В український прокат 16 липня вийшла довгоочікувана адаптація "Одіссеї" Крістофера Нолана.
Спеціально для Суспільне Культура кінооглядачка Олександра Поворозник розповідає, чи варто було так запекло сперечатися щодо цієї екранізації задовго до її виходу, як Нолан знаходить у стародавньому епосі нові підтексти й що у цієї стрічки спільного з трилогією постановника про Бетмена.
"Одіссея" Гомера — один із фундаментальних стовпів західної літератури. Ця давньогрецька епічна поема, створена приблизно у VIII столітті до н. е., задає архетипи, які відтоді пронизують усю європейську культуру: подорож героя, спокуса невідомим, повернення додому, вірність і помста.
Без "Одіссеї" не було б "Енеїди" Вергілія, середньовічних лицарських романів, "Божественної комедії" Данте, а в новітні часи — таких творів, як "Мандри Гуллівера" Свіфта чи навіть "Чарівник країни Оз" Баума, де герой долає фантастичні перешкоди на шляху додому.
Кіноадаптації "Одіссеї" з’являлися регулярно: від відносно вірних телевізійних версій 1990-х і 2010-х до вільних інтерпретацій на кшталт "О, де ж ти, брате?" братів Коенів, які перенесли сюжет в Америку часів Великої депресії, додали блюзовий саундтрек, абсурдний гумор та Джорджа Клуні у ролі харизматичного, хитрого Одіссея з напомадженим волоссям.
Деякі адаптації сильно відходили від першоджерела: додавали сучасні підтексти, змінювали гендерні ролі чи переносили події з грецьких островів, наприклад, у лабіринтоподібний дім, де герою-гангстеру доводиться мати справу з привидом власної дружини. Ноланівська "Одіссея" стає, мабуть, найамбітнішою спробою перенести епос на великий екран у всій його міфічній та візуальній величі.
Очікування від стрічки були колосальними ще задовго до прем’єри. Нолан, відомий своєю пристрастю до практичних ефектів, масштабних зйомок і нелінійного наративу, взявся за матеріал, який, з одного боку, ідеально пасує до його стилю, а з іншого — кидає виклик фірмовому реалізму постановника.
Перші трейлери викликали гарячі дискусії: хтось дорікав через історичну невідповідність костюмів і конструкції кораблів (занадто "голлівудських" та більше схожих на судна вікінгів, якщо вірити критикам), хтось влаштовував цілі інтернет-війни щодо кастингу та кольору шкіри певних героїв. І скажу відразу — суперечки навколо маскулінності трансгендерного актора Еліота Пейджа після виходу стрічки виглядають просто смішними, адже всупереч чуткам та гнівним постам у соцмережах він не грає Ахілла і не "спаплюжує героїчний образ". Так що інтернет-воїни можуть відкласти зброю та принаймні дати візії Нолана шанс.
Фільм вийшов — і виправдав свій захмарний бюджет та весь (часом нездоровий) інтерес, який викликали кожен постер, трейлер та чутка про кастинг. Операторська робота Гойте ван Гойтема (за попередню співпрацю з Ноланом нідерландський оператор отримав "Оскар", і цьогоріч він гарантовано претендуватиме на ще одну статуетку) та кадри моря зачаровують: тут бурхливі хвилі, шторми, безкрайні горизонти передають і масштаб, і жах неконтрольованої природи та волі богів.
Як одна з тих критиків "Одессеї", які нервували щодо історично невідповідних кораблів та костюмів, щиро визнаю: нехай Нолан і не відтворює автентичні грецькі човни бронзової епохи, та він досягає дечого важливішого — змушує глядацтво відчути, наскільки страшним, ризикованим та захопливим було мореплавство тих часів. Звісно, було б добре колись побачити адаптацію "Одіссеї", яка надихається вигадливими мікенськими обладунками та кольоровим одягом доби, зображеної Гомером, але Нолан — вочевидь не той режисер, від якого цього варто було очікувати. Зате саме він може дати цій історії розмах, шалену динаміку і Метта Деймона, який розгублено шукає шлях додому.
Попри скарги з діаметрально протилежних кутків інтернету (хтось обурювався темношкірій Єлені, хтось — відсутності грецьких акторів) кастинг на висоті.
