорода у літературі опинилася в руках випадкових і нікчемних людей. І хто в цьому винен?.. Але не тоді, коли чуєш чванькуватих недоумків, для яких українська література – лише об'єкт для задоволення власних корисливих інтересів. І які впевнені, що їм це минеться, бо так було завжди…"

Я все життя працюю над удосконаленням свого почуття гумору, тож такі викиди сприймаю радше як антропологічний матеріал: ми ж бо розуміємо, що йдеться про наругу над амбіціями значної кількості поважних митців, які себе відчувають єдиними гідними носіями водночас фаховості та українськості. Їм важко пояснити, що їхні заслуги подекуди в далекому минулому, а подекуди в принципі не дотягують до рівня найвищої національної нагороди, даруйте, не останньої у світі країни за рівнем мистецьких досягнень.

Це не лише особиста драма, це парадоксальна доля вітчизняної культури: "Коли ж то, Господи, мине нас цяя чаша?/ Ця старосвітчина, цей повітовий смак, / Ці мрійники без крил, якими так / Поезія прославилася наша?" (Микола Зеров). Довгий час ота старосвітська, провінційна естетика була єдиною можливою, бо єдиною дозволеною формою існування українськості. Ті люди, з яких сьогодні ми можемо якщо не кепкувати, то, скажімо, м’яко іронізувати, по суті, зберегли й слово, й самовідчуття. Але вдячність сама по собі не означає довічний квиток у Пантеон і на Олімп, а поготів для генерації, яка реалізувалася вже після Незалежності.

У нас у деяких колах панує впевненість, що моральні й матеріальні підтвердження суспільного визнання мають надходити в порядку живої черги відповідно до рангу в ієрархії: член спілки, секретар, професор, заслужений… Якщо це не відбувається, а простий глядач/слухач/читач віддає перевагу комусь іншому, це свідчення змови або занепалих смаків і звичаїв, або те й інше разом.

Не в останню чергу має значення відсутність інституту критики як факту – не професійної, авторитетної, впливової, а критики взагалі: назвати кішку кішкою просто нема кому.

Конфлікт у тому, що, попри всі наші свідомі або підсвідомі забобони, сама українська культура як така впродовж цілого свого існування є новаторською, бунтівною, передовою, авангардною, треба лиш знати матчастину й правильно навести фокус. І найбільшим новатором у ній був той, чиє ім’я носить премія.

Уже років двадцять поспіль я проповідую істину, яка свого часу мені відкрилася за допомогою патріарха українського мистецтвознавства Дмитра Омеляновича Горбачова: Шевченка неможливо прочитати поза європейським контекстом, і його вплив на подальший творчий пошук українців є вирішальним. Без Тараса Григоровича не було би ані українського авангарду початку минулого століття, ані тих, кого ми називаємо Розстріляним відродженням, ані шістдесятників у музиці та кіно, ані нас нинішніх, поза всяким сумнівом уже інтегрованих у великий світ.

Часто доводиться чути з дуже й дуже авторитетних вуст, що Шевченківська премія як державна нагорода себе пережила, вона, мовляв, є прямою наступницею недоброї пам’яті Сталінської премії (що, до речі, неправда: рік її заснування — 1961-й, вона дитя "відлиги" з усіма ілюзіями тієї доби), й настав час її скасувати разом із почесними званнями "заслужених" і "народних".

Щодо звань не знаю, можливо, що ж до премії, то навряд чи варто відмовлятися від інструменту, який у правильних руках не лише промотуватиме справді проривні досягнення вітчизняних креативних індустрій, не лише підтримуватиме, в тому числі гривнею, тих, хто цього потребує, а й за нестачі уже згаданої літературно-мистецької критики розставлятиме орієнтири як для творців, так і для посполитих споживачів, стимулюватиме розвиток і — я не жартую — сприятиме розквіту нових талантів.

Раптом що, я не маю нічого проти шароварів. Кажуть, на Мангеттені зараз це модно.

Що відомо

  • 26 листопада відбувся перший тур конкурсу на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка у 2022 році, на якому члени комісії визначили номінантів, які перейшли до другого туру — список номінантів.
  • Конкурс премії складається з трьох турів, на кожному етапі списки номінантів скорочуються. У третьому турі визначаються переможці, яких оголошують 9 березня.
  • Премія має сім номінацій: література, музичне мистецтво, театральне мистецтво, кіномистецтво, візуальне мистецтво, публіцистика та журналістика, літературознавство та мистецтвознавство.
  • Шевченківська премія — найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Премію вручають із 1961 року до Дня народження Тараса Шевченка (9 березня).
  • У 2019—2020 році премію "перезавантажили": оновився склад комітету, критерії відбору лауреатів, змінився дизайн нагороди.
  • Шевченківська премія отримала нагороду світової дизайн-премії Red Dot Award. Це перша премія за бренд, отримана Україною. І це перша в світі культурна інституція, що отримала нагороду за бренд.

Юрій Макаров - про номінантів Шевченківської премії-2022: "В передчутті відкриття феноменів"

Читайте більше про лауреатів Шевченківської премії 2021

9 березня Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка оголосив переможців. Їх імена — за посиланням.

Шевченківську премію у 2021 році в номінації "Література" отримала письменниця Оксана Луцишина за роман "Іван і Феба".

В інтерв'ю Суспільне Культура вона розказала про ставлення до найвищої мистецької нагороди України; чому для неї важливо бути першою жінкою письменницею-лауреаткою із Закарпаття та чи пов'язує вона себе з традицією закарпатського художнього письма.

Наталія Рудюк – художниця по костюмах, яка вже понад 40 років працює у театрі імені Франка. У 2021 році вона разом із режисером-постановником Сергієм Маслобойщиковим та композитором і актором Олександром Бегмою отримала Шевченківську премію у номінації "Театральне мистецтво" за виставу "Verba", поставлену за мотивами драми-феєрії Лесі Українки. Читайте інтерв'ю з нею: "Перші ескізи до спектаклю "Verba" зрозуміли не всі"

У номінації "Візуальне мистецтво" нагороду отримав художник Борис Михайлов з проєктом "Випробовування смертю", який експонується і як фотоінсталяція, і як відеопроєкція. Павел Гудімов у ефірі Радіо Культура розповів про творчість художника.