На українські екрани 26 лютого вийшла документальна стрічка "Останній Прометей Донбасу", яка розповідає про працівників останньої електростанції Донбасу — Курахівської ТЕС, що розташовувалась за 10 кілометрів від фронту і була захоплена у листопаді 2024 року.
Фільм фіксує не лише воєнні злочини росіян, але й щоденну героїчну роботу українських енергетиків, які навіть під постійними ударами докладали усіх можливих зусиль, аби забезпечити населення електрикою.
Ми поспілкувалися з режисером стрічки Антоном Штукою про те, як знімати документалістику на прифронтовому об’єкті критичної інфраструктури, чому йому важливо доносити до широкої авдиторії точки зору мешканців Донеччини і якою є роль документалістів в умовах повномасштабної війни.
Як виникла ідея стрічки "Останній Прометей Донбасу"? І відразу трохи ширше запитання: як ви як постановник-документаліст вирішуєте, на чому саме сфокусуватися, що саме зробити центральною історією у своїх стрічках?
Все почалося у січні 2024 року, а ідея виникла дуже спонтанно. Я зустрівся з другом і він мені розповів про те, що майже на лінії фронту є енергооб’єкт, який постійно під ударом ворога і на якому залишається багато працівників, що продовжують під обстрілами виконувати роботу. Як документаліст, документальний фотограф та просто людина, яка розуміє, що таке фіксація важливих моментів, я відразу вирішив, що ця історія вартує уваги — ще й об’єкт розташований на Донеччині, а мені важливо розповідати історії про цей регіон.
Тож уже зі слів знайомого я зрозумів, що якщо є можливість це фіксувати — це треба робити, обов'язково. Ця історія мала потенціал та історичну важливість, а ще додатковим інтересом слугувало те, що мова йшла про закритий об'єкт критичної інфраструктури, на який дуже важко — фактично неможливо — потрапити. Тому щойно я почув про цю ситуацію та дізнався, що принаймні теоретично можна отримати доступ на цю локацію та зафіксувати події, які там розгортаються, у мене зникли всі вагання.
Тож ви відразу розпочали роботу над стрічкою?
Насправді ситуація розгорталася настільки активно, що ніхто не був впевнений, скільки ще протримається цей об'єкт. За деякими прогнозами енергостанція могла б пропрацювати ще тижні буквально — а може навіть, і дні. Тому ми з командою дуже швидко збиралися, ми буквально за чотири дні зібрали невеличку знімальну групу, а потрібно розуміти, що зібрати людей на таку небезпечну поїздку — це загалом складно, навіть без таких обмежень у часі.
Оскільки в нас не було часу якось підготуватися чи провести попереднє дослідження, ми фактично їхали в невідомість, знаючи лише те, що там небезпечно, постійні обстріли, але попри все працюють люди. А ще, що це майже лінія фронту — до нього лише якісь 10 кілометрів.
І реальність збіглася з вашими очікуваннями?
Для нас все було неочікуваним, і всі аспекти роботи станції дивували — ніхто з нас не був раніше на подібних енергооб'єктах. Ще й біля фронту, під постійними ударами ворога. Ми самі для себе відкривали постійно, як це виглядає, що відбувається і яким є щоденне життя енергетиків у таких умовах.
Наприклад, нас здивувало, що люди, які працюють на станції, уникають пересування поза будівлями — саме туди зазвичай прилітає артилерія, тож зайвий раз кудись вийти небезпечно. Дивно було також бачити енергетиків, знову ж таки, в бронежилетах, в касках, хоча, ну, їхня уніформа зовсім інша, і ми звикли їх бачити в іншому одязі. Також дивувало те, наскільки зруйнованою була станція. Загалом цікаво було досліджувати світ прифронтового індустріального об'єкта. Чесно кажучи, робота була дуже важкою ще й через те, що складно було пояснити людям, яких ніколи не знімали для подібних проєктів і які просто намагаються виконувати свою роботу, чому ми їх знімаємо і кому це потрібно.
У перші дні на нас дивилися здивовано і трохи крутили пальцем біля чола: мовляв, а чого вам, хлопці, вдома не сидиться і навіщо ви сюди приїхали? І їх можна зрозуміти — їм і без нас доводилося працювати у дуже складних умовах: без опалення, води, в постійній небезпеці від російських обстрілів. І тут ще потрібно в нашій присутності виконувати всю цю надзвичайно важку роботу на об'єкті критичної інфраструктури, де постійно щось ламалося, постійно щось руйнували.
