Інформація про смерть в російському полоні української журналістки, 27-річної Вікторії Рощиної з'явилася 10 жовтня. Вона була у списках на обмін і мала повернутися в Україну, але померла під час етапування з Таганрога до Москви. Рощина перебувала на фронті від початку повномасштабного вторгнення, працювала на "Українському радіо", "UA:Перший", hromadske, в "Українській правді", "Новости Донбасса", Цензор.нет та Радіо Свобода. У 2022-му отримала нагороду Міжнародного жіночого медійного фонду "За мужність у журналістиці".
У пам'ять про Вікторію Рощину Суспільне поспілкувалося з деякими її колегами і зібрало про неї спогади.
Христина Коціра, головна редакторка hromadske
У цьому була вся Віка. Їй насправді було байдуже. Вона вважала, що їй треба докопатись до справедливості, і вона йшла на пролом.
Віка працювала на hromadske більше п'яти років. Коли тільки Віка прийшла, її представили, що ось це нова журналістка, вона займається якоюсь справою з суду. І вона так туди глибоко вже вкопалася, що там пішли погрози їй, погрози її родині. І ось буде чергове засідання з суду. Я забороняю Віці їхати на цей суд, тому що тут йдеться про безпеку. В цьому всьому вся Віка. Їй насправді було байдуже. Вона вважала, що їй треба докопатись до справедливості, і вона йшла на пролом.
Перед повномасштабним вторгненням відбувались мітинги, вона теж робила матеріал про таку організацію "Традиція і порядок". Вона пішла на той мітинг і каже, хтось на неї плюнув, хтось вдарив. Наступного дня знову мітинг їхній. Вона каже, я йду. Я кажу, Віка, я забороняю тобі туди йти. А вона мені вже з мітингу дзвонить: "Вони тут на мене нападають, ми будемо робити новину чи не будемо робити?". В ній дійсно була така маніакальна якась схильність і маніакальна місія. Їй здавалось, що вона має про цих покидьків викопувати, розкопувати, що вони мають сидіти в тюрмах, якщо вони на це заслуговують.
Мені здається, що вона нічого не робила, крім роботи. Власне робота була всім, що було в її житті, тому що вона постійно була як не на зйомках, то відряджені, то вона сиділа в офісі.
І ніхто з нею ніколи близько не спілкувався отак по-дружньому. Тобто всі знали Віку як круту, нарвану журналістку і не більше.
Напередодні вторгнення вона поїхала на територію Луганської області. І 23-го вона була там. Тоді Женя Моторевська була головною редакторкою, і ми їй дзвонили, просили, Віка, виїжджай. Вона казала, що тут жодного медіа українського немає, вона тут має бути, висвітлювати. Казала: "Друзі, це моя робота, я журналістка". Отак завжди було.
Потім вона поїхала в Запорізьку область, потрапила в Енергодар, який вже тоді був окупований росіянами. Вона зробила звідти матеріал. Фотографувала цих чоловіків, які вже були біля АЕС, фактично впритул. Вона їм казала: "Чого ви сюди прийшли, на українську територію, це не ваша земля, що ви тут хочете?".
Потім вона мені здала цей матеріал. Я їй кажу, Віка, коли ти виїдеш з Енергодару, дай мені, будь ласка, знати про це. От ти виїдеш, і ми тоді поставимо його на сайт. Ввечері вона мені пише, все, я вже в безпеці, виїхала. Я ставлю цей матеріал на сайт. А вранці Віка дзвонить і каже, що ходить по Енергодару. Я їй кажу, ми ж вчора поставили твій матеріал, там твоя фотографія, там твоє ім'я, прізвище, а ти зараз ходиш по Енергодару. І потім, коли ми сказали, Віка, редакція не дає тобі завдання, не дає тобі права там бути, повертайся, вона сама знайшла таксиста, який її кудись повіз. Потім пропадає з Вікою зв'язок, а через добу з'являється.
Віка телефонує, ридає в трубку: "На нас вийшли російські танки. Ми кинули машину, нас врятував якийсь дідусь, ми з тим дідусем просиділи в підвалі цілу ніч. Але я втратила фотоапарат, ноутбук". Я кажу, Віка, ти жива, слава Богу, ти будеш вибиратися? А вона відповідає: "Ні, ти що, тут ж треба розказувати, що тут відбувається. Я буду рахувати танки, скільки їх тут, я буду вам передавати". Отак це все було.
В перший полон Віка потрапила, коли їхала в Маріуполь. Її здав російський єпископ Московського патріархату.
Вона прийшла до голови військової адміністрації, не знаю, чи тоді вже називалась військова адміністрація, чи було ОДА традиційне. Тоді формувалася колона гуманітарна автобусів, які їхали в Маріуполь, щоб вивезти цивільних. І вона просилася з ними туди, вони не хотіли її брати. Потім таки знайшла шлях, як сісти в ту колону. Наскільки ми знаємо, тоді там вже були блокпости російські, їх зупинили, всіх перевіряли і Віку затримали.