Метт Деймон у ролі Одіссея приносить цікаву суміш хитрості, втоми та імпульсивності. До слова, це не зовсім той Одіссей, якого ми звикли уявляти: попри блискучу ідею з побудовою троянського коня, протагоніста справедливіше описати як приреченого до повернення додому травмованого вояку, аніж хитрого та дипломатичного мореплавця, якого рятує добре підвішений язик та хороші стосунки з Афіною.
Енн Гетевей як Пенелопа — мудра опора родини, яка ледь приховує емоційну виснаженість та тугу, а Том Голланд, Зендея, Люпіта Ніонго та решта акторів разом створюють потужний ансамбль.
Але найяскравіша постать у стрічці — її центральний антагоніст, підступний та боягузливий Антіной, який зловживає звичаями гостинності та цілиться зайняти за відсутності Одіссея і його престол, і ложе. Навіть на тлі циклопів та інших міфічних чудовиськ цей персонаж видається справді монструозним, а Роберт Паттінсон, який його втілює, схоже, насолоджується кожною хвилиною на екрані.
Як і у випадку з "Бетменом", тут Нолан також додає очікувано казковій історії реалістичного погляду, зводячи міфологічні аспекти до мінімуму і наповнюючи її соціальним та політичним контекстом, при цьому не втрачаючи пригодницького духу. Зрештою, навіть дещо надмірний хронометраж стрічки — три години! — себе виправдовує, і завдяки своїй динаміці під час перегляду стрічка здається суттєво коротшою, ніж є насправді. Що ж, цьому не варто дивуватися: Нолан давно відомий любов’ю до експериментів із часом, а також фокусів. Завдяки сценарію історія про Троянську війну отримує дещо приземленіше трактування, більше пов’язане з боротьбою за торговельні маршрути та особисті амбіції Агамемнона, аніж суто з красою бідолашної Єлени.
Особливо варто відзначити, як Нолан знаходить для старої як світ історії новий фокус, залишаючись фактично вірним першоджерелу (якщо не рахувати відсутність у сценарії Навсікаї та дещо змінений фінал). Тепер це не просто мандри хитруна, а історія про відповідальність у буремні часи, про соціальні норми, які стримують суспільство від беззаконня та хаосу насильства, і про ПТСР, що назавжди змінює воїнів. Війна не героїзується — вона залишає шрами.
Не всім пуристам цей кут бачення відгукнеться: деякі зміни в інтерпретації наближають історію до сучасних уявлень про мораль та межі припустимого насильства.
Пенелопа тут часто постає провідницею античним світом — ставить запитання про справедливість, ціну помсти та сенс страждань, які скоріше спали б на думку сучасним глядачам, аніж жінці бронзового віку. Та навіть це має певний сенс — дослідники говорять про центральну роль жінок в "Одіссеї" ще з вікторіанських часів, а у XIX столітті літературознавець Семюель Батлер навіть висунув контраверсійну теорію, що "Одіссея" була написана жінкою, адже глибина та різноманіття персонажок у цьому епосі різко контрастує з тими героїнями, яких можна зазвичай побачити в античних епосах.
Але чи є проблемою, що Нолан шукає у творі Гомера те, що найбільше резонує з його мистецьким баченням? Кожен переклад "Одіссеї" (а їх десятки) — вже певною мірою адаптація, з акцентами перекладача чи перекладачки та сформована крізь призму їхнього індивідуального бачення. Зрештою, навіть найбільш консервативні дослідники Гомера і досі часто не можуть дійти згоди щодо того, на якому етапі Пенелопа впізнала свого чоловіка, який повернувся додому в образі волоцюги, і чи схвалює оповідач помсту Одіссея її залицяльникам. Нолан просто вкладає свою інтерпретацію і подає класику в новому світлі, не псуючи первісної сили епосу, а навпаки — роблячи її живою для сьогоднішньої аудиторії.
"Одіссея" Нолана — чергова демонстрація того, чому студіям варто і далі вкладатися в авторське кіно, а не орієнтуватися на фокус-групи та економити за допомогою ШІ. А головне — після перегляду виникає бажання звіритися з першоджерелом та дізнатися більше про різні інтерпретації "Одіссеї" Гомера.
Рубрика "Рецензії" публікує огляди й критичні тексти на мистецькі твори та інші культурні події.
Матеріали відображають особисту позицію авторів тексту. Думки, висловлені у текстах, не обов’язково збігаються з позицією редакції.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
