Про "смерть року" говорять вже понад 50 років із тих 70, що він існує. Його хоронять із кожним десятиліттям та з кожним новим відгалуженням жанру.
У попередньому тексті ми ознайомили вас з історією жанру, а у цьому зібрали альтернативні гурти, які розширюють межі року. Ті, хто не спадають на думку першими, коли чуєш слово "рок". Але вони точно заслуговують на вашу увагу, навіть якщо не слухаєте музику цього жанру взагалі або ж любите тільки класичний dad rockСленгова назва старої та комерційної рок-музики. Пов'язана з тим, що багато в кого таку музику слухають батьки..
А подивитися відеоверсію цього матеріалу можна на нашому YouTube-каналі у новому епізоді "Artилерії".
Turnstile
Гурт Turnstile із Балтимора зараз повертає людям віру в дух хардкору. Попри велику кількість критики за "комерційне" звучання, їм вдається збирати на своїх концертах тисячі людей, яких об'єднує любов до звуку та меседжів хардкор-панку.
Їхній нещодавній альбом Never Enough вважають ледве не головним рок-альбомом цього літа, а різноманіття жанрів та запрошених артистів у їхній творчості дає слухачам відчуття свободи й легкості. Замість кидання цегли в автівки поліції вони пропонують радість, розслаблення, дружбу та рокерський драйв у чистому вигляді.
Але чи можна назвати Turnstile хардкорщиками за цінностями чи тільки за звучанням — питання дискусійне. Детальніше ми спробували з цим розібратися у великому тексті про гурт.
Idles
Тим часом у Великій Британії у 2009 році виник гурт Idles. Їхній справжній прорив від андеграунду до розігріву перед Foo Fighters на сцені лондонської O2 Arena стався лише через вісім років, у 2017-му, з виходом дебютного альбому Brutalism. У ньому Джо Талбот намагається пережити смерть матері й осмислити горе в усіх його формах. У текстах він коливається між прямолінійною щирістю та жорстокістю.
Idles нерідко характеризують як "постбрекзитовий" політичний гурт. У своїй творчості музиканти не оминають соціально чутливих тем: від фемінізму та імміграції до класової нерівності та маніпуляцій у медіа.
Ось як пишуть про них The Guardian: "Idles висвітлюють теми — від переваги «білих» до Brexit й токсичної маскулінності, акцентуючи увагу на найбільш жорстоких її проявах".
На відміну від Turnstile, які концентруються на радості, свободі та ком'юніті, Idles не бояться прямо висловлювати протест і політичну позицію. Наприклад, під час одного з виступів фронтмен гурту Джо Талбот вигукнув зі сцени F*ck the King, чим викликав хвилю обговорень у медіа.
Idles 2 травня 2022 року провели благодійний концерт, присвячений підтримці України. А 24 серпня 2024-го — у День Незалежності — вони передали частину прибутку з концерту на допомогу дітям, постраждалим від війни. В інтерв'ю та соцмережах учасники гурту неодноразово висловлювали солідарність з українцями.
Fontaines D. C.
Та поки Idles говорять про класову нерівність і жорстокість сучасного світу, в сусідній Ірландії з'являється гурт, який вистрілив минулого року так, що навіть Олівія Родріго зробила на них кавер.
Fontaines D. C. — постпанк-гурт, заснований у Дубліні 2014 року. Учасники познайомилися під час навчання в музичному коледжі у Дубліні й здружилися на ґрунті спільної любові до поезії.
Їхній дебютний альбом Dogrel отримав дуже хороші оцінки від критиків. А наступні — A Hero’s Death та Skinty Fia — закріпили за гуртом статус одного з головних голосів нової ірландської сцени.
Fontaines D. C. часто звертаються до тем ірландської ідентичності, еміграції, відчуження, втрати й культурного тиску. Їхні тексти поетичні та емоційно вразливі, але й соціально та політично чутливі водночас.
