Колись в Юріча був дім. Спершу у Донецьку, потім у Бахмуті, пізніше — у Часовому Яру. Юріч свій дім любив. І той, що був в Донецьку, і той що був у Бахмуті, і той що був в Часовому Яру. Тепер дім Юрічу замінив окоп поруч з трасою на Донецьк.
Колись Юріч мав родину. Він і досі її має, але тепер вона розкидана різними містами. Частина лишилася в окупованому Донецьку. Частина виїхала закордон. Дружина все ще в Україні і чекає на Юріча.
Колись Юріч мав хорошу — ще міліцейську, посаду. З 2014 року перейшов на службу в штабі АТО. У 2021-му вийшов на пенсію. А після 24 лютого 2022 року пішов на війну.
Юріч стоїть під входом в окоп, швидко запускає всіх усередину та просить не знімати його обличчя, аби ніхто в рідному Донецьку не міг його впізнати. Там, де тепер зосередилося життя Юріча, лишається близько кілометра від росіян. Кілька днів тому тут горіла посадка, ще до цього в сусідній окоп прилетіло два КАБи і тепер тут — дві вирви.
— Я вже не боюся нікого, крім Бога, — каже Юріч. Йому 52 роки і він — піхотинець 109 окремої бригади ТРО.
— Я — колишній мент з Донецька і з 2014 року оголошений в розшук за "зраду" їхньої ї*учої родіни. Мені світить 10 років за їхніми "законами". Мама досі живе в Донецьку, діти дорослі, онука в мене там родилася. Їм зараз не до мене, в них уже своє життя. Але у 2014 році чого тільки не було — і дуло в обличчя родичам тикали, і погрожували, і принижували, і залякували. Я не хочу, щоб вони знову через це проходили.
Після 2014-го Юріч працював у штабі АТО. Його, як і решту міліціонерів-переселенців направили спершу в Бахмут, потім в Часів Яр. Загалом в міліції він працював тридцять років. Мав інвалідність через перелом кістки в стегні й заміну суглоба.
— То що я тут зараз роблю? — перепитує Юріч. — Воюю.
Він кілька разів наголошує, що окоп, який вони з побратимами нині тримають, не його заслуга, а роти попередників. Вирили з нуля, поклали три шари деревини, зробили кілька бійниць і спостережних пунктів. Окоп величезний. Широкі підземні нори, ніби маленьке містечко, сполучаються відкритими ділянками, які треба пробігати швидко, щоб нічого не прилетіло на голову. Бійниці закриті сітками, картонками й мішками, аби не було зайвих бліків.
Підрозділ, в якому служить Юріч, зайшов на цю позицію рік тому. Задача бійців — швидко добігти до кулемета в одній бійниці, а потім ще швидше переставити його і дати бій з іншого боку посадки. Підрозділ стоїть в обороні з правого флангу Покровського напрямку. Вогонь вони відкриють лише у двох випадках.
По-перше, якщо почнеться штурм. Від позиції Юріча до росіян — близько 800 метрів. З бійниць відкривається вид на чисте поле. Якщо ті підуть, їх буде видно як на долоні.
— Ось та посадка — це вже п*дари, — Юріч вказує пальцем з вузенького віконця бійниці. — Он той край посадки — наші. А між двома посадками є прохід. Ми його називаємо ворота. Бої йдуть за тим краєм посадки. А лівіше — траса з Донецька на Костянтинівку.
По-друге, стріляти піхотинці будуть тоді, коли стрілятимуть по них. Але нині росіяни переважно використовують артилерію, або дрони. А як дати відсіч, коли гармата стоїть за шість кілометрів від твоєї позиції?
— Можна лише сидіти в норі й слухати, — говорить Юріч і свистить, копіюючи звук, з яким прилітає снаряд.
У бійців, що чергують в цій посадці, три зміни. Хтось — на спостережних пунктах, хтось підстраховує чергових, хтось в цей час відпочиває. На зміну заходять по шість діб, але буває довше, на кілька тижнів. Все залежить від того, чи може безпечно заїхати транспорт, аби зробити перезмінку.
