21 листопада Україна відзначає День Гідності та Свободи. Про ці поняття та про те, як їх зберегти, якщо поруч війна, розповідає військовий волонтер, автор книги "Життєвий баланс, ключ до щастя" Олег Кушнір.
Відмовилися від співпраці з Росією
Події 2013-го року кардинально змінили моє життя. Що цікаво, на той момент я був далекий від політики і мало цікавився життям країни. Ми з партнерами були повністю в бізнесі - організовували концерти та займалися інсталяцією звуку. Коли почалися події на Майдані, – вся увага була прикута до того, що там відбувалося. Не передати емоцій, які переповнювали мене. Внутрішнє незадоволення, відчуття несправедливості, обурення, багато запитань: чому так, чому позицію народу просто ігнорують, більше того – за неї жорстоко б’ють?
Це був справжній поштовх переосмислити своє ставлення до країни, до суспільства.
Що цікаво, за кілька місяців до Майдану, нам прийшло велике замовлення з Росії на інсталяцію звуку у Псковському монастирі, на суму 14 мільйонів рублів.
Коли почалися події на Майдані, ми з партнерами одноголосно вирішили відмовитися від співпраці з Росією і розірвали будь-які зв’язки з ними.
Без свободи – людина раб. А без гідності – негідник
Запитання: "Що для Вас гідність та свобода?" актуальне не тільки, коли ми відзначаємо День Гідності та Свободи, його варто задавати собі часто: чи вільний я, чи гідний (гідна) я? Мені дуже подобається вникати в значення слова, і якщо прочитати, що таке гідність, то одне з визначень буде наступне: "Це усвідомлення людиною своєї громадської ваги, громадського обов’язку". Тобто, це розуміння своєї ваги в суспільстві та поняття відповідальності перед ним. Свобода ж - це вільний вибір, життя без певних обмежень, утисків.
На Майдані ми побачили людей, які розуміли свою відповідальність перед суспільством, які показали, що їм небайдуже майбутнє їхньої країни, і їхнім вибором було відстоювати свою позицію. Це вільні люди, які обрали вистоювати свої права. Як співається у нашому гімні: "Душу й тіло ми положим", - на що і люди були готові!
Без свободи – людина раб. А без гідності – негідник! Ми остерігаємося лукавих людей, тих, які не мають моральних принципів і готові зрадити. Надзвичайно важливо знати собі ціну, розуміти свою вагу у суспільстві, робити вибір, відстоювати свої принципи.
Було чітке розуміння, що в країні війна, і там потрібна допомога
Коли почалася війна, ми з друзями організовували різні ярмарки, концерти. Збирали кошти на бронежилети, автомобілі та відправляти на Донбас. Але визначним було літо, саме тоді був Іловайський котел, де загинули сотні наших хлопців. Там загинув мій знайомий, молодий хлопець, володар кубка України з фрі-файтуВід англ. free-fight «вільний бій». Бойове мистецтво, український варіант контактних єдиноборств. Роман Ільяшенко. Це стало останньою краплею того, що я вирішив поїхати на війну і побачити її на власні очі.
Що цікаво, я не є військовозобов’язаним і навіть на обліку у воєнкоматі не стою. Мій батько був військовослужбовцем. Пройшов Афганістан, Узбекистан, і в Монголії при виконанні обов’язків загинув. Саме через це я не любив всього, що зв’язане з армією. І саме через те, що батько загинув, я був звільнений від військової служби.
Але події, які відбувалися тоді, змусили забути все минуле і жити теперішнім. Було чітке розуміння, що в країні війна, і там потрібна допомога. Тому я з друзями восени 2014-го вирушив туди.
Я ніколи не забуду першу поїздку на війну, бо саме там я зрозумів, що таке поняття - свобода
Пригадую, як тільки ми заїхали в Донецьку область, то побачили вантажівку "Урал", яка вивозила вщент спалену нашу техніку. Тоді прийшло усвідомлення, що загинули люди. Одразу повстало питання: "А за що вони загинули?". Тоді я побачив міста, де цілі квартали були вщент розбиті. Життя людей, яке кардинально відрізнялося від нашого.
Там я побачив обмеження свободи, оскільки діяли зовсім інші правила – це і комендантська година, чути вибухи та вистріли і повна невпевненість у завтрашньому дні.