Одним із яскравих прикладів є перша пісня з альбому Skinty Fia — In ár gCroíthe go deo ("ін агріа го джо"), що перекладається як "У наших серцях навіки". Вона натхненна реальною історією ірландської родини у Великій Британії: жінка хотіла, щоб на надгробку її мами була написана ця фраза ірландською, без перекладу. Однак британський суд заборонив це, аргументуючи, що напис "може бути занадто політичним". Лише після тривалого оскарження родині вдалося відстояти своє право залишити надпис саме так, як вони хотіли. Цей трек відкриває альбом атмосферно й неквапно, з церковним хоровим звучанням і наростальним напруженням.
Варто згадати і трек I Love You. З першого прослуховування здається, що це дуже глибока пісня про любов, але насправді це болючий та чесний монолог, присвячений Ірландії. Це і сповідь, і звинувачення, і роздвоєність між любов'ю до країни та розчаруванням у ній. У пісні звучать рядки про політичну корупцію, католицьку церкву, відчуття вини перед своєю землею й водночас гордість за неї.
У 2024 році Fontaines D. C. випустили свій четвертий альбом — Romance, що приніс гурту чергове визнання та здобув The Album Award на Rolling Stone UK Awards 2024. Fontaines D. C. раніше вже були номіновані на "Ґреммі" та стали лауреатами Brit Award у категорії "Міжнародний гурт року".
Viagra Boys
Паралельно у Швеції формується інший — не менш радикальний — голос. Але цього разу з абсурдом, гротеском і неприкритою іронією. Viagra Boys з'являються у 2015 році в Стокгольмі.
Центральна фігура гурту – виходець зі США, Себастіан Мерфі — харизматичний, нестримний, завжди трохи брудний і дуже самокритичний у сценічному образі. Гурт відомий сатиричними та глибоко іронічними текстами. У своїх роботах висміюють конспірологію, гіпермаскулінність та інші прояви радикалізму.
Текст дебютного синглу Sports — буквально перелік "типових" чоловічих занять.
Їхній стиль — це брудний, гротескний панк із елементами постпанку, джазу й психоделії, що поєднується з театралізованими виступами і гострою соціальною критикою.
У той час як Viagra Boys влаштовують карикатуру на токсичну маскулінність, інший бік сцени демонструє, наскільки обмежувальними можуть бути уявлення про те, ким має бути виконавець у рокмузиці. Особливо якщо цей виконавець — не чоловік.
Boygenius
Головний жіночий супергурт світової інді-сцени утворився майже випадково. Усі три учасниці — Фібі Бріджерс, Люсі Дакус та Джуліен Бейкер на момент об'єднання мали успішні сольні проєкти, з якими разом їздили у тури, здебільшого по майданчиках США. Під час одного з таких турів і виникла ідея попрацювати над спільним матеріалом для виступів. Згодом це переросло в однойменний дебютний мініальбом.
Певною мірою, проєкт виник із дискусії учасниць про те, наскільки некоректним та маніпулятивним є концепт "жіночого року", який індустрія часто намагається продати як окремий жанр, зводячи усю рок-музику, створену жінками, до спільного знаменника.
Назва гурту виникла якраз як відповідь на зверхність частини чоловіків на сцені та в реальному житті. Саме слово Boygenius використовується в англійській мові як іронічна назва для чоловіків, яким з дитинства насаджували думку про їхню геніальність і які лишаються в ній переконаними до кінця життя.
Феміністична риторика Boygenius не обмежується лише назвою та текстами. Гурт часто передає гроші, зароблені на музиці (зокрема, прибуток з інтернет-магазину музики Bandcamp) організаціям, які допомагають жінкам. Попри те, що самі учасниці багато надихалися панк-гуртами, Boygenius жанрово в межах інді з елементами фольку. І навіть попри чітку політичну позицію гурту, їхні пісні не перетворюються на потік гасел, а є радше відображенням того, як на внутрішній світ учасниць впливають патріархат, міжособистісні відносини та інші виклики суспільства.
Wet Leg
Наступний гурт обирає зовсім іншу стратегію: замість доводити щось серйозно, Wet Leg вриваються у простір, як компанія веселих, зухвалих дівчат на вечірці, які нікому не збираються нічого пояснювати.
