Після окупації Херсона у 2022-му росіяни затримали місцевого мешканця Сергія Барчука, працівника Пенсійного фонду. Згодом він зник. Батько Сергія з дружиною, його рідний дядько та близький друг почали шукати чоловіка. Зрештою усі опинилися у неволі.
Таких історій в окупації — сотні. Правозахисниця Тетяна Катриченко пояснює: "Справа Барчуків підпадає під визначення політичного затримання. І цим вона є типовою для окупованих територій". Повну версію цього матеріалу читайте за цим посиланням.
Батько 35-тирічного Сергія Барчука, Артем Барчук, очолював у Херсоні Федерацію спортивного боулінгу і мав сімейний бізнес — Барчуки продавали посуд для ресторанів і кав’ярень. Та після початку повномасштабного вторгнення справу довелося лишити. "У Херсон росіяни зайшли буквально за кілька днів після початку великої війни, тож у нас не було часу щось обдумувати, — говорить чоловік. — Ми закупили продукти, ліки та переїхали з Лідією (Лідія Подозерська — дружина Артема — ред) на дачу на березі Дніпра, там було спокійніше".
Його син, Сергій Барчук, працював заступником керівника Пенсійного фонду в Херсонській області. Після початку повномасштабного вторгнення записався в тероборону. "Невдовзі її розпустили, я попросив батька сховати мій автомат, а сам повернувся на роботу. З керівництвом ми вирішили, що я спробую сховати комп'ютерну техніку, щоб вона не дісталася росіянам", — розповідає Сергій.
Сховати її Барчук-молодший вирішив у квартирі дружини батька та встиг туди перенести частину комп'ютерів. 17 липня в офісі на Сергія чекала засідка: "До мене вискочили двоє у цивільному одязі кольору хакі. Один з них наставив пістолет. Мене завели в будівлю і кинули на підлогу".
Далі Сергія повезли в Дніпровський райвідділ поліції Херсона. "Там мене допитували троє. Потім один з чоловіків почав мене душити шнурком з мого кросівка поки той не порвався. Я пережив з десяток удушень і під сотню ударів", — згадує Барчук-молодший. Врешті він зізнався, де ховав техніку.
Згодом затримали й Артема Барчука, його брата Олексія, дружину Лідію, та друга сімʼї Олега, що взявся допомогти сімʼї. Чоловіків кинули в камери, Лідію, помістили у коридорчику між ними. "Перші три місяці нас не годували. Їжу приносила Наталя, дружина Олексія", — розповідає Лідія. Вона ж передавала і новини в записках, які ховала в салати.
Всім увʼязненим загрожувало до 10 років позбавлення волі. Утім, коли росіяни почали готуватися до евакуації, бо українська армія підступала до Херсона, Барчуки сподівалися, їх відпустять. Натомість окупанти перевезли їх на лівий — досі окупований, берег області. Лідія згадує, їх переправляли поромом: "Ми були у клітках, я весь час думала, що раптом у пором щось влучить, ми не зможемо врятуватися".
Згодом усіх перевезли в Чонгарське СІЗО, яке росіяни побудували вже після окупації частини Херсонщини, тож Барчуки були одними з перших, хто туди потрапив. "Ось там вже був концтабір", — згадує Артем.
Новоприбулих змушували роздягатися, наказували так бігати та присідати. У СІЗО був список заборон. Наприклад, не можна було лежати протягом дня на нарах. Далі заборонили сидіти, спершись на стіну, потім заборонили сидіти на нарах з ногами — ті мали звисати. "Нам не можна було сміятися. Якось хлопця побили, бо наглядачам здалося, він заголосно розмовляв. Ще одного побили за те, що він вголос розв’язував кросворд", — розповідає Артем.
Лідія теж згадує, що СІЗО у Чонгарі було найгіршим місцем з тих, де їх утримували. "Я важко переносила те, що було невідомо, коли нас випустять, — говорить жінка. — Мала зошит, де намалювала клітинки, і щодня викреслювала одну. Так було легше".
Згодом у Барчуків з’явився адвокат. Він зміг домовитися, щоб ув’язненим закрили справу за згодою сторін. Окупаційний "генпрокурор" оголосив ціну — 2,5 млн рублів (близько 750 тисяч гривень). "Гроші нам позичали родичі та друзі", — згадує Артем.
Сергій повернувся у Херсон. Інші виїхали до Європи. Згодом Артем і Лідія повернулися в Україну.
Загалом родина Барчуків і їхній друг Олег провели в ув’язненні рік. "Це колосальний життєвий досвід, бо внутрішня трансформація відбувається тільки коли ми проходимо випробування. Ми його пройшли гідно. Вийшли ще сильнішими й зараз ще краще розуміємо життя та свободу. А ще розуміємо, як нам пощастило мати таку родину і друзів", — каже Артем.