Що цікаво, ще коли я вчився у школі, у нас були різні патріотичні уроки чи зустрічі з відомими людьми, де центральною темою була – свобода та борці за неї, я особливо не вникав та не розумів, що це. Тільки на війні, коли побачив обмеження свободи – я насправді зрозумів, що це.
Поїздки в дитячі будинки є найважчими
Якщо чесно, поїздки в дитячі будинки є найважчими. Бо дітки травмовані війною, саме про неї вони не хочуть говорити, в цілому є досить закритими.
Пригадую дівчинку, яка втратила 70 % зору від стресу, бо змушена була ховатися у підвалі, коли йшли обстріли.
Якось ми приїхали у місто Щастя і мали програму в одному з інтернатів. Одна дівчинка 15-ти років, коли у неї запитали: "Яка твоя мрія?", відповіла: "Хочу, щоб закінчилася війна". Це дитя не мріяло про сучасні телефони чи принца на білому коні – її бажанням було, щоб той жах припинився.
Пригадую, як в будинку дитячої реабілітації в Лисичанську до мене підійшла дівчинка 13-ти років і попросила, щоб ми поговорили про політику. Я скептично погодився, думаю: "Що вона може знати у своїх 13?". Ми мали цікавий діалог, де я був шокований, як дитина орієнтується у тому, хто президент, хто прем’єр, які політичні сили у парламенті. На якомусь етапі бесіди я зловив себе на думці, що спілкуюся з дорослою людиною. Дитина в своїх 13 – подорослішала. Вона не говорила про моду, сучасні тренди чи дитячі речі - її хід думок був, як в дорослої людини.
На той час моя донька була трішки молодша від неї, і я мав хорошу можливість побачити різницю та контраст дитини з Донбасу та дитини із Західної України.
Моїм щирим бажанням є допомогти цим дітям жити далі. Ми з друзями в "крайніх" поїздках, окрім смаколиків чи потрібних їм речей, старалися зробити для них свято чи концерт. Також мали мотиваційні тренінги чи бесіди, щоб допомогти їм жити далі, мріяти, ставити цілі та досягати їх. Не опускати руки, а бути сильними.
Вражає найбільше гідність патріотизм та стійкість наших воїнів
Розкажу кілька епізодів з війни, які закарбувалися на все життя. Перший – це було в Дебальцево, де велися дуже жорстокі бої, але туди ще можна було доїхати. Волонтери привезли допомогу і з бойового виїзду повернувся наш танк. Він був весь брудний та чорний від нагару. З нього вийшов наш танкіст - обличчя все чорне, очі червоні від втоми (вочевидь, довго не спав). На одній руці бушлат був надірваний, а на іншій - рукава взагалі не було. Він підійшов до групи і запитав: "А у вас єсть флаг?" У меня на танке флаг сгорел, я хочу чтобы каждый сепар видел, что я українец!". Він не просив одягу чи їжі, він просив прапор.
Ще пригадую розмову з одним хлопцем, якому було всього 19 років, і він вже був на передовій. Я у нього запитав: "Можливо зробиш перерву? Ти молодий, може вступиш до вишу, підеш вчитися. Він трішки образився на мене і відповів: "Я ж - мужик, і моїм обов’язком є захищати маму, свою землю, свій дім!". Сьогодні вже немає цього хлопця з нами, куля снайпера забрала його життя. Але його приклад і гідність в пам’яті залишилися.
Вражає відданість багатьох вихователів дитячих будинків, які ставляться до дітей, як до своїх, і віддають їм останнє. Таких речей та епізодів є безліч. Я сьогодні розумію, що допоки є такі люди – буде Україна!
Потрібно менше байдужості і більше єдності
Є чудовий вислів, який виник на початку ХХ століття в нашого народу: "Наша сила - в нас самих, світ належить сильним". Я глибоко переконаний, що все в наших руках та можливостях. Сьогодні варто шукати точки дотику, які об’єднають, а не роз’єднують. Ми - великий народ і могутня нація. Просто потрібно менше байдужості і більше єдності.