Wet Leg багато хто не сприймав всерйоз. І якщо ви теж були серед цих людей, час швидше міняти думку, адже їхній нещодавній альбом Moisturizer отримує доволі непогані відгуки преси та претендує на те, аби стати альбомом літа принаймні для інді-спільноти.
Гурт почав свій шлях як дует інді-артисток Ріан Тісдейл та Гестер Чемберс. Сольні проєкти обидвох виконавиць не мали успіху, і ті джем-сесії, під час яких Wet Leg утворилися як творча одиниця, мали бути останньою музичною спробою для них. Але прості та смішні пісні про життя дівчат після 20 років відгукнулися продюсеру Дену Кейрі, який до того співпрацював з Black Midi та Fontaines D. C., а згодом і лейблу Domino, де в різний час видавалися Alex G, Arctic Monkeys, Pavement та інші відомі альтернативні гурти.
Через свій різкий успіх гурт отримав багато звинувачень у штучності та надмірній комерційності. Люди не розуміли, звідки Wet Leg взялися та чому їхній перший альбом виходить на одному з найбільших інді-лейблів світу. Часто подібні звинувачення звучали саме від чоловіків та базуються на мізогінії. Високі оцінки першого альбому називали натягнутими та несправедливими, а живі виступи жахливими та непрофесійними. Втім, коли хайп стих, багато людей змінили свою думку. І новий альбом гурту отримав навіть вищі оцінки за дебютник.
Віндмільська сцена (Black Midi, Black Country, New Road та інші)
Явище, коли ціла сцена зароджується навколо одного бару, уже, здавалося б, давно застаріло. Втім, саме лондонський паб Windmill подарував нам кілька найбільш експериментальних рок-гуртів сучасності. Основним жанровим напрямом, який об'єднує гурти Віндмільської сцени — став проґ-рокПрогресивний рок, або проґ-рок — це напрям, для якого характерне складне музичне структурування: композиції часто містять елементи класики, джазу, психоделії та інших жанрів. Основна риса — ускладнена форма, довгі треки з нестандартною ритмікою й гармоніями. Класичний приклад — Pink Floyd, які вважаються піонерами проґ-року..
Саме цей жанр докорінно переосмислили та знову вивели у музичний мейнстрим такі гурти, як Black Midi та Black Country, New Road. А окрім них постійними виступами у Windmill також відзначилися постпанк-гурти Squid, Shame, Maruja, барокопоп-гурт Th eLast Dinner Party та індастріал-артистка Heartworms. Навіть згадані вище Fontaines D. C. теж нерідко давали концерти в цьому барі, хоч і не асоціюються з ним так, як інші.
Зупинимось на найвідоміших наразі представниках цього музичного феномену.
Black Country, New Road — голос тривоги і розпачу, які випали на долю покоління зумерів. Нестабільність економічної та політичної ситуацій, пандемія та культурні зсуви — усе це знаходить собі місце у суміші построку, фриджазу, нойзу та навіть клезмеру.
Емоційно Black Country, New Road розганяються від відчаю до надії та полегшення на межі з екстазом. Саме ці гірки від текстів, схожих на овершеринг у приватних сториз в Instagram, до умиротвореної музики для відео з теґом #hopecore в TikTok зробили BCNR голосом покоління.
І якщо емоційний спектр Black Country, New Road займає територію меланхолії або надії з нотками світлого суму, то їхні колеги по сцені Black Midi стоять у ніші хаосу та істерики. Два гурти не тільки ділять спільне субкультурне походження, а також часто їздять у тури разом, супроводжуючи одне одного як дві частини однієї свідомості.
Якщо BCNR — це рефлективна і твереза частина, то Black Midi — імпульсивна й ірраціональна.
Сюрреалістичні образи в текстах та майже авангардистська експреcія фронтмена Джорді Ґріпа створюють враження, ніби гурт відкриває ворота в пекло і з нього доносяться нашаровані одне на одного інструменти, логіку яких важко збагнути після першого прослуховування. А на своєму сольному проєкті Джорді Ґріп ще сильніше проявив себе як екстравагантний шоумен, який ніби зійшов зі сторінок "Великого Ґетсбі".