— Найголовніше, що п*дари не розуміють, скільки нас тут, — говорить Юріч. — Кожен приїзд машини, це якась суєта, бо тут над нами постійно щось висить. Я не можу сказати точно, скільки тут може пролітати за добу FPV, але думаю, десь під сорок. У нас недавно була ротація, якраз везли хлопця мене поміняти. Їхали в машині — прильот по трасі на перехресті. В машині вилетіли вікна. Але за 3-5 хвилин вона знову поїхала.
Юріч каже, його посадка росіянам нецікава, поки ті просуваються на інших напрямках. Так, піхотинців обстрілюють артилерією, мінометами, скидами з дронів. Але це не порівнювано з пеклом, що відбувається лівіше в сторону Мирнограда і правіше — у бік Нью-Йорка.
— Вони шукають слабкі місця. Там, де проривають, починається лавина, яку важко стримати. У них змінилася тактика. Вони не йдуть, як люблять казати, у мʼясні штурми. Чим відрізняється мʼясний штурм від звичайного? Нічим. Вони йдуть, падають, гинуть. Пробують валові штурми, розвідують боєм. Трійками, пʼятірками, шестірками, безперервна атака малими групами. А не так як раніше — двадцять людей, всіх поклали й штурм закінчився. Їм уже нецікаві посадки — вони стараються їх обходити й закріплятися в селах, де можна заховатися. Бо що таке посадка? Шість метрів ширини й довжина розміром з поле. Ти в цьому шматочку не можеш ні вліво, ні вправо пройти непоміченим. Але коли вже йде валовий штурм на посадку, немає, куди ховатися чи відступати.
Юріч пояснює, що на цих позиціях стало важче втримуватися з того часу, як росіяни почали штурмувати Нью-Йорк. Одночасно бої вже йшли й західніше — в бік Покровська. Росіяни рухалися в сторону траси на Костянтинівку, намагаючись її перекрити. Позиція Юріча поблизу цієї дороги.
На цій ділянці фронту позиції міцні. Восени 2023-го і взимку 2024 року військовим вдалося набудувати багато укріплень. Але це має мало значення, коли бракує людей, каже Юріч.
— Хто приходив у підрозділ в перші дні війни? Вчителі, трактористи, комбайнери. Я сам теж з цивільного життя прийшов. Але скільки в Україні людей? Десь близько 30 мільйонів. Відкиньте тих, хто списався, поранених. А в Росії скільки? 140 млн. Так, у п*дарів теж багато безповоротних втрат. Але вони поповнюються.
— Ви готові до того, що в Покровську може бути так, як було в Бахмуті? — запитую в Юріча.
— А куди діватися? Якщо вони підуть, будемо битися. Тільки самі розумієте, перед штурмом вони тут все зрівняють з землею. От ви запитували, що я тут роблю, у мене ж інвалідність. А мій дім обнулили вже тричі. Я з Донецька виїжджав з пакетиком зі шкарпетками й білизною на два-три дні. З Часового Яру встигли тільки машину вивезти на Дніпро. А квартира була біля лікарні — пряме попадання ракети. Будинок ще стоїть, але квартири вже немає. Пару років тому купили будиночок в Гродівці. Це там, де зараз основні бойові дії. Тому моя війна ще не закінчилася, ні.
Юріч проходить своїм підземним містом в глибоку нору, де стоїть стіл. На цій позиції немає "Старлінка" і звʼязку. Є рація і старий радянський "тапік" — польовий телефон. Юріч набирає командира, каже, що все спокійно, і що машина може заїхати, аби забрати журналістів. Закурює.
— Мене вже нічого не хвилює, крім того, щоб просто вижити. Поїхати знову в Донецьк. Побачити нарешті онука, — говорить Юріч і гасить цигарку об земляну стіну окопу.