Ви сказали, що для вас було важливим те, що об’єкт розташований саме на Донеччині. Чим саме вас як документаліста приваблює цей регіон?
Так, для мене багато в чому вирішальним фактором стало саме те, що цей об'єкт розташований саме на території Донеччини, на території Донецької області. У 2013–2014 роках я був активним учасником Революції Гідності в Києві, але після Майдану мені лише декілька разів випадала нагода поїхати на Донеччину.
Вже з 2022 року я почав активніше співпрацювати з міжнародними ЗМІ як фотожурналіст та фотодокументаліст, і вже тоді отримав можливість частіше там бувати. Мені важливо у форматі документального кіно дослідити для себе та розповісти глядачам історії людей з Донеччини — ми всі часто говоримо про ці території, але потрібно почути їхніх мешканців.
Як ви зараз бачите для себе роль української документалістики?
На мою думку, з важливістю документалістики зараз не може посперечатися ні ігрове кіно, ні серіальна продукція. Тому що надзвичайно важливо документувати саме те, що відбувається зараз. Та і невигадані історії та реальні свідчення завжди сильніші за будь-який сценарій. Якщо ж порівнювати документалістику з медіа, то у документалістів є можливість глибше зануритися у життя своїх героїв, ніж у журналістів, коли ті знімають умовний репортаж. У документалістів є можливість дослідити побут героїв, їхній світ. Та й, хай як пафосно це звучить, ми зараз живемо у підручнику історії. Потрібно це розуміти та усвідомлювати.
Я взагалі вважаю, що кожній людині, яка зараз живе в Україні, потрібно вести щоденник, записувати свої почуття, відчуття, емоції та думки. Просто якісь переживання. Це просто неймовірно важливо для того, щоб зберегти на майбутнє максимально яскраво і в кольорах реалістичність ситуації, яка відбувається з нами зараз.
У мене як у глядачки є враження, що під час повномасштабної війни ми переосмислюємо роль різних професій — наприклад, ми стали суттєво інакше оцінювати роботу працівників залізниці, тих самих енергетиків і краще усвідомлювати працю, яка потрібна для щоденного функціонування суспільства. Як, на вашу думку, на цей процес впливає документалістика?
Для мене загалом документалістика є таким місточком між подією, історією, героєм і між аудиторією, населенням, глядачем. Принаймні себе я відчуваю якраз цим місточком.
Для мене документалістика дозволяє прожити досвід інших людей — зрозуміло, що будь-який кінематограф дозволяє приміряти на себе роль когось, ким ти насправді не є, але документалістика точніше відображає цей життєвий досвід. Крім цього, документальне кіно показує, що кінематографічною історією може бути й життя звичайних людей — як на мене, така магія певна, що ми показуємо, що реальне життя може бути настільки ж цікавим, як і ігрове кіно. Дозволяючи нам проживати крізь екран досвід інших людей, документальне кіно покращує наше розуміння чужих професій, розуміння людей з різних областей, з різних частин України, розуміння між іноземною аудиторією і українцями. І зараз ми часто бачимо в документальному кіно таких самих звичайних людей — мені здається, це змушує людей інакше сприймати документалістику.
Ось саме зараз на промопоказах "Останнього Прометею Донбасу" я бачу, як глядачі емоційно реагують, наскільки вони вражені тим, що бачать на екрані — хоча це просто реальне життя, а не якась вигадана сценаристом історія. А ще люди часто просто дякують за те, що ми зафіксували ці події.
Ну, і у багатьох людей зараз увага є до документалістики, зокрема, через те, що ми живемо в підручнику історії, що навколо просто якийсь момент, який потрібно фіксувати саме у тому вигляді, яким він є. Я теж займався ігровими формами раніше, і якби ми зараз жили в інших умовах — то не факт, що я би почав так сильно заглиблюватися в документалістику.
Просто вже саме повномасштабне вторгнення нас підштовхує до цього, тому що навколо з'являється стільки історій, що неможливо їх не фіксувати, неможливо їх ігнорувати, от і все. Саме реальних історій. Драматичних, яскравих, важких, глибоких, героїчних, мотиваційних і так далі.