На відміну від Windmill-сцени, гурти, які з'явилися у період карантину, були вимушені обходитися без барів та тусовок, які завжди були важливою частиною навколомузичної культури.
Bar Italia
Так з'явилися Bar Italia. В розпал пандемії коронавірусу Джезмі Тарік Фегмі та Сем Фентон (які на той час вже мали власний гурт Double Virgo) об'єдналися з вокалісткою та мисткинею Ніною Крістанте, яка жила у квартирі вище та працювала над сольним проєктом. Ковідні обмеження створили тепличні умови для багатьох незалежних гуртів, але у випадку Bar Italia вони ніяк не вплинули на тематику та стилістику пісень. Їхня музика — це спогади про дорогі бари, випадкові зустрічі з колишніми та нічні прогулянки заможними районами Лондона. Саме усіх цих речей людство на деякий час позбавив коронавірус.
Донедавна про цей гурт не було відомо майже нічого. В епоху підкресленої та показової індивідуальності у соцмережах вони навмисно лишаются в тіні. Таємничість та в'їдлива іронія над елітарністю та претензійністю столичної арттусовки об'єднує усіх резидентів лейблу World Music, з якого Bar Italia починали свій шлях. Покинути лейбл гурту довелося через драматичний розрив стосунків вокалістки Ніни Крістанте з музикантом та засновником лейблу Діном Блантом. Втім, згодом Bar Italia підписали контракт з одним із найбільших незалежних лейблів США Matador Records.
Назва гурту відсилає до кафе у Сохо — одному з торгівельно-розважальних кварталів Лондона. Через те що свого часу цьому кафе присвятили пісню Pulp, в інтернеті з'являлося багато спекуляцій щодо того, що свою назву Bar Italia взяли саме з тої пісні. Проте сам гурт заперечує це і навіть заявляє, що їм ніколи не подобались Pulp. "Джарвіс [Кокер] колись прийшов на концерт, де я виступав та гучно сказав, що йому не сподобалося", — ділиться Фегмі інтерв'ю для The Guardian. Втім, навіть попри особисту неприязнь до Pulp, Bar Italia не відхрещуються від впливів бритпопу.
Julie
Можна сказати, що цьому гурту просто пощастило. Вони обрали такий непопулярний колись піджанр, як шугейз, і саме тоді, коли почали працювати з ним, він здобув нову хвилю популярності. Повернення альбомів My Bloody Valentine на стримінгові платформи, а згодом і у TikTok співпали з часом творчого підйому тріо.
Їхній дебютний сингл Flutter здобув миттєву популярність серед молоді, яка опинилася на порозі дорослого життя, та не змогла відчути його на повну через початок пандемії. Трьом друзям, які заснували свій гурт ще старшокласниками, вдалося вхопити настрій самотності та меланхолії, а згодом і сезонної хандри, яка наклалася на втому від пів року локдаунів та обмежень.
Надалі гурту вдавалося іти за мікротрендами альтернативної сторони TikTok — коли в соцмережі почали віруситися Deftones, Julie уже додали у своє звучання ньюметал. До того ж їхні концертні луки завжди виглядають, ніби вони зібрані з дошок у Pinterest.
Щоправда, свій перший повноформатний альбом гурт випустив трохи запізно — My Anti-Aircraft Friend вийшов вже у 2024 році, коли більшість тих трендів перестали бути настільки популярними.
То все ж таки — рок помер чи ні? Ми не думаємо, що категорії життя і смерті будуть доречні для характеристики такого масштабного явища. Та якщо все ж вдаватися до подібних порівнянь, то можна сказати, що рок живе завдяки постійному процесу помирання. Адже це музика, яка впродовж декількох десятків років допомагає старим порядкам відходити у минуле та торує дорогу для нових. І найчастіше робить це саме через "поховання" старого. Тому ми вважаємо, що рок не може ані вмерти, ані жити далі, але він завжди спрямовує людей у бік смерті або життя.
Пісні усіх згаданих в цьому тексті гуртів та навіть декількох тих, про яких ми не згадали, можна знайти у нашому плейлісті.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