Був один такий день, коли ми тричі стояли перед обличчям смерті
Мені часто задають це запитання: "Для чого вам ці поїздки на Схід?". Але відповідь насправді проста: чим я кращий від тих хлопців та дівчат, які сьогодні на війні? Я розумію, що у нас зараз складні часи і потрібна допомога, і буде злочином – мати можливість допомогти і не використати її.
Ще часто запитують про небезпеку та загрозу смерті, але і тут відповідь проста: там на Сході воїни ризикують більше. Дійсно не один раз були ситуації, де ми дивилися смерті у вічі, але Бог милував.
Був один такий день, коли ми тричі стояли перд обличчям смерті. Спочатку "примудрилися" заїхати на ворожий блокпост, і, на диво для нас, ворог не вистрілив. Вже повертаючись на базу, нас авто підрізало, і ми чудом не перекинулися. А перед самим містом, де знаходилася база, нас "винесло" на узбіччя, але не перекинуло, а занесло в кучугуру снігу. Тоді прийшло розуміння, що як мінімум тричі ми мали бути якщо не "200-тими" то "300-тими". Але Бог милував!
Я помолився, попросив в Бога пробачення і сказав: "Приймай"
Тоді в мене промайнуло дві думки. Перша – я помолився, попросив в Бога пробачення і сказав: "Приймай". Друга – тоді дуже захотілося жити. Не через те, що я боюся смерті, ні! Я людина віруюча і розумію, що рано чи пізно ми всі помремо та предстанемо перед Всевишнім. Просто тоді дуже захотілося побачити сина, зрозумів, що ще не все зробив і можу більше.
95 % населення помирає, так і не знайшовши себе
Я дуже давно думав про те, щоб написати книгу. Десять років є коучером, проводжу різні тренінги - як мотиваційні, політичні, лідерські, так і релігійні.
Але останнім стимулом для написання книги була якраз та ситуація на Донбасі, про яку розповідав щойно, вона і підштовхнула таки взятися до написання книги і поділитися своїми спостереженнями та досвідом.
Вона для людей, які хочуть знайти себе в житті та реалізуватися. Сумна статистика каже, що 95 % населення помирає, так і не знайшовши себе. Як з'ясувалося, найбільше книгою цікавляться жінки, віком від 25 до 45 років.
Переживання та страх тільки заважають раціонально мислити і ухвалювати рішення
Як казав свого часу Шевченко, "Правда у кожного своя". Так само можна подумати, що і щастя у кожного своє.
Втім, наше життя складається з різних сфер – це робота, сім’я, здоров’я, хобі. Якщо якась зі сфер "кульгає", тоді в житті відбувається певний дискомфорт, від того людина нещаслива.
Важливо цінувати кожну мить життя, адже ми тут не дарма, і щось залишимо після себе. Дуже важливо навчитися мислити позитивно і насолоджуватися кожним днем. Насправді хорошого більше, ніж поганого, просто потрібно побачити це.
Цього, до речі, я навчився в Ніка Вуйчича, коли познайомився з ним ще у 2008-му. Це дійсно хороший приклад для наслідування – людина без рук і ніг, але любить життя та долає шалені вершини.
Переживання та страх тільки заважають раціонально мислити і приймати рішення
Ми зараз можемо спостерігати суцільний негатив, страх, розчарування, невпевненість у завтрашньому дні. Але подобається фраза Соломона: "І це мине". Процитую одне місце моєї улюбленої книги: "Чи додасть хоч пів ліктя зросту твої переживання?".
Дуже люблю молитву американських реабілітаційних центрів: "Боже, дай сили відпустити те, чого змінити не зможу. Боже, дай сили змінити те, що можу. І мудрості відрізнити перше і друге".
Якщо є речі, які ми змінити не можемо, то потрібно їх відпустити. Так зараз важко, так є вірус. Але потрібно адаптуватися до цих умов і жити далі.
Я перехворів ковідом. Дійсно дуже неприємний недуг, але подолав! Безумовно, карантин вдарив по бізнесу і планах, але ми з партнерами перенаправили бізнес в інший напрям і "залишилися на плаву".
Що дасть просто сидіти і чекати? Пам’ятаєте – "Боже дай сили змінити те, що можу"? Тому варто жити далі, прийняти ситуацію, яка склалася і адаптуватися до неї! Переживання та страх тільки заважають раціонально мислити і ухвалювати рішення.
