Валерій Матюшенко сім років провів у російському полоні на території “ДНР”. Росіяни його викрали 15 липня 2017-го, катували в тюрмі "Ізоляція", врешті "звинуватили" у співпраці з СБУ та засудили на 10 років. 28 червня 2024-го 59-річного Матюшенка разом з Оленою Пех та ще восьма цивільними повернули в Україну. Суспільне розповідає його історію.
Захоплення та "суд"
"Під'їхав автобус — біленький "Фольксваген". Спитали: "Ви такий-то?". Я підтвердив. Мені одягли наручники, поліетиленовий пакет на голову і ми поїхали", — так Валерій Матюшенко пригадує день свого викрадення. Це сталося 15 липня 2017 року у місті Кальміуське Донецької області.
Чоловіка привезли в "Ізоляцію" — колишній артцентр в Донецьку, який після окупації міста перетворили на тюрму. "Посадили в приміщення два на два метри, без вікон. Там була камера відеоспостереження і дві пляшки. В одній — сказали, вода, а інша — туалет", — розповідає Валерій.
У цій камері Матюшенко просидів декілька днів, потім його перевели у підвал. "Там катували, крики було чути постійно", — каже чоловік. Тортур зазнав і сам Валерій. У той час "Ізоляцією" керував Денис Куликовський "Палич". 3-го січня 2024-го у Києві його засудили на 15 років за організацію та участь у тортурах над українськими військовополоненими та цивільними. "Коли він ("Палич") випивав, любив бити людей. А пив він щовечора. І щовечора було чути істеричні крики. Нас змушували співати, щоб заглушити їх. Співали одночасно людей 30-ть, одні й ті ж пісні по 10 разів, наприклад "Вставай страна огромная", "Катюша", — розповідає Матюшенко.
Ночами, говорить Валерій, він намагався запам'ятовувати усе, що казав слідчому вдень: "Бо завтра треба сказати те саме. Коли вони ставили питання, спеціально додавали нові деталі, щоб спіймати тебе. Тиснули психологічно. Казали, що моя проукраїнська позиція їм відома, що в моєму дворі їм всі казали, що я — "укроп".
"Слідство" тривало майже рік. За цей час у чоловіка змінилося два адвокати. "Спочатку була жінка. Одного разу мене і ще одного чоловіка з "Ізоляції" привезли на допит. Посадили у сусідні кімнати й ця адвокатка бігала та питала у мого слідчого, у чому саме має зізнатися чоловік в іншій кімнаті. Потім дружина знайшла мені іншого адвоката — дідуся. Я його бачив пару разів. На той момент усі адвокати боялись слово сказати в "суді", — говорить Матюшенко.
Згодом в "справі" зʼявилася "співучасниця". "Слідчі" почали називати нею Тетяну Матюшенко — дружину Валерія. Через страх за родину чоловік врешті підписав "зізнання". Тетяні ж, з 13-річним сином, вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію. Вона раз приїжджала на "судове засідання" в Донецьк, але Валерій попросив її більше цього не робити, щоб не наражатися на небезпеку. На окупованій частині Донеччини в нього лишалася теща. Вона ходила на всі "суди", а потім носила у колонію передачі та листи від Тетяни.
Колонія в Макіївці
"Статтю" Валерію виписали з Кримінального Кодексу України 1961 року, але формулювання довели до абсурду, розповідає чоловік — звинуватили його у шпигунстві "на користь іноземної держави Україна". Прокурор просив 12 років позбавлення волі, проте ув’язнили Валерія на 10.
Тоді Матюшенка перевезли в колонію у Макіївці. Говорить, після катівні "Ізоляція", барак здався йому раєм: "У нас було багато чорнобривців, щоправда, потім їх повиривали. Можна було вийти на вулицю і дихати свіжим повітрям. Тільки небо було в клітинку через натягнутий дріт".
До 2019 року у колонії показували українські телеканали. Валерій розповідає, одного разу побачив на екрані Тетяну: "Дружина стояла під Офісом президента з плакатом з моїм фото. Давала інтерв’ю. Я був у шоці. Акції на підтримку полонених потрібні. Це нагадування, що треба намагатися їх витягнути, а для увʼязнених — що їх не забувають".
16 квітня 2020-го на Донбасі відбувся обмін полоненими. Тоді в Україну повернулися 20 бранців. Валерій згадує той день: "Прийшов чоловік і каже: "Чиє прізвище називаю, ті відходять в сторону". Залишаюсь я і ще кілька людей. І ти бачиш цю ейфорію, а потім вони виходять за паркан, а ти залишаєшся — це важко".
За сім років полону представники міжнародних організацій навідувалися в колонію один раз, говорить Валерій. Каже, чув як охоронець відкрив одну з камер і хтось англійською сказав, що усе добре: "Червоний Хрест, всі ці організації, на мій погляд, безглузді. В колонії залишається дідусь зі зламаною шийкою стегна. Ходить три роки з ходунком. Ніхто до нього жодного разу не приїхав подивитися як він живе".
Життя в колонії Матюшенко називає днем бабака: "За порушення правил можуть "посадити на яму". Одного разу я там сидів за "не таку" стрижку. "Яма" — це окреме приміщення. Якщо у всій колонії підйом о шостій ранку, то там о пʼятій. Охоронець замикає нару, відносиш постіль і цілий день сидиш на лавці. І так 15 діб".
За час ув'язнення, розповідає Матюшенко, він схуд на понад 25 кг. Про стан здоров'я взагалі говорити не хоче. У липні 2020-го омбудсменка з прав людини в Україні Людмила Денісова повідомляла про критичний його стан.
Обмін
Валерій згадує, що коли до нього підійшов заступник начальника колонії й сказав: "Матюшенко на "УДО" (умовно дострокове звільнення — ред), він не повірив. "Я подумав, жарт. А він мені: "Речі збирай". І от я беру сумку, віддаю речі тим, хто залишається і не можу повірити у те, що відбувається. Сім років сидиш і просто: "Збирайся додому"? Мене виводять за перші грати, за другі. Залишаються останні двері й свобода. Але вони відкриваються і я бачу автобус, військових у камуфляжі та в балаклавах. На мене одягають наручники, голову перемотують еластичним бинтом. Я подумав: "Знову почалося". Так вони їхали кілька днів, розповідає чоловік. Врешті 28 червня він опинився на підконтрольній Україні території.
Зараз Валерій проходить реабілітацію. Каже, до волі звикає швидко, але на адаптацію потрібен час: "Досі страшуся прийти в магазин. Коли викладаємо з Танею товари у супермаркеті, завжди прошу, щоб вона розплачувалась. Бо зараз такі нові апарати, їх не було коли мене посадили".
Особливого статусу після полону Валерій не має. "Вважаю, для цієї категорії цивільних він має бути. Багато з них відсиділи за щось, ризикували життям, свободою", — каже Тетяна.
До полону Валерій був підприємцем та грав на гітарі. Перше, про що його попросила дружина, коли він зайшов у дім, заспівати "Чорнобривці". Вона вивезла з окупації гітару чоловіка і мріяла, що він колись на ній зіграє.