Ми звертались всюди, в Офіс президента, всюди, де тільки можна було. Наша журналістка потрапила, мабуть, в полон до росіян, потім росіяни підтвердили, що вона в полоні і в Бердянську. Коли її відпустили, вона плакала не тому, що злякалася, що була в полоні. Плакала, бо примусили її записати пропагандистське відео.
І ми їй сказали, Віка, ти мусиш повернутися, мусиш приїхати в Вінницю. Тобі потрібна психологічна допомога, тобі треба трошки розвантажитися, прийти до тями. Ну все одно вона була кілька днів в цьому полоні з мішком на голові, її возили туди, там примушували щось робити, казати. Вона сказала, ні, мені це нічого не треба, що ви там знаєте.
Тобто в неї вже оця манія була, я мушу попасти в Маріуполь. В результаті вона таки туди потрапила.
Ангеліна Карякіна, колишня головна редакторка на hromadske
Віка була нестримною, Віка була фанатичною в своїй роботі. Вікою неможливо було управляти, з Вікою тільки можливо було домовлятися по тому, як рухається її робота, в який бік. Віку не цікавили якісь легкі історії, розваги. Мені взагалі здається, що мирське життя – це взагалі не про Віку.
Складно уявити, що вона їсть, миється, спить, бо всього цього вона в присутності нас ніколи не робила. Не їхала спати, майже ніколи не їла, дуже багато працювала і цікавилась тільки роботою. Ми йшли з офісу, вона ще сиділа, ми приходили рано, вона вже сиділа, іноді вона не їздила додому.
Її цікавила, її дуже сильно бентежила і обурювала несправедливість. Вона була на всіх судах, вона завжди досиджувала до кінця. Вона завжди досиджувала до кінця, потім ще приходила в офіс і відписувала якийсь великий матеріал, а потім їхала ще копати. Тобто вона дійсно просто жила цією професією.
Мені як редакторці було надзвичайно складно з нею працювати, тому що для Віки не існувало ніяких безпекових стопсигналів. Вона була в ситуації, коли їй погрожували, вона була в ситуації, коли деякі матеріали не можна було підписувати її ім'ям. Ми намагалися придумувати якісь формули, щоб її убезпечити, але це було мало ефективно. Якщо вона хотіла з чимось працювати, вона це робила.
Мені дуже складно усвідомлювати, що Віці було лише 27 років, і на момент, коли ми працювали, їй було 22. Вона була дуже молода, вона закінчувала ще інститут, паралельно ще вчилась десь, і хотіла вчитись. Крім того, що це надзвичайно несправедливо, це величезна трагедія, це злочин.
Віка не вмерла. Віку вбили. Вбив полон, вбили обставини або вбили конкретні люди, під відповідальністю яких вона знаходилась в колоні. Тому наша задача, як журналістів, як колег, дізнатися, що з нею сталося, читати, що з нею зробили, дізнатися, з чим вона працювала, який був її матеріал, доробити цей матеріал. І зробити так, аби Віку пам'ятали про її роботи.
А її роботи – це надзвичайно класні матеріали про полонених українських моряків, фільм "Керченські бранці". Це розслідування про чорну роту Беркуту і про Беркут, звичайний камуфляж. Це надзвичайно велика кількість матеріалів суду по Павлу Шеремету і дотичні до цього розслідування.
Директорка Інституту масової інформації (ІМІ) Оксана Романюк
Я впевнена, що Вікторію вбили. Я впевнена, що її вбили, щоб вона не розказала, що вони з нею там робили. Тому що якби вона вийшла, вона б розказала. В неї був такий характер. Вона не мовчала. Я думаю, що оце тому вони її і вбили. Тим паче, що Андрій Юсов говорив, що вона вже була в списках на обмін. Тобто цей обмін мав відбутися невдовзі.
Колишня шеф-редакторка hromadske Євгенія Моторевська
Вона була стихією, яку ми так і не змогли приборкати. Віка завжди була там, де відбувалися найважливіші для країни події. І вона продовжувала би це робити ще багато років, але її вбили росіяни.
Тарас Ільків, колишній керівник онлайн-платформ Радіо Свобода
Вона їздила, привозила безцінні свідчення окупації, перед публікацією ми купу разів перевіряли кожне слово і фото, щоб не нашкодити нашим людям там. Вона як ніхто вірила, що це важливо. Єдине, що можна було зробити — не заважати їй робити свою роботу і допомогти, щоб про це дізналися десятки, якщо не сотні тисяч людей.
Севгіль Мусаєва, головна редакторка "Української правди"
Вікторію мали обміняти в середині вересня. Вона мала повернутися додому. Віку вбила Росія. Це дуже страшна звістка. Абсолютно чорний день. Невимовний біль.
Євгенія Закревська, голова колегії "Адвокатської дорадчої групи"
,Заряджена вгризатись в тему зубами і докопуватись до самих глибин. Журналістка до кісток, до кінчиків пальців. Талановита, глибока, смілива, та навіть не смілива, а тупо безстрашна, на якомусь фізичному рівні, на рівні базової прошивки.