Якщо глядачі — як закордонні, так і в Україні — зможуть винести з перегляду "Останнього Прометея Донбасу" якусь одну центральну думку чи враження, то що саме ви б хотіли їм насамперед донести?
Є різниця у тому, що ми намагаємося розповісти глядачам за кордоном та вдома: коли ми вибудовували цю стрічку, ми закладали туди різні рівні й шари, скажімо так, певних наративів. У нас там є роздуми на різні теми: роздуми загалом щодо знищення Донеччини, її відбудови після Другої світової війни — що це по суті роблять ті самі люди, адже нащадки людей, які колись відбудовували цей регіон, зараз нищать його. Ще там є роздуми про залишення власного дому, вимушене, знову ж таки, під загрозою смерті, під загрозою війни, небезпеки й так далі.
Я насамперед хотів би, аби люди вийшли з думкою про те, що вони щойно подивилися історію одного маленького міста й одного підприємства — а таких містечок та підприємств сотні, а може, і тисячі. Щоб вони просто розуміли масштаб руйнації та кількість зруйнованих життів.
А для української аудиторії мені важливо — хай як це банально зараз прозвучить, — аби люди знали своїх героїв. Щоб не було, звичайно, цих нісенітниць, коли люди перекривають дороги, виходять на якісь демонстрації проти енергетиків. І щоб наші глядачі почули саме мешканців Донеччини, побачили, як вони змушені покидати свої домівки, залишати їх просто під ударами ворога, що вони загалом про це все думають, як вони до цього ставляться. І хоча вони там майже всі говорять російською мовою, ми чітко бачимо їхню позицію, здебільшого ми розуміємо, як вони до цього ставляться і як вони це все сприймають.
У нас вже дванадцятий рік війни, але мені здається, що багато людей досі не мають чіткого розуміння жителів саме Сходу України. Мені би хотілося, щоб ми просто зрозуміли краще одне одного ще раз, скажімо так, вже в межах цієї історії.
І ще розповім одну історію: ми наприкінці 2025 року робили в Києві закриту прем’єру, на яку запросили якраз енергетиків із Курахівської теплоелектростанції, які на сьогодні вже працюють по різних електростанціях країни. І коли вони всі приїхали в кінотеатр, стало зрозуміло, що вони цілий рік після того, як евакуювалися з міста, не бачилися. Це була така перша їхня зустріч у Києві після того, як вони виїхали зі свого містечка, яке вже окуповане і де станція вже зруйнована.
І якою була їхня зустріч?
Їхні емоції були неймовірно щирі, вони просто всі віталися, обіймалися, цілувалися, це створювало відчуття не просто, що ми прийшли, зібралися подивитися кіно, моменти, які створили якусь історію, — а що це саме реально про реальних людей, про енергетиків, а не про творців, які зняли це кіно.
У нас є один герой, який на початку повномасштабного вторгнення був за кордоном із дружиною та двома синами. В якийсь момент він зрозумів, що не відчуває себе корисним, і вирішив повернутися в Україну, в Курахове, прифронтове місто, щоб допомагати на станції, там, де він потрібен, там, де він працював багато років, і плюс слідкувати за будинком, давати раду своїй оселі й так далі.
І врешті зараз ситуація склалася таким чином, що він втратив свій дім, втратив місто, втратив станцію, на якій працював, на яку повертався для того, щоб її рятувати.
На жаль, його родина не підтримала — дружина подала на розлучення, і зараз він працює на іншій електростанції. Його світ зруйнувався досить таки глобально, ситуація загалом складна. Але після перегляду фільму він мене попросив, каже: "Антон, ти можеш мені скинути лінк на фільм? Я хочу синам показати".
Спочатку я йому автоматично відповів, мовляв, зараз ми лише готуємося до дистрибуції, тут складна ситуація, я не можу передавати ніякі посилання… А потім, буквально за декілька хвилин, я зрозумів, що йому це важливо, і надіслав лінк на стрічку. Його син, подивившись фільм, написав йому повідомлення, що, можливо, не розуміє мотивацію батька повернутися в Курахове, але любить його та пишається ним.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
